Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Так, поки що не всі мої формулювання мають повне числове забезпечення. Але дайте мені три, навіть два роки…
Він заперечливо хитає головою — професійно хитає, як на фіззарядці — спершу в один бік, потім у другий:
— Неможливо, Сергію Євгеновичу. Визнаю — цікаві розрахунки. Й не більше. Вся ж ваша гіпотеза, особливо думка про подібність пам’яті природи з людською пам’яттю — чистісінька фантастика. Ніхто на це не виділить ні робочого часу, ні коштів. І набудете ви репутації фантазера й безпідставного академпретендента…
Он воно як! Дострибалися, молодий чоловіче! Тепер тримайтеся! Він з вас зробить товченика. Цей професор з рум’яними щічками — майстер відбивних з академпретендентів…
Неабияк дивуюсь: у мене не засмоктало в шлунку, як це бувало колись.
— Що ж, Іване Спиридоновичу, коли так, фантазер згоден рахувати і на дозвіллі.
Від подиву він навіть окулярів, що злізли з носа, не поправив. Мабуть, йому хотілося запитати: “З глузду з’їхали?” А поспитав таке:
— Ви бажаєте довести? Довести, що можливе відтворення минулого?
— А ви гадаєте, якщо людина навчилася записувати й відтворювати звук, зображення, думки й почуття, як в кіно, наприклад, то в природі нічого подібного не відбувається? Так, я хочу довести, що природа записує і зберігає будь-який рух, кожен варіант світу з усілякими змінами, з перестановкою електрона на атомній орбіті, з новим випромінюванням. Часові потоки відносять — зліпок за зліпком — усі варіанти світу. І коли вони перехрещуються, спостерігач, що перебуває в одному потоці, здатний бачити, що робиться в іншому. Так з човна, що пливе річкою, інколи щастить бачити струмок, що тече в зворотному напрямку…
— А трансформація? Перехід одного в інше?
Лев випустив свої пазурі. Та мишка вже не боїться його, й, отже, за відомим прислів’ям, вона стає левом, а лев — мишею.
— Трансформація відбувається. Але завжди зберігається можливість зворотного процесу. Коли знайти механізм ввімкнення, відновлення, подібний до того, на який я натрапив випадково у сторожці, починає діяти закон зворотності.
— Немає такого закону, Сергію Євгеновичу. Це ваші вигадки.
Він говорить суворо, кожне слово падає лунко, мов гиря на терези. Фонди, план — все у його руках. Я це знаю. Та знаю й те, що не відступлю ніколи. “Ні за що й ні перед ким!”
…Ось так я почав ставати тим, кого ви знаєте сьогодні як видатного ученого. Всупереч усьому я сформулював закон зворотності, описав механізм запису та зчитування й сконструював перші апарати, які дали змогу відновлювати минуле.
Дехто дивується і запитує, як мені вдалося стільки здійснити протягом одного життя. Але я зробив це не за одне життя, а за багато життів, одне з котрих продовжувало інше.
І найголовніше — в них більше не було змарнованого часу. Після тих ночей у сторожці я став інший, навчився цінувати кожну мить, творити її такою, щоб потім не було соромно за самого себе. Часто нам здається, що попереду — надмір часу, і все ще можна змінити. Так, попереду надмір часу, але творити добро годиться зараз, негайно. Бо кожна мить лишається у пам’яті природи такою, якою ти її прожив, сотворив. Її можна видобути, повторити. Але змінити не можна. Вона залишається на всі мільйони твоїх життів — навічно. Вона, і з нею — ти.
ЗАВОЙОВНИК
Оповідання
Примножуючи свої лави, ми переслідували противника, і він у паніці тікав. Це була війна отрути і газів, і рахунок у ній ішов на мільйони й мільйони жертв. Недорозвинені ворожі воїни в білій та оранжевій одежі валялися на узбіччі слизьких синіх доріг і берегах пульсуючих рік та каналів, наповнених в’язкою рідиною. Вони лежали в різних позах — випростані й скарлючені, зморщені, всохлі чи роздуті тіла, — не пробуджуючи в мені колишньої ненависті. Згасла помста, що спалахнула, коли вони вбили кращого мого друга, якого всі ми називали Вченим. Він був таким добрим, що в його доброту не зразу вірилося. Вона здавалася маскою, яка приховувала щось інше, більш звичне…
Мій друг розповідав мені, що невтоленна допитливість оволоділа ним з дитинства. Він усе хотів знати: чому спалахують зірки, навіщо світять оранжеві та фіолетові сонця, як виник світ, для чого з’явилися ми і в чому полягає наше призначення. Одне слово: як, де, куди, звідки? До кожної речі та явища він підходив з цими запитаннями-мірками. Здобуваючи якісь знання, він зразу починав сумніватися у їх вірогідності і брався за перевірку.
Наш командир недолюблював його і вважав поганим солдатом. У чомусь я змушений був погоджуватися з його оцінками. Але я вважав, що якби Вченого призначити в штаб дешифрувальником, то він був би на своєму місці.
Кожен із нас на щось здатний. Важливо лише знайти належне місце — і ви побачите замість млявого і ледачого, недбайливого чи безпорадного плазуна ідеального працівника. Але місце солдата було, звичайно, не для Вченого. І коли ворожий воїн почав благати: “Не вбивай!”, мій друг завагався і відвів свою грізну зброю — розчинник. Й одразу ж сам зазнав смертельного удару.
Ми жорстоко помстилися ворогам. Гнали їх без перепочинку до пасма Спадистих Пагорбів. А під час перепочинку, призначаючи мене командиром відділення, взводний сказав:
— Представляю тебе до нагороди, Стафе Золотистий (вороги називали мене жовтолицим, друзі — золотистим). Ти попрацював сьогодні на славу.
— Помстився за друга, — відповів я.
— Значить, і він знадобився на щось.
Мені вчулося в його словах глузування, і я схопився за отруйний кинджал.
— Поважаю тебе, командире, але ще одне слово…
— Не гарячкуй, Стафе. Я не хотів образити ні його, вже розчиненого, ні тебе. Я не стверджую, що він жив нікчемою. Але в нашій справі від нього не було користі. Якщо вже ти солдат, завойовник, то ні до чого тобі всі ці сентименти…
— Він шукав відповіді на свої запитання. Він звик думати в будь-яких ситуаціях. Він не вмів не думати, — уже вгамовуючи гнів, мовив я.
— Ось, ось… А в нашій справі багато думати шкідливо. Не встигнеш замислитися, як одержиш смертельну дозу кислоти. Ну скажи, Стафе, навіщо нам, солдатам, знати — що, де, куди, звідки? Нам належить захопити ці багаті простори, щоб розселити на них мільйони наших голодних родичів і забезпечити їм місце для життя. Поки ми не розв’язали цього найпростішого питання, наш народ не зможе розмножуватися. Тож давай не гороїжитися. Домовимося, що в Статуті є будь-які відповіді. Завоюємо місце і для розумників. Може, вони все-таки втямлять, кому потрібно спасибі сказати.
Ні, що там не кажи, а наш командир — хлопець хоч куди. Вміє і слово сказати, і діло зробити. Не ховається за чужі спини в бою. Нещадний до ворогів — без цього не переможеш. Суворо питає й зі своїх — без цього не можна командувати.
— Не вибачайся, Стафе, — сказав він. — Горе у тебе, а я вліз зі своєю посмішкою.
…Тужавів зелений захід, коли ми увірвалися в невелике поселення. І, як на гріх, кинулося до мене дівча:
— Дядьку, захистіть!
А за нею женуться двоє наших, тримають напоготові розчинники.
Глянув я на неї — золотистий панцир тісним видався. Дихати нічим. Передчуття таке, від якого жити стає тоскно, і здається, що кінець світа близько.
На моє щастя, командир наспів. Усе зрозумів з першого погляду. Порадив:
— Убий її сам, Стафе, так велить Наказ. Адже нам не раби потрібні, а чистий простір для розмноження. Розчини її зразу, аби не мучилась.
А потім, не дивлячись на мене, пробурмотів:
— Що б там не казали розумники, є в будь-якому наказі вищий сенс. Тільки він відкривається солдату після бою.
І знову підтвердилося, хто мав рацію. Та ще й як! Поселення це виявилося замаскованим спостережним пунктом. Кабелі подвійної сигналізації зв’язували його з командним периферійним вузлом. І якби ми загаялися бодай на хвилинку, не знищили всіх його жителів, то рушили б на нас палки резерву, і не довелося б мені більше ні про що думати, ніякими передчуттями краятися. Не дожив би я до цього дня, коли вся країна завойована нами.
