Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗

— Ха, знайшов бабського догідника. З чого це ти взяв, що тітка все мені викладе?

— Бо ти професіонал. Це не проп’єш. Я ще пам’ятаю, що раніше ти непогано вправлявся, до кожного свідка міг підхід знайти. І тут впораєшся.

— Ця яга, напевно, стара, сива і з бородавкою на носі?

— Ні, молода, рудувата і дуже симпатична. І наче незаміжня. Може, познайомишся з нею поближче і вб’єш одразу двох зайців. Буде тобі баба, а мені — інформація.

— То ти все прорахував уже? — процідив Вересень. — Думаєш, у мене за півроку спермотоксикоз почався і я побіжу висолопивши язика за першою-ліпшою телицею?

— Ні, такого я не думаю. Але жінка тобі не завадить.

— Та що ти можеш знати, трясця? Я, між іншим, після розлучення серйозно подумую стати гомосексуалістом.

— Дякую за попередження, при зустрічі не повертатимусь до тебе спиною. То що, допоможеш?

— Ти хочеш, щоб я сідав за кермо з алкоголем у крові? Якщо мене зупинять...

— За це не переймайся. Якщо й зупинять, то зателефонуєш мені, і я все владнаю.

Роман важко зітхнув і збовтав у банці рештки пива.

— Розкажи про суть справи.

Капелюшний заходився переказувати подробиці знайдення Маргарити Козодуб. Відьму не підозрюють, бо вона має залізне алібі, кілька свідків це підтвердили. Роман мусить витягти з жінки якомога більше інформації про жертву, прикрившись статусом «друга сім’ї» чи чогось подібного. Якщо йому вдасться влізти в довіру, то є шанси, що замість дурниць про видіння відьма викаже хоч трохи істини.

— А раптом її марення — чиста правда? — запитав Вересень. — І та Маргарита справді жива?

— Ой, облиш, — пхикнув у слухавку Капелюшний. — Ми маємо абсолютно реального трупа в холодильнику, впізнаного, до речі, її ж чоловіком, а все інше — локшина для «терпил». Як узагалі можна вірити в маячню про духів та віщі глюки?

— Особисто я в цьому житті вже мало чому дивуюся.

— Ну, то який вердикт? — У голосі Капелюшного бриніла нетерплячість. — Змотаєшся у Вишневе?

— Ні.

— Тобто як це — ні? — перепитав капітан після кількох секунд шокованої мовчанки. — Я ж тобі все розжував, я...

— Та ідіотство це, — заявив Роман. — Ну який я друг сім’ї? Твоя відьма мене відразу розкусить. Виклич її офіційно у відділок і допитуй, скільки заманеться. Теж мені, почав ламатися на старості років. Замучила совість за десятки вибитих зізнань?

— Романе, нагадати тобі, що ти все ще мій боржник?

Тепер замовк уже Вересень. Ну от, знайшов-таки козиря.

Звісно, чим же ще його дістати, як не нагадуванням про врятоване життя? От же ж паскуда... але проти правди не попреш. Таки так, боржник.

Років чотири тому вони випадково накрили солідний наркопритон в одній із квартир на Троєщині. Ще й узяли всіх на гарячому, якраз на передачі, — й продавців, і покупців. Компанію поклали штабелями й викликали підкріплення. Доки чекали, Роман знайшов під паркетом схованку з порошком і мав необережність присісти поруч із обдовбищем, котрий видавався якщо не мертвим, то принаймні намертво вирубленим. І той не забарився устромити величезного цвяха в Романову печінку.

Тоді половині гоп-компанії пощастило втекти — бо тими наручниками, що були в наявності, Капелюшний прикував кількох торгашів до батареї, а тих, на кого браслетів не вистачило, просто забив ногами до втрати свідомості. І повіз Вересня до лікарні, не дочекавшись підмоги. Звісно, нарики отямилися швидше, ніж ті приїхали, і дременули з квартири. Кількох потім виловили, але не всіх.

Якби він доставив Романа лікарям хвилин на п’ятнадцять пізніше, вони б зараз не розмовляли.

— Чого мовчиш? — нагадав про свою присутність Капелюшний.

— Думаю. Про те, яка ж ти сволота.

— Я знаю, — задоволено відказав капітан. — Але хіба я від тебе багато вимагаю? Зробиш для мене це — і більше я тебе не турбуватиму. Можеш квасити далі й жаліти себе аж до пенсії.

— Дякую, Андрію, — буркнув Вересень. — Гаразд, чорт із тобою. Давай адресу.

— Даю, — зрадів Капелюшний. — До речі, чим швидше ти туди вирушиш, тим краще. Бо я забув попередити — сьогодні наша відьма збирається переселятися до Києва.

ГЛАВА 7

Про черепаху та змію як феномен жіночої дружби

— Просто не знаю, що б я без тебе робила.

— Нічого особливого. — Наріне випросталась, пожбуривши в мийку брудну ганчірку. — Просто прибрала б тут сама.

Тамара здригнулася.

— Та вже ж мусила б, хоча... Ненавиджу прибирання.

— Справді? А от мені подобається наводити в хаті лад. Це мене заспокоює.

— Уявляю собі, яка чистота в твоїй квартирі, — буркнула Тома собі під ніс, але недостатньо тихо — Наріне почула і засміялась.

— Як в операційній.

Тома розсіяно кивнула. Виглядала вона не дуже, і якщо нервозність ще можна було б списати на турботи, пов’язані з переїздом, темні кола під очима пояснити втомою чи безсонною ніччю, то вираз заклопотаності і якоїсь здивованості в чудової чистоти блакитних очах ні на що не списувався, а був тим, чим був, — результатом спілкування з Вітьком. Вельми несподіваним, слід сказати, результатом, з якого і почалася та пригода, що привела нині Наріне на цю маленьку ошатну кухню.

У сні Козодуба Тамара не провела й трьох хвилин. Те, що Віктор їй не зрадів, Тому не здивувало, його махання, чортихання та інші жалюгідні спроби позбутися її викликали лише сміх. Та не встигла вона добре сформулювати перше питання, як її накрила хвиля темряви, густого, чорнильного мороку і Вітю як корова язиком злизала. Спочатку темрява лише огортала Тамару, м’яко, делікатно, як гарно вихована панянка, що охоплює губами вишеньку, та раптом з’явився вир. Враження у Томи було таке, ніби вона — порошинка, що потрапила в радіус дії надпотужного пилососа; її крутило, підкидало й затягувало туди, у чорну порожнечу, в тунель, у кінці якого замість світла спалахували криваво-червоні цяточки. Потім усі вони злилися в одну величезну, пульсуючу, багряну як рана ляпку, і здалеку, відлунням, до Тамари повернувся її стогін. Вона спробувала розпороти цю чорноту закляттям, та язик не слухався її, морок забивав їй памороки і рота — як цукрова вата, коли відкусиш завеликий шматок. Вона летіла у прірву кольору чорної китайської туші і вже не сподівалася на порятунок, коли він прийшов — в останній момент, як у кіно. Чиясь тоненька рука вхопила її і затримала — на мить, на ту крихітну і вкрай необхідну секунду, за яку Тома все ж встигла прошепотіти закляття. В наступну хвилину вона виявила, що повільно і красиво сповзає по спинці крісла, у якому проводила сеанс, а поруч стоїть Наріне. Світлі кучері навколо її голови здавалися німбом у сутінках кімнати, а чорні очі тривожно дивилися на Тамарин рот.

— З мене що, змії виповзали? — помітивши цей погляд, рикнула Тома і часто закліпала повіками, розганяючи красиві різнокольорові кола перед зіницями. Наріне здригнулася.

— Ні. Просто ви так кричали... не своїм голосом. Вам що, снилися жахи? А чому ви спите у кріслі? Мені одного разу наснився дракон з обличчям Макса — триголовий. І уявіть собі, він теж кричав! А потім...

Вже не слухаючи, Тамара з деяким зусиллям випросталася і сіла, тонкою рукою провівши по чолу, — піт, що виступив біля коренів волосся, був липким і холодним, — і лише тоді, ледве не зойкнувши від болю, хрипкувато спитала:

— Я просто верещала, чи це були якісь слова?

— Були. Два слова. «Кров» і «смерть». Що це означає?

— Рідка тканина в кровоносній системі людини і припинення життєдіяльності організму відповідно. — Хоча слабкість ще стукала у вуха десятком маленьких роздратованих молоточків, Тома потішилася, що ще здатна жартувати. Наріне не образилася, лише якось підібралася, у своїй завеликій футболці ставши остаточно схожою на балерину в лантусі.

— Це секрет, так?