Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗
Червневі ночі прохолодні, тому на білий топік Тома накинула чорну замшеву куртку, пошиту з трикутних клаптиків, босяцьку і дуже дорогу. Клаптики звисали з рукавів, наче крильця нічних метеликів, і шерхотіли, приглушено і сором’язливо, як осінні трави, коли Тамара йшла або махала комусь рукою. Це їй теж подобалося. В даний момент не смакували їй лише дві речі — зникнення Рити і відсутність пояснень цьому феномену. Майбутня розмова з Вітьком проймала її не більше за спілкування з двірником; великі білі крила, на яких вона полинула б до Козодуба, у Томи не виросли, але й стурбованості не було. Була впевненість: Віктор розповість їй все, що знає. А що не знає, те вигадає. Правдоподібно.
Дорога обіцяла стелитися рушником, та ледве Тамара вийшла на веранду, як куций перелік її турбот миттю подовжився рівно на один пункт. Цей пункт стояв біля старої яблуні, що під парканом, і дивився на неї в темряві не розібрати якими очима. Сліпеньке блимання лампочки над ґанком все ж дозволяло розгледіти, що пункт був жіночої статі і що почувався він досить незатишно. Ані агресії, ані страху Тома не відчула — тільки зніяковілість. Вибачте, що турбую, та чи не могли б ви позичити мені склянку води, бо у мене дім горить? Щось в такому дусі. Цікаво, як давно він, тобто вона, тут стоїть?
— Ти хто?
Мовчання. Лиш вітер шурхотить вишневими листками, цикає цвіркун і тривожно пахнуть нарциси.
— Гей, там, біля паркану, вуха заклало?
Тиша. Щоправда, до хрусткого шепоту листя додалося ображене сопіння.
— Оскільки ти влізла в мій сад без запрошення, я гадаю, що маю право на деяку фамільярність.
Тамара спустилася з тераси і підійшла до колодязя всередині двору. Сірувато-біла тінь рушила назустріч.
— Колись це був мій сад. Мій Шервудський ліс влітку, і Віденський — взимку. Я так любила тут бувати...
Голос теж хрусткий, під стать вітерцю, але не надламаний, чистий, просто зривається від хвилювання. Тома кивнула.
— Я можу це зрозуміти. У тебе щось сталося?
— Так. Тобто ні. Я знайшла чиюсь візитку, дуже дивну — про магію. Вона ваша?
— Може, й моя. І ти вирішила повернути мені її о другій ночі?
Нема ката на вар’ята.
— Тут не вказано, як вас звуть.
Серце в Томи тьохнуло. Невже?
— Не вказано?
— Ні. То як?
— Василина Калістратівна. Де ти взяла цю візитку?
— Дуже колоритне ім’я...
— Дякую, але ти не відповіла.
Жінка зробила ще кілька кроків, на неї впало світло, і на її лиці затанцювали тіні від гілля, схожі на довгі, темні шрами. На живі шрами.
— Я знайшла її сьогодні, о восьмій ранку, на Куренівці. Я там живу. Знаєте, де це?
Тамара знала, де це. Ще вона знала, що скоро теж буде там жити.
— Я можу глянути на неї?
— Звісно. А ви справді володієте магією вуду?
— Справді, — крізь зуби процідила Тома, хапаючи простягнуту їй картонку. Собою вона вже точно не володіла.
— А що таке магія впливу?
— А це коли я велю тобі «заткайся!», а ти це виконуєш без питань і образ, як от зараз. Молодець. Магія — це легко. Це...
Примарного типу дівулі під твоїм вікном, які до ранку не доживуть, якщо негайно не дізнаються все про магію впливу.
— Що — це?
— Це вона.
Це справді була вона. Перша Тамарина столична візитка, сигнальний екземпляр, на якому забули вказати її прізвище, і вони з Ритою реготали, замість того щоб розсердитись, як того остерігались працівники поліграфічної фірми.
— Давай Магія буде твоїм ім’ям, — промовила Туся.
— Другим ім’ям, — виправила Тамара. — Першим буде Біла, схоже на Белла, так що нічого, під чарку піде, потім — Магія, а прізвище...
— Вуду.
Тома замислилась.
— Ні, хіба що дівоче. Впливу краще звучить, як ти вважаєш? Чимось схоже на румунське, румунське і циганське — майже одне й те ж саме, а де ромале, там музика і чари!
І дві жінки залилися сміхом, як циган сироваткою.
— Знаєш, — сказала Рита, коли вони трохи вгамувалися, — а віддай-но цю візитку мені. Я й так ніколи не забуду, кому вона належить.
Тамара кивнула, вкладаючи візерунковий брак у тонкі пальці подруги.
— Звичайно. Бо віднині вона належить тобі.
— Я збережу її на пам’ять, — сказала тоді Ритка. Тома похитала головою.
— Тобі не потрібна пам’ять про мене.
Як з’ясувалося, потрібна. І білий клаптик, мов бумеранг, повернувся через півроку, щоб розповісти їй про долю Маргарити. Тома глянула на жінку, що стояла мовчки, терпляче чогось чекаючи. Чого? Питань чи відповідей? Взагалі, терпіння — рідкісна чеснота для осіб прекрасної статі. Дивно все це — і поява цієї молодички, і те, що ніяк не вдається прочитати її ім’я. Якісь змазані асоціації з молоком, і все. Чому саме з молоком? Чи не тому, що очі в нічної гості нагадують коров’ячі? Один в один як у телички, котру женуть до різника, і їй це відомо... Тамара труснула головою.
— Де саме ти знайшла візитку?
— На стежці біля свого будинку.
— Вона не затоптана.
— Ні.
Гляди, вона ще й не балакуча! Не жінка, а суцвіття чеснот!
— Ти нічого не хочеш мені розповісти?
— Спершу скажіть, як вас звуть насправді.
— Тамара Олександрівна.
— А я Наріне.
Тома гикнула від несподіванки. Ось тобі й асоціації...
— Хороше ймення.
Наріне знизала вузькими плечима — жест вийшов елегантним.
— Тільки якщо ви любите кефір. А можна, я називатиму вас Тамара?
— Прошу.
— А ще коротше можна? Тома, наприклад...
Ця дівуля з кисломолочним іменням починала добряче діяти на нерви.
— А хто тобі дозволив мене скорочувати? Та ще й з таким власним ім’ям, га, Наріне?
— Ой, — та смикнулась, притиснула до рота кістянки пальців, — вибачте. Не уявляю, що на мене найшло. Це в дитинстві я постійно скорочувала імена, геть усі, часом досить несподівано. Маму називала то Тонею, то Ніною — поперемінно. Вона дуже сміялася, а тато сердився і казав, що за мною ремінь плаче. Її звали Антоніна. Вона...
— Померла.
— Так. Ви здогадалися, бо я вжила минулий час?
— Не тільки. Вона померла чверть сторіччя тому, при пологах... це був хлопчик, правильно? А твій батько... ну, він теж на тому світі. Вже років десять.
— Дванадцять.
— Поправка приймається. А ти все ж краще називай мене Тома — якщо дуже припече щось скоротити.
— Звідки ви все це знаєте?
— Довго пояснювати. То що там з візиткою?
— А, так... вона випала із сумочки однієї жінки — я зіштовхнулася з нею на тій стежці. Сьогодні зранку, як я вже згадувала. Та пані розсердилась на мене, і хоча вона говорила начебто ввічливо, її голос просто розтинав повітря. Він звучав мов зіпер, якщо ви розумієте, про що я. Вжик-вжик, різко, уривчасто...
— Далі, — зажадала Тамара крізь стиснуті зуби — їх довелося стиснути, аби не цокотіли.
— Та це майже все. Я підібрала усі ті пудрениці, люстерка та ключі, які вона розсипала через мене, і вони пішли геть, не озираючись, а до цього дивилися на мене так, ніби я — гній під їхніми відполірованими нігтями. Коли я помітила візитку, вони були вже далеко.
— Вони? — Дуже образна мова у дівчини. Цікаво, хто вона за фахом?
— Там була ще одна жінка — хіба я не сказала?
— Ні. Як виглядала та, друга?
— Екзотично. Чорне волосся, чорні очі — схожа на іспанку.
— А інша?
— Красуня. Каштанові кучері, очі сірі, з димком... Ви її знаєте?
— Наріне, навіщо ти сюди приїхала?
Білявка помовчала. Явно вирішувала, брехати чи ні. Але врешті-решт сказала правду — хороша дівчинка. Мабуть, піонеркою була.
— Я прочитала про магію, і мені стало цікаво. А на звороті якраз ваша адреса. І уявіть собі, в цьому будинку колись жила моя тітка. Тому я вирішила, що це знак. Мабуть. Я була у Вишневому вже о десятій ранку, подзвонила Максу, щоб сказати, де я, а він заявив, що йому це байдуже і щоб я взагалі додому не приходила! Тому я погуляла трохи лісом, випила кави в місцевому кафе — воно тут одне, ви знаєте, і дуже дешеве, ще погуляла, потім випила чаю, і...
