Переслідуваний - Кінг Стівен (полная версия книги txt) 📗

— Коли ми будемо над відкритою місцевістю, командире?

— Не будемо. Принаймні поки летимо на південь. Зате, коли пролетимо над буровими вишками в Новій Кароліні, опинимося над морем.

— Все, що далі на південь — передмістя Нью-Йорка?

— Приблизно так,— відповів Голловей.

— Дякую.

Внизу світився вогнями Ньюарк, наче жменя жіночих прикрас, недбало кинутих у чорний оксамитовий футляр.

— Командире!

— Слухаю... — Голос у Голловея звучав стомлено.

— А тепер курс просто на захід.

Маккоун підскочив, наче йому хтось дав штурхана. Амелія від переляку аж закашлялась.

— На захід? — перепитав Голловей. У його голосі вперше почулися тривога і страх. — Ви самі напитуєте собі лиха. Ми летітимемо над досить відкритою місцевістю. Вся Пенсільванія між Гаррісбургом і Пітсбургом — це фермерські землі. На схід від Клівленда немає жодного великого міста.

— Ви що, збираєтесь визначати мою стратегію, командире?

— Та ні, я...

— Просто на захід,— коротко повторив Річардс.

Ньюарк хитнувся і зник із очей.

— Ти геть здурів,— сказав Маккоун. — Вони рознесуть нас на друзки.

— Разом з тобою і ще п'ятьма безневинними? І це в нашій шляхетній країні?

— Це буде помилка,— різко промовив Маккоун. — Навмисна помилка.

— Ти хіба не дивишся "Національного вісника"? — посміхнувся Річардс. — Ми не помиляємось. Принаймні з тисяча дев'ятсот п'ятдесятого року не припустилися жодної помилки.

Під крилом проплив Ньюарк, і знову внизу не було нічого, крім темряви.

— Чогось тобі вже не до сміху,— сказав Річардс.

За півгодини почувся голос Голловея. Він був схвильований.

— Річардсе, ми одержали екстрене повідомлення з Гардінга. Дирекція розважальних програм хоче встановити з нами прямий зв'язок. Мені сказали, що у ваших інтересах увімкнути БТБ.

— Дякую.

Річардс подивився на екран і мало не ввімкнув телевізор, але відсмикнув руку, немов спинка переднього крісла була гаряча. Його охопило дивне відчуття жаху і того, що все воно вже було. Це ж однаково, що почати все спочатку: Шійла з її змарнілим обличчям, дух капусти з квартири місіс Дженнер. Галасливі трансляції розважальних програм. "Доларове колесо". "Верхи на крокодилах". Плач Кеті. Ясна річ — про другу дитину не могло бути й мови, навіть якби це все кудись подіти й почати все наново. Навіть народження Кеті було чимось неймовірним.

— Увімкни,— сказав Маккоун. — Може, вони хочуть запропонувати нам... тобі... якусь угоду.

— Заткни пельку,— огризнувся Річардс.

Він чекав, поки все його тіло наповнилося жахом, наче важкою водою. В ньому прокинулось недобре передчуття. Все тіло страшенно боліло. Рана в боку досі кривавила, ноги охляли, ніби їх відібрало. Він не був певен, що зможе підвестися, коли надійде час закінчити цю безглузду виставу.

Крекнувши, Річардс знову нахилився вперед і натис кнопку. На екрані відразу з'явилося напрочуд чітке, яскраве зображення. То було обличчя, на якому застиг вираз терплячого очікування, дуже чорне й дуже знайоме. Ден Кілліан. Він сидів за письмовим столом червоного дерева із символом Дирекції розважальних телепрограм.

— Вітаю,— стиха промовив Річардс.

Він мало не випав з крісла, коли Кілліан випростався й, ошкірившись, сказав:

— І я вас вітаю, містере Річардс...

— Я вас не бачу,— вів далі Кілліан,— зате чую. Ваш пристрій для внутрішнього зв'язку підключено до рації в пілотській кабіні. Мені сказали, що вас поранено.

— Все не так страшно, як здається,— відповів Річардс. — У лісі трохи подряпався.

— Ну звісно,— сказав Кілліан. — Славетна втеча лісом. Боббі Томпсон уже розтрубив про неї сьогодні ввечері. Ну й, певна річ, про ваш останній подвиг. Завтра в той ліс набіжить тьма людей, які будуть раді знайти бодай клаптик вашої сорочки, а якщо пощастить, то, може, й гільзу.

— Оце вже погано,— зауважив Річардс. — Я там зайця бачив.

— Ви найвидатніший учасник нашої передачі, Річардсе. До цього спричинилося й те, що вам щастило, та й ваша особиста винахідливість. Хоч би там що, а ви, безперечно, досягли неабиякого успіху. Отож ми хотіли б запропонувати вам угоду.

— Яку угоду? Показати на всю країну, як мене розстрілюватимуть?

— Захоплення літака — найефектніше з того, що ви звершили, але й найбезглуздіше. Знаєте чому? Бо ви вперше одірвались од своїх людей. Ви залишили їх на землі. Це стосується навіть жінки, яка вас захищає. Може, ви думаєте, що вона з вами заодно. Може, вона й сама так думає. Але це не так. Там, у літаку, є тільки наші люди, Річардсе. Ви вже труп. Ви приречений. Остаточно.

— А мені ввесь час нагадують, що я ще живий.

— Останні дві години ви прожили тільки тому, що так захотіла Дирекція розважальних телепрограм. Це моїх рук діло. І я пробив схвалення угоди, яку вам пропоную. Стара гвардія страшенно опиралася — такого ще ніколи не було,— проте я свого домігся. Ви запитували, кого варто вбити на самій горі, якщо вам пощастить добратися туди з автоматом. Одним із них був би я, Річардсе. Вас це не дивує?

— Мабуть, дивує. Бо я гадав, що ви просто приручений фірмою чорнопикий.

Кілліан сіпнув головою й засміявсь, але сміх вийшов силуваний — сміх людини, яка зробила високу ставку й тепер страшенно хвилюється.

— Ось яка суть угоди, Річардсе. Ви летите до Гардінга. В аеропорту на вас чекатиме мікроавтобус. Відбудеться церемонія страти — вистава, звичайно. Потім ви приєднаєтесь до нашої команди.

Маккоун аж вереснув од несподіванки:

— Ах ти ж чорнопикий вилупку!..

Амелія Вільямс заціпеніла.

— Чудово,— промовив Річардс. — Я знав, що ви талановитий чоловік, але цей хід був просто геніальний. З вас вийшов би прекрасний продавець старих автомобілів, Кілліане.

— Хіба поведінка Маккоуна свідчить про те, що я брешу?

— Маккоун — чудовий актор. Він міг би навіть здобути премію за комедію, яку розіграв в аеропорту... — відповів Річардс. І все-таки він був спантеличений. Маккоун хутенько відіслав Амелію варити каву, коли відчув, що через неї може статися вибух; Маккоун увесь час виказував свою люту зненависть до нього. Все це якось не пасує до щойно зробленої пропозиції. Чи, може, пасує? Голова в Річардса пішла обертом. — А що, як ви втнули цю штуку без його відома? Розраховуючи на його щиру реакцію.

— Ви розіграли комедію з пластиковою вибухівкою, містере Річардс,— сказав Кілліан. — Ми знаємо — знаємо,— що ви нас просто залякуєте. А от на моєму столі є кнопка — маленька червона кнопочка,— і я вас не залякую. Через двадцять секунд після того, як я її натисну, ракети з ядерними боєголовками рознесуть вашого літака на друзки.

— "Чорний ірландець" — теж не вигадка,— сказав Річардс, одначе відчув у роті кислий присмак. Блеф скис.

— Вигадка. Ви не могли ввійти в літак з пластиковою вибухівкою. Негайно спрацювала б сигналізація. На літаку є чотири спеціальні пристрої для виявлення повітряних піратів. П'ятий обладнали в парашуті, про який ви запитували. Мушу вам сказати, що в диспетчерській вежі аеропорту Войтфілд з великою цікавістю й трепетом ждали, чи не засвітяться сигнальні лампочки, коли ви увійдете в літак. Всі сходилися на тому, що у вас таки, мабуть, є той "Чорний ірландець". Ви виявили таку винахідливість, поки добралися до аеропорту, що це припущення видавалося цілком слушним. Усі відчули неабияку полегкість, коли побачили, що лампочки не засвітилися. Я гадаю, ви не мали жодної можливості дістати вибухівку. Мабуть, ви запізно про неї подумали. Та дарма. Це погіршує ваше становище, але...

Маккоун раптом підскочив до Річардса.

— Приїхали,— сказав він, ошкірившись. — От тепер-то я розчереплю тобі голову к розтакій матері, дурню! — І він приставив Річардсові до скроні свого пістолета.