Переслідуваний - Кінг Стівен (полная версия книги txt) 📗

— Ніхто тут не збирається вам брехати,— сказав Голловей. — Ми зацікавлені лише в тому, щоб посадити машину так само, як підняли її в повітря.

— Гаразд... — Річардс помовчав.

Амелія Вільямс сиділа поряд, напружено випроставшись і поклавши руки на коліна.

— Летіть просто на захід,— раптом сказав Річардс. — Висота — дві тисячі футів. Дорогою називайте орієнтири, будь ласка.

— Орієнтири?

— Над чим ми пролітатимемо,— пояснив Річардс. — Мені випало літати лише другий раз у житті.

— Он як,— з полегкістю мовив Голловей.

Підлога під ногами нахилилася, те ж саме зробила темна лінія за вікном, де сідало сонце. Річардс дивився, мов зачарований. Тепер лінія навскіс перетинала грубе скло ілюмінатора, спалахуючи зблисками біля самого скла. "Ми наздоганяємо сонце,— подумав він. — Хіба це не диво?"

Було тридцять п'ять хвилин на сьому.

Спинка переднього крісла виявилася для Річардса справжнім відкриттям. Там була кишеня, а в кишені — брошура з правилами безпеки. На випадок бурхливих повітряних потоків застебніть ремінь. Якщо в салоні падає тиск, надіньте повітряну маску, що висить у вас над головою. У разі пошкодження двигунів, дістанете додаткові інструкції від стюардеси... У випадку авіакатастрофи, сподіваємось, у ваших зубах є досить пломб, аби ідентифікувати вашу особу.

На спеціальній панелі був умонтований невеличкий екран БТБ. Напис під екраном застерігав, що при перемиканні каналів зображення на певний час зникатиме. Любителі телебачення могли скористатися кнопковим перемикачем.

Праворуч під екраном, поряд із фірмовим записником авіакомпанії, на ланцюжку висіла тоненька ручка виробництва "Дженерал атомікс". Річардс вирвав аркуш паперу й накарлючив:

"Я впевнений на 99%, що вам учепили якогось жучка, щоб підслуховувати — в черевику, волоссі чи, може, в рукаві. Маккоун зараз наслухає, жде, коли ви прохопитесь, я певен. Закатайте істерику, благайте, щоб я не смикав за кільце. Тоді в нас буде більше шансів. Згодні?"

Річардс показав написане Амелії, жінка кивнула головою, а він, повагавшись, дописав:

"Чому ви їм збрехали?"

Амелія взяла в нього ручку, яка на мить зависла над аркушем, що лежав у Річардса на коліні: "Не знаю. Через вас я почувалася вбивцею. Вигляд вашої дружини... Та й ви самі здавалися таким... — Ручка знову зависла в повітрі. — ...нещасним".

Річардс звів брови й ошкірився — останнє слово боляче вразило його. Він знову запропонував їй ручку, але жінка мовчки похитала головою. Річардс написав: "За п'ять хвилин починайте виставу".

Вона кивнула. Річардс зібгав аркушика, запхав його до попільнички в підлокітнику й підпалив. Папір спалахнув і якусь мить горів ясним полум'ям; у вікні теж зайнявся крихітний вогник. Коли полум'я згасло, Річардс розтовк попіл.

За п'ять хвилин Амелія Вільямс почала стогнати. Все було так щиро, що Річардс навіть злякався. Потім у нього майнула думка, що, може, вона й не прикидається.

— Будь ласка, не треба,— благала вона. — Прошу вас, не випробовуйте його нервів. Я ж вам нічого поганого не зробила. Я хочу додому, до свого чоловіка. В нас теж дочка, їй шість років. Вона ж питатиме, де її мама.

Річардс відчув, як у нього двічі сіпнулась брова. Він не хотів, щоб жінка аж так старалась. Аж так.

— Він дурний,— сказав Річардс, намагаючись говорити не дуже гучно, аби це не здавалося розрахованим на чуже вухо,— але, я сподіваюся, не настільки дурний. Все обійдеться, місіс Вільямс.

— Вам легко говорити. Ви нічого не втрачаєте.

Річардс не відповів. Амелія справді мала рацію. Нічого, бо вже все втратив.

— Ну покажіть йому, хай побачить,— молила вона. — Бога ради, чому ви її не покажете? Тоді він повірить... скаже, щоб відмінили тривогу на землі. На нас увесь час націлені ракети. Я сама чула, як він про це казав.

— Не можу я нічого показати,— заперечив Річардс. — Щоб дістати її з кишені, треба поставити кільце на запобіжник, тобто ризикувати. Нас усіх тут може рознести на шмаття. До того ж,— додав він глузливо,— я однаково не показав би її, навіть якби це було просто зробити. Цьому недоумкові є що втрачати. Тож нехай мліє.

— Мабуть, я далі не витримаю,— тупо сказала Амелія. — Я ладна штурхонути вас і покінчити з цим усім. Нас однаково жде такий кінець, хіба ні?

— Ви не... — почав був Річардс, та в цю мить двері другого класу розчахнулись і до салону майже вдерся Маккоун. Обличчя його було спокійне, зате очі світились дивним блиском, який Річардс одразу впізнав. То був блиск жаху — білий, шалений, палючий.

— Місіс Вільямс,— швидко кинув Маккоун. — Кави, будь ласка. Сім порцій. Мабуть, у цьому рейсі вам доведеться виконувати роль стюардеси.

Жінка підвелась і, не глянувши на жодного з чоловіків, спитала:

— Де?

— Пройдіть уперед,— лагідно сказав Маккоун. — Ніс доведе. — Цей м'який з вигляду чоловічок, який так добродушно кліпав очицями, був готовий кинутися на Амелію Вільямс одразу, тільки-но помітив би, що вона виявляє прихильність до Річардса.

Не озираючись, вона пішла вздовж проходу.

Втупивши погляд у Річардса, Маккоун спитав:

— Ти відмовишся від свого задуму, якщо я пообіцяю тобі прощення, друже?

— "Друже". Таке масне слово в твоїх вустах,— здивовано промовив Річардс. Зігнувши пальці на вільній руці, він обдивився руку. Засохла кров, рани та подряпини нагадали про лісову "прогулянку" в південному Мені із зламаною щиколоткою. — Справді масне. Наче кинув на сковороду два фунти жирних шніцелів — інших у магазинах "Добробут" нашого Південного району не дістанеш. — Річардс глянув на вміло приховане костюмом Маккоунове черевце. — А тут ми бачимо щось зовсім інше. Твоє черевце виросло, мабуть, на біфштексах. З найкращої вирізки. А найкраща вирізка жиру не має, хіба що скраєчку, правду я кажу?

— Прощення,— повторив Маккоун. — Як тобі звучить це слово?

— Як брехня,— посміхнувся Річардс. — Як смердюча брехня. Думаєш, я не знаю, що ти звичайний найманець?

Маккоун почервонів. Не просто зашарівся — його обличчя стало схожим на цеглину.

— А непогано було б потренуватися на тобі у моєму домашньому тирі,— сказав він. — Є такі високочутливі розривні кулі. Після неї голова нагадує гарбуз, що впав на хідник з горішнього поверху хмарочоса. Кулі наповнені газом. Розриваються від зіткнення з будь-яким предметом. А от якщо поцілити в живіт...

— Стережись! Висмикую кільце! — крикнув Річардс.

Маккоун пронизливо вереснув, поточився назад і, вдарившись крижами об м'який підлокітник по той бік проходу, перекинувся в крісло, наче в гамак; його руки несамовито молотили повітря, ніби він захищався од вибуху.

За хвилину, переплівшись пальцями, руки втихли, наче закам'янілі птахи. Обличчя Маккоуна прозирало крізь це химерне плетиво, ніби посмертна гіпсова маска, на яку невідомий жартівник начепив окуляри.

Річардс реготав. Спочатку то був надтріснутий, несміливий звук, чужий для його власного вуха. Як давно він уже не сміявсь отак по-справжньому, щиро, коли сміх вільно, нестримно йде із самого нутра? Мабуть, за своє сіре, сповнене поневірянь чесне життя він ні разу не мав такої нагоди. Й ось нарешті він сміявся від душі.

"Ах ти ж вилупок!"

Маккоун утратив голос, лише ворушив губами. Обличчя його було пом'яте, мов іграшковий ведмедик, якому добряче дісталося від дитячих рук.

А Річардс сміявся. Вчепивсь вільною рукою за підлокітник і сміявся, сміявся, сміявся.

Голос Голловея повідомив, що літак перетинає кордон між штатом Вермонт і Канадою. Командир, мабуть, добре знав своє діло. Річардс нічого не бачив унизу, крім темряви, де вряди-годи прозирали грона вогнів. Річардс обережно поставив чашку з кавою й спитав: