Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Його погляд на мить торкається мого обличчя й злякано, мовби обпікшись, сахається геть. І, перш ніж він устигає відповісти, я вже знаю, хто переді мною.
— Я той самий… Вітько. Віктор Остапович Ріжок. То й що?
— Живий?
— Як бачите.
Повіка посмикується частіш, губи тремтять і звиваються, мов два дощових черв’яки.
— Ви… молодий чоловіче… Не знаю, хто ви такий і знати не хочу. Що вам відомо про війну, про партизанів, про те, як вміли катувати гестапівці? Мені тоді було менше, ніж вам, — всього дев’ятнадцять. Я свого одержав і від них, і від наших. П’ятнадцять років у місцях суворого режиму. Маєте уявлення? Працював як навіжений. Намагався спокутувати провину. Вербувався в найглухіші місця, де найважче. Себе не жалів. І раптом з’являєтесь ви. Дивуєтеся: “Живий?” Та я, може, сто разів був би радий померти. А земля поки носить. Носить…
— Через вас загинули люди.
— Але ж це було давно. Дуже давно. Відтоді я, може, сто життів врятував…Про це забули, так? — Його повіка посмикується дужче й дужче, він дивиться на мене зацьковано й люто. Сонце освітлює низ його обличчя — тремтячі вуста, гостре неголене підборіддя. А очі в тіні. Вони зараз як дві мідні кульки, що не вбирають у себе світла.
Я вперше бачу зрадника зблизька й на власні очі. Раніше читав про таких у книжках. Але чітко уявити їх не міг. Зараз же ми одні — віч-на-віч — я знаю, що такий здатний на все, проте анітрохи не боюся його. Розумію: він багато вистраждав, та пожаліти його не можу — сон досі живе у мені.
— Та що ж це? — зі стогоном мовить він. — Бандитів, запеклих карних злочинців не переслідують так. Минає час — про їхнє минуле забувають…
— Ні, не забувають, ні про них, ні про вас.
Але він не слухає мене:
— …Гестапівський офіцер обіцяв: “Не хвилюйся, ніхто не дізнається”, — а сам, виявляється, все на плівку писав. Ось плівка разом з ним і потрапила в полон. Знайшли мене вже по війні, інакше б — капець. Присудили строк. Казали: спокутуй. А як спокутувати, коли й досі приходять такі молодики: “Зрадник? Ще живий?” Та хіба ж це життя? І звідки ото дізнаються? Чому забувають, скільки я вистраждав, скільки потім зробив доброго? Себе вважають за суддів чесних та благородних. Звідки ж у вас така забудькуватість і така пам’ять? Звідки така немилосердність, га? Коли відчепитесь од мене?
І наче не я, а той, що живе у мені, за одну ніч помудрішав на ціле непрожите життя, відповідає йому моїм голосом:
— Не все можна спокутувати. І нічого не забувається. Ні хороше, ні погане.
— Брешеш, люди не можуть пам’ятати вічно. Адже вони самі не вічні. Та якби той гестапівець не записував на плівку, якби не та плівка, ніхто б нічого не взнав, і жив би на світі заслужений чоловік Віктор Остапович.
І знову прокинувся у мені загиблий:
— Офіцер, кажете, записував на магнітофон? Лише офіцер?
Він навіть сахнувся:
— Хто ж іще?
— Природа.
Ріжок злякано закліпав. Цікаво, за кого він мене зараз має? А хіба не однаково? Важливіша істина, що, остаточно сформулювавшись, пройняла мій мозок. Так, я знайшов пояснення того, що зі мною сталося. Раніше про таке осявання читав у книгах, — для нього навіть придумали наукову назву — “інсайт”, але ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною. Довго потім намагався згадати, чи не підказав мені хтось тієї думки, чи вона самостійно народилася в мене, в роздумах та тривозі. І не для якогось там недобитого “мушкетера”, а щоб закріпити її в словах та остаточно сформулювати для себе, підтвердив:
— Так, так, природа теж записує. Не лише мову. Вона нічого не минає. Все залишається в ній.
Кажу й дивуюся своїм словам, наче й не мої вони, дивуюся думці, що в них звучить, і вже інтуїтивно знаю, що не раз іще повернуся до неї: передчуваю — вона переінакшить усе моє життя…
— Ну, гаразд, юний мій друже, віддали данину, з дозволу сказати, модним гіпотезам, та й годі. Погляньте ось на мої помітки щодо вашої планової роботи…
За відчиненими вікнами неймовірно близько синіє небо, в ньому ширяє птаство…
— Це не мода, Іване Спиридоновичу, це — моя позиція.
— Знаю, вірю! — Професор картинно відкидається на бильце крісла й погрожує пальцем. — У вас в гуртожитку навіть відбулися дискусії про сяких-таких екстрасенсів. Знав, але не заважав. Дискутуйте, гостріть мистецтво суперечки. Корисно! Але щоб вибудувати позицію, треба спершу під неї підвести фундамент, молодий чоловіче: розрахувати, дібрати факти, а ви під свою позицію не фундамент закладаєте, а динаміт… Вас же у містиці звинуватять, і на тому ваша наукова кар’єра закінчиться раз і назавжди. Адже в пас, до вашого відома, не клуб фантастики, а науково-дослідний інститут, до того ж академічний.
Ось тут би мені й підтакнути йому, й скоритися, й удати з себе розкаяну вівцю. Це ж так легко! А тишком-нишком своє знати, зручного моменту вичікувати. Ну не будь же віслюком, старий, не лізь на рожен, скажи: “От спасибі, Іване Спиридоновичу, недарма до вас першого прийшов з каверзною цією гіпотезою, на своє щастя прийшов. Ви наче й прості речі кажете, але так висвітлюєте їх, що тільки дивуєшся, як сам зосліпу цього не бачив. Нові горизонти відкриваєте, вчителю…”
А вже він розпливеться в багатозначній посмішці й підкине тобі темку, та неабияку, а відкриє, сказати б, горизонтик таланту. Не проґав же. старий, рідкісний шанс…
Усе так. Шанс безпрограшний. Розумію, а вдіяти нічого не можу. Якби ще не істина, котру відкрив для себе, якби не…
Зрадницька пам’ять застилає мої очі туманом, і замість рум’яного, доброзичливо-батьківськи-суворого обличчя бачу ліс, сторожку. І ось я вже у ній, побитий, закривавлений, а думаю, однак, не про себе, а про тих, хто помститься за мене, — й вистрелиш у знавісніле обличчя з курячою повікою: “Дізнаються!”
“…Прощавайте, друзі! Згадайте колись про мене, розшукайте Вовчу балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед ким!..”
…Мої очі затуманілі, я з жахом чую слова, впізнаючи свій голос:
— Вибачте, Іване Спиридоновичу, та я не з порожніми руками. Маю деякі викладки. Подивіться.
Він присуває ближче до себе мої аркуші й чіпляє окуляри на свій плескатий простацький ніс. А маленькі очиці, що заховалися за скельцями, зовсім не простакуваті. Вони стріляють й підморгують, ці очиці. Ласкаво всміхаються, коли це треба, й миттєво робляться тверді, немов залізні кульки, що не вбирають світла.
Минає хвилина, друга. Цокає годинник на столі. Птаство ширяє в небі попід хмарами — вільно так ширяє, їм хороше — птахам.
Минає півгодини. Раз по раз професор позиркує то на мене, то в аркуші, потому — тільки в аркуші; забуває про мене, хапає папір і щось швидко пише — перевіряє мої підрахунки, тверді рум’яні щоки дужче беруться рум’янцем. Нарешті знову згадує про мене, дивиться поверх окулярів трохи здивовано, потім роздумує — щось підраховує. Зрештою професор каже:
— Попрацювали ви справді немало. Як устигли за такий короткий проміжок? Деякі розрахунки справляють враження. Та ось формулювання…Формулюваннячка… Ніби з “Книги чудес”… — Товстий ніготь підкреслює рядок.
— Що ж тут чудесного, Іване Спиридоновичу? Наприклад, слідчий збирає попіл, клаптики обгорілого паперу, відновлює спалений документі прочитує текст. Загальновідомо, в газетах про це пишуть. Люди вже давно користуються зворотністю, яка існує з природі…
— Але ж ви, Сергію Євгеновичу, намагаєтесь вивести закон… Закон! Формулюєте положення про часові потоки, що перехрещуються у просторі…
Вперше він назвав мене не юним другом, не на прізвище, а на ім’я та по батькові. Чи означає це, що він підніс мене до рангу “тих, кого треба брати до уваги”, а чи просо вивів у число своїх опонентів. Бути його супротивником небезпечно, особливо коли згадати розповіді тихенького й старенького лаборанта, який побував якось в його “левових пазурах”. Іван Спиридонович ще в інституті ходив у “перших студентах, хтось устиг зарахувати його в “наші Ейнштейни”. Та ні Ейнштейна, ні навіть просто академіка; нього не вийшло. Спершу він створив кілька цікавих робіт, фрагменти з його кандидатської опублікував солідний журнал. Та докторську захищав уже не без труднощів, “за сукупністю”, а надалі став майже постійним співавтором усіх робіт, що виходили з його відділу. Не пам’ятаю, хто перший підкинув дотеп з цього приводу: “лев та мишки”. Над усе він не любив людей, яким приклеював ярлика “академпретендент” — претендент в академіки. Щоправда, мене він так не назвав, та напевно в такій ситуації подумав і зробив “оргвисновки”. Зараз дізнаюсь. І я вперто виголошую:
