Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗
— Налий. Я ж знаю, в тебе є. У шухляді.
— Заткайся! — розлютився Капелюшний.
— Сам заткайся. Будь же людиною!
— Краще сиди й мовчи. Пані ще не закінчила.
— Ні, я все сказала.
— Таки все. — Капітан зазирнув у протокол так втомлено, ніби кожну його літеру мусив карбувати на камені, як печерна людина. — Отже, ви підтверджуєте, що попередні свідчення, дані вами в морзі на упізнанні Маргарити Козодуб, були неправдивими?
Тома зітхнула.
— Я не брехала, просто помилилася. А хіба це було офіційне упізнання?
— Ви також заявляєте, що Пилип Зорев, котрий вчинив самогубство на очах у двох десятків українсько-японських свідків, є вбивцею тієї невідомої жінки, що лежить зараз у морзі під іменем Маргарити Козодуб, тільки сам про це не знає... не знав. Я усе вірно записав?
— Так, — терпляче підтвердила Тамара і зітхнула. — Послухайте, я розумію, це звучить як маячня...
— Це і є маячня. В чистому вигляді. — Капелюшний відсунув від себе непотрібний протокол і пильно втупився у відьму. — А якщо ви не припините знущатися зі слідства, я пришию вам доведення Зорева до самогубства. І Вересню також — за компанію.
Тома подалася вперед так, що бюст напнув тонку тканину блузи, наче вітер — вітрила, і до бажання напитися у Вересня додалася ще якась, напівзабута, напівстерта жага.
— Капітане, ми товчемо воду в ступі. Що мені розповісти про вас, аби ви повірили, що я не аферистка?
— Дівоче прізвище моєї бабці. Може, вгадаєте?
— Хвилинку... Брантнер. Грета Брантнер. Вона уроджена німкеня, з поволзьких, чи не так?
Очі в Капелюшного з маленьких та примружених стали круглими й великими.
— Звідки ви дізналися?.. Цього ж ніхто... ну тобто... звідки?
— У вас із Романом одна спільна вада — ви дуже голосно думаєте.
— То, мабуть, міліцейська звичка. — Капітан похитав головою. — Але це до справи не підшиєш. Ваші здібності, я маю на увазі, навіть якщо вони у вас є.
— То й не треба. Можете переписати протокол і зазначити там, що я, будучи давньою фанаткою, прости господи, пана Зорева, побачила його в тому ж ресторані, де обідала зі своїм приятелем, і підійшла попросити автограф. А сонцесяйний Філіп заколов себе паличками, бо був під кайфом.
— Експертиза покаже.
— Я на нього впритул дивилася, капітане. До дідька експертизу. Бачили б ви його зіниці. Екстазі, як мінімум. А скоріше за все, якийсь коктейль. Хоча зарізався він не тому.
— А чому ж? — кисло спитав капітан.
— Моя версія — то був блок.
— Що-що?
— Блок. Ну... його закодували. Я сказала щось, що запустило в його голові програму самознищення. Помри, але не викажи таємницю. Якщо це організація, вони зовсім не хочуть, щоби про них знали зайві.
— Здуріти... Закодували? Тобто так само, як алкашів кодують?
— Щось у цьому дусі. Але це кодування було незрівнянно сильнішим. Треба мати дуже потужні можливості, щоби запрограмувати людину на самознищення, подавивши при цьому природний інстинкт самозбереження.
— Ні, мовчіть. — Капелюшний звів руки вгору, як до молитви. — Я не хочу цього чути. Не хочу в це вірити. І під кайфом, і під гіпнозом — то занадто навіть для наших «звьозд». Ліпше поясніть, навіщо ви мацали покійника?
— Поясню, якщо всі єхидні коментарі ви залишите при собі.
— Постараюся.
— Я хотіла побачити, хто закодував Філіпа. Мені ж вдалося побачити його лице, коли я торкнулася дівчини в морзі. Інколи тілесний контакт працює. Думала, побачу і цього разу.
— Ну і як, побачили? — Капітан потягнувся за цигарками.
— Ні.
— Чи не тому, що покійного не гіпнотизували?
— Не тому, — уривчасто відказала Тамара. — Навпаки. Там була суцільна чорна діра. Абсолютне зло. Знаєте, як у космосі?
— Вперше чую, що космічні чорні діри — це всесвітнє зло.
— Ще б пак. У школі міліції цьому не вчать. Але для відьми, ви вже мені повірте, хоч і не бажаєте, ця пустка — непомильна ознака стертої свідомості. У Філіпа не лишилося своєї волі. Зовсім. Він нічого не міг вирішувати сам. Звісно, я не маю на увазі дрібниці типу що випити чи нюхнути, але на рівні підсвідомості він був маріонеткою. І про це ні сном ні духом.
— Помер щасливим, — пхикнув Вересень.
Тома і голови в його бік не повернула.
— Що ж, тоді ще питання, — сказав Капелюшний. — Нащо комусь інсценувати смерть Маргарити Козодуб? Не така вже вона, даруйте, й важлива персона. Хто від цього виграє?..
— Я не впевнена, проте кілька припущень маю. Річ у тім, що Рита... в неї є певні здібності. Не зрівняти з моїми, я без зайвої скромності це кажу, але все ж досить сильні. Тільки трохи розфокусовані, хаотичні, як броунівський рух. Я підозрюю, що знайшовся магніт — чоловік, що допоміг їй сконцентруватися. Він привів її до секти.
Почувши це, Капелюшний впустив з рота цигарку.
— Куди?
— Туди. До секти. У Ритки завжди були проблеми з ними, і зараз, я впевнена, історія повторюється. Не маю жодної уяви, що за секта діє в цьому випадку. Вони дуже законспіровані. Може, їм знадобилася містечкова богиня. Живий ідол. Жінка, що вміє творити дива. І вони її отримали.
— По вірі вашій вам воздасться, — знову ні в сих ні в тих ляпнув Вересень і, до свого чималого подиву, удостоївся від Томи схвального кивка.
— Точно. Саме той випадок.
— А чому секта така законспірована? Що, вони нових членів не вербують? Їм не потрібне збагачення?
— Ну, не все ж відразу. Окрім того, їхня діяльність виразно суперечить карному кодексу. Так що шукайте секту, капітане. В оточенні Філі хтось щось може знати чи про щось здогадуватися. Інформаторів своїх потрусіть — може, якісь чутки ходять. І я вас дуже прошу: будьте обережні.
Капелюшний кашлянув і загасив свою «Приму» прямо об стільницю.
— Будете мене вчити, як треба працювати?
— На гадці не мала, — повела плечима Тома. — Просто попереджаю. Це тільки початок.
— Що саме?
— Ритуальні вбивства і самогубства. Послухайте мене і будьте обережні, капітане, — ви просто не уявляєте, з ким і з чим маєте справу.
За відсутності Тамари Наріне задрімала, і їй наснилося, що вона бреде по коліна в темній воді. Те, що це був лише сон, підкреслювалося ірреальною справжністю дивної чорної рідини, її різкуватим, солоним запахом та густиною. Ця вода не мала берегів, кінця й краю їй не було видно, і Наріне, безпорадно озираючись з відчуттям, що вона стоїть на мілині посеред моря, марно намагалася зорієнтуватися, куди треба йти.
А тим часом вода — чи що воно було — прибувала.
Ось уже піднялася до стегон дівчини, сягнула пояса. У скупому світлі місяця, що зійшов дуже високо і виглядав крихітним, як копійка, і таким самим сріблястим, рідина виблискувала маслянисто, неначе нафта, і здавалася живою. Зголоднілою субстанцією, що спрагло бажала поглинути Наріне. Розчинити її в собі. Підживитися.
Дівчині було страшно, та вона вперто продовжувала йти кудись, у тому невизначеному напрямку, що називається «вперед» і зазвичай нікуди не приводить. Звідкілясь — з іншого світу? — долинав стурбований голос Тамари, що настійливо вмовляв її отямитися, та крик у відповідь породив лише насмішкувату луну, яка гуркотіла, гидко хихикала та вила, наче зголоднілий пес. Дно під ногами Наріне вигиналося, мов удав, — то зникало, то покірно підставляло свої кільця, аби було на що спертися. А тим часом метаморфози, що відбувалися з водою, вже дісталися й неба — крихітний місяць на ньому почав бубнявіти, наливатися червоним і за якусь мить розмірами уже нагадував колесо трактора «Кіровець», а потім взагалі розколовся, мов розтрощений гігантським невидимим долотом, і на тому зламі виступили криваві сльози. Зі світила полилося червонясте сяйво, і вдарив грім — його басовиті розкоти прозвучали невдоволено, глухо, сердито. Тоді ж прямо перед собою Наріне побачила пліт. На ньому, випроставшись у повний зріст, стояла та сама жінка, чия сумочка звела дівчину з Тамарою. Жінка ця виглядала жахливо. Закривавлена, простоволоса і з очима... очницями, повними чогось брудно-жовтого. Зіниць, як таких, у неї не було. У руці жінка тримала серп.
