Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗

— А я й не знала, що це допит. Ви казали, розмова. Як не соромно брехати тимчасово самотній жінці? Ну що ж, тоді на добраніч, дуже приємно було з вами поспілкуватися, викликайте мене повісткою, я прийду, як не матиму справ.

Граціозно підвівшись, Тома рушила до виходу, геть не переймаючись тим, що робитимуть її гості. Капітан зірвався, коли вона вже причиняла за собою двері.

— Постривайте! Невже вам не цікаво, на підставі чого вирішили, що знайдене тіло то Маргарита Козодуб?

— Не цікаво. Я й так знаю, що без підстави тут не обійшлося. Не інакше як Вітьок стукнув куди слід, що Маргарита пропала, ще й убитого горем чоловіка на біс зіграв, а далі все просто. Шрам від апендектомії або трішечки надщерблений лівий верхній клик... хіба ні?

— Хе... Майже вгадали. Від зубів там мало що... — тут Капелюшний загнувся, але щадити її почуття разом з вухами було пізно, тому він продовжив, — лишилося. Дійсно, шрам від апендициту і велика родима пляма на спині, під правою лопаткою, дуже темна, майже чорна, формою нагадує куряче яйце. І площа теж така, приблизно...

Тома озирнулася. Сказати цьому гарненькому менту, що три місяці тому ніякої плями на спині у Рити не було, чи не варто? Кому це знати, як не їй — сауни, пляжі, басейни, купальники, відкриті по «далі йде нога», або й нерідко топлес, а ще треба бути сліпою, щоб не помітити бодай крихітну родимку, розминаючи подрузі плечі. Тамара сліпою не була, а мова йшла про цілу пляму, тому вона вже роззявила рота і...

Хутко закрила його, удавши, що позіхає.

Їй раптом стало цікаво, якими мотивами керувався Віктор, «упізнаючи» чуже тіло як свою жінку? Він що, уперше його бачив?

Таке могло трапитися з будь-ким, тільки не з Козодубом — не з цим блудливим псом, що не тільки носа пхав під чужі спідниці, але й дружину не забував. Здається, секс із ним був тією єдиною причиною, з якої Рита терпіла свого Вітька.

— А можна й мені прийти на упізнання?

— Боюся, що ні. — Капелюшний теж підвівся, хоча ніби нікуди не поспішав — вочевидь, він належав до тієї реліктової породи чоловіків, чия будова хребта фізично не дозволяє їм сидіти в присутності жінки, котра стоїть. — По-перше, немає потреби...

— А по-друге?

— А по-друге, це не для жіночих очей.

Голос капітана звучав співчутливо й лагідно. Голос ката, що запевняє: «Тобі не буде боляче». Облуда. Не можна вірити катам.

— Нагадую ще раз для тих, хто на панцернику: я лікар.

— Але ж не різник?

Якусь мить вони насторожено мовчали, схрестивши погляди, як мечі. Капітан капітулював першим, однак і в Томи від напруження на чолі виступили бісеринки поту. Облизавши пересохлі губи, вона хрипко спитала:

— Що, все так кепсько?

— Справді жахливо. І останнє. Пані Тамаро, скажіть, чи ви часом не знаєте, де може бути медична картка потерпілої?

Потерпіла. Тіло. Громадянка Козодуб — про кого все це? Не про її Тусю, смішливу, добру, милу... Як же цей міліцейський жаргон знеособлює людей!

— Часом знаю. Рита тримає її вдома, в секретері.

— Завжди?

— Так. Вона не вчащає до лікарів, більше зі мною консультується, але терпіти не може черг і з карткою уникає їх бодай в реєстратурі.

Капелюшний помовчав.

— У неї вдома картки ми не знайшли.

— А в поліклініці?

— Це не ваше діло! — озвався кощавий зі свого табурета. Та не встигла обурена Тома вголос розповісти, що буває з тими, хто не лікує трипер, як на її питання поспішно відповів Кап-Кап.

— В реєстратурі нам повідали те ж саме, що й ви, — картка на руках. — Капітан поліз у внутрішню кишеню сірого піджака і витягнув звідти візитку. — Ось. Мої координати. Якщо захочете щось змінити у своїх свідченнях... тобто у своїй розповіді, телефонуйте. Або раптом щось станеться...

— Наприклад, Рита воскресне?

— Оце навряд чи. Знаєте, може, гріх таке казати, та добре, що її... що мати потерпілої не дожила до цього дня.

Щелепа Томи гойдалася на рівні її ж золотих сережок-бурульок ще довго після того, як за операми закрилися двері. Не було сенсу питати, звідки вони взяли, що тьотя Клава, сто двадцять кілограмів правдивого живчика, відійшла у кращий світ поперед своєї доньки. Ясний перець, Вітьок сказав. Але навіщо? Невже не тямить, що від подальшого розслідування — а воно обов’язково буде — його брехня спливе, мов шумовиння? Невже він аж такий відсталий? А шумівка з капітана добра, і сам він не з тих, хто шукає вчорашнього дня, скільки б не кліпав небесними очима, а розуму не сховає. Мати такого ворога — небезпечна розкіш, брехати йому у вічі — глупство, а змушувати сумніватися в тобі — просто ідіотизм. Утім, те, що Віктор або дурний, або розуму не має, Тамара знала давно. Як знала й те, що навіть дурень не бреше без причини — принаймні, міліції.

ГЛАВА 5

Не всі йогурти однаково корисні

Причини, з яких слід дбайливо приховувати від міліції наявність живої і здорової матері своєї буцімто покійної дружини, Тома проаналізувати не змогла. Просто не встигла. Перш ніж її припущення з цього приводу переросли кривенькі рамки анекдотичної генетичної ненависті до тещ, літня ніч розпластала над землею чорні оксамитові крила. Тамара вирішила прикликати Ритиного двійника. Вона сказала собі: «Так треба!»

Чомусь їй не надто подобався цей ритуал, хоча особливою складністю він не відрізнявся, порівняно з викликом покійника здавався простеньким, місцями навіть несолідним. Йому не передував сорокаденний піст із незмінною одежею, не було ані цвинтарної землі, ані повного відсторонення від усього земного, ані моторошного спокою перед зустріччю з потойбічним — не було нічого особливого. Просто дев’ять церковних свічок на столі, вкритому червоною і чорною тканиною, ладан і верба, зірвана на Вербну неділю. І просто велике бажання довідатися нарешті, куди ж, трясця тьоті Клаві, поділася Рита.

Двійник, тобто дух живої раби божої Маргарити, не проглядався. Не з’явився і дух її як померлої. Від ладану йшов холод, і Тамара швиденько перебрала подумки всі можливі пояснення. Рита п’яна як чіп? Не з її печінкою. Під впливом наркотиків? Не з її мораллю, хіба що силою, але на це не схоже, насильства не чути. Сила завжди пахне, по-різному, але завжди. То що тоді? І тут до Томи дійшло. Захист. Від усвідомлення цього її волосся заворушилось як живе. Хтось поставив захист — і цей «хтось» зараз контролює Ритину сутність. Це може бути майстер, дуже сильний, можливо відьмак, або...

Про альтернативу навіть думати не хотілося.

Оце ти вляпалась, сестричко, у лайно, ще й із кров’ю.

Оберіг на душу Рити довелося ставити всліпу. Тамара загасила свічки й буквально поповзла до спальні, рухаючись із вправністю рака-інваліда. Залишалося одне — зробити кілька глибоких вдихів і завітати до хлопчика Віті. Нехай пояснить, що відбувається. І їхати доведеться прямо зараз, не гаючи часу, доки він не встиг придумати казку-відмазку на всі випадки життя. Втім, знаючи швидкість обертання клепок в його голові, можна було з великою певністю передбачити, що до ранку він й три слова докупи не складе. Думати йому не личить — не його стиль. Тома глянула на годинник. Друга ночі. Боже, коли вона востаннє спала вісім годин? Вочевидь, ніколи. А завтра, себто вже сьогодні — переїзд. І це не жарти. Досвід свідчить, що проти новосілля та ремонту магія безсила.

На тому світі відпочину, звично підбадьорила себе Тамара, втискуючись у джинси з викладеною дрібними стразами пентаграмою на задній кишені. Вона страшенно любила такі провокаційні штучки, ще в Запоріжжі — в минулому житті — часто приходила до церкви з хрестом, трохи меншим, ніж на головній бані храму, і після служби дражнила батюшку:

— А в мене хрест більший, ніж у вас.

Панотець, колишній рок-музикант, ревно хрестився і щось бурмотів собі під ніс — надто червоний ніс, якщо хтось хоче знати її думку. Хресне знамення не допомагало — її розп’яття не зменшувалося, а його не росло, хоча поза церквою вони з отцем Лаврентієм чудово розуміли одне одного. Інколи (не часто і не надовго) він перетворювався на того худорлявого, гарненького Лаврика, від якого божеволіли всі прив’ялі панни славного козацького міста, і від тих перетворень Томі чомусь ставало сумно. Згадувалась юність, танцмайданчик і ледь надтріснутий голос Лавра, лідера гурту «Лаврові вінки», що старанно виводив «Моя любов вічнозелена». Зворушлива була балада. Коли Тамара перебралася на Київщину, вона перервала всі контакти з Лаврентієм, бо знала, що ностальгія гірша за упирів, і не хотіла, щоби почуття туги висмоктало з неї усі життєві соки.