Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗
Усе скінчилося за годину. П’ятеро гостей вийшли із зали, і різницю Желя помітила відразу. Їхні очі були широко відкритими, неначе щойно бачили щось надзвичайно вражаюче. Таке, чого не бачили ще ніколи в житті. Видно, Край не збрехав. Лиця гостей втратили свою зверхність та самовпевненість і тепер більше нагадували обличчя завсідників дискотек, що наковталися «енергетиків». Збуджено перемовляючись, п’ятірка пройшла повз Желю і полишила кінотеатр. А сама вона повернулася до зали, де Край так само сидів на краєчку сцени, звісивши ноги, і всміхався.
— Початок покладено, — сповістив він, якось дивно позираючи на неї з-під лоба. — Історичний момент, можна сказати. Можемо відсвяткувати.
— Гаразд. — Вона не була певна, як саме потрібно реагувати на ці слова. Потім проти волі все ж поцікавилася: — А що... що тут було?
— Початок усього нового, — хитро підморгнув він. — Щось таке, що змінить цей світ. А конкретно для тебе — початок збагачення. Так що радій, жінко. Ну а тепер ходімо, я пригощаю.
На другу зустріч наступного тижня прийшло вже десятеро — попри те, що Желя більше не вербувала самотужки багату клієнтуру. На третю — двадцять два, з вигляду всі як один — лощені, елегантні й пихаті. Окрім сивочолих бізнесменів почала з’являтися й молодь — лискучі розв’язні молодики-мажори. Прийшли також дві жінки — типові бізнес-вумен. Обов’язки Желі скоротилися до простого супроводження гостей до зали, що її трохи дивувало. Під час четвертого зібрання, на яке з’явилося щось близько сорока осіб, вона не змогла перебороти цікавість, обережно увійшла до зали під час «сеансу» і стала біля підмостків. Краєва «паства» сиділа на перших рядах, задерши голову до сцени, а сам він повільно походжав перед ними, зосереджено заплющивши очі й здійнявши руки догори.
— Чи бачите ви, що мені підвладно? — питав він.
— Так... — в унісон відповідали гості.
— Чи відчуваєте ви мою силу?
— Так...
— Чи хочете ви мою мудрість?
— Так...
— Чи знаєте ви, що я щедро ділюся з тими, хто зберігає вірність мені?
— Так...
— То хто ваш учитель?
— Малус...
— Хто ваш господар?
— Малус...
— Хто ваш бог?
— Малус...
— Віднині не буде у вас інших богів.
Зі свого місця Желя бачила очі цих людей. Вони були широко відкриті, осклянілі й неначе підсвічені ззовні якимись невидимими лампами. Знову їй здалося, що ці очі бачать щось, чого не бачить вона. Що саме? Чому дивляться на Края з таким захватом? Ким він є для них?
Здається, Край почув її думки. Не опускаючи рук, він, як сова, повернув голову в її бік, і, хоча його власні очі були заплющені, зімкнені повіки раптом осяялися зсередини, ставши червоними. Желя відчула, що це світло і є його поглядом. Він усміхнувся їй — а точніше, просто розсунув вуста, оголивши білі зуби, — й від цього видовища в неї мороз пішов шкірою. Вона навшпиньки позадкувала до дверей і вийшла із зали, намагаючись видавати якомога менше шуму.
Хто ж він такий, цей Край?
Після міркувань Желя вирішила, що краще для неї буде цього не відати. Досі вона не знала геть нічого про свого дивного філантропа — ані де він живе, ані як пересувається містом, ані звідки взагалі взявся; і щось підказувало, що для збереження стабільного статус-кво буде розумним навіть і не намагатися це дізнатись. Хай усе йде так, як іде. Адже саме він витягнув її з низів, дав можливість нарешті відчути себе людиною, яка комусь потрібна. І чорною невдячністю буде зруйнувати все через дурнувату цікавість.
Можливо, навіть небезпечною чорною невдячністю.
У той день після завершення зустрічі Край покликав її до себе й повідомив, що в нього є три прохання. Перше — відкрити банківський рахунок для прийому пожертв від пастви («вважай це моїм жестом вдячності тобі»), друге — підшукати інше місце для зібрань, бажано за містом («тут стає затісно, та й не хочеться бути на видноті»).
— Як бачиш, я все ще потребую твоїх послуг, — сказав він, свердлячи її поглядом блакитних очей, і більше ніякого світла в них не було. На щастя.
— А яке третє прохання? — запиталася Желя.
— Знайди мені жінку на ім’я Маргарита Козодуб і завербуй, як інших. З неї й почнемо.
Почнемо що? Желя не знала.
Вона виконала всі три прохання. Відкрила рахунок (на кошти з якого, зі згоди хазяїна, вже через місяць змогла придбати трикімнатну на Печерську) і знайшла стару занедбану базу відпочинку «Сонячний бір» у лісах на березі Десни (Край схвалив цей вибір навіть попри тотальну розруху). Маргарита знайшлася останньою. З подивом Желя виявила, що загітувати її виявилося набагато простіше, ніж попередників. Неначе ця добродійка тільки й чекала подібної пропозиції. І після того, як Желя привела її до секти (а тепер вона вже впевнено називала про себе зібрання Края саме сектою — втім, не змінюючи до всього, що відбувається, навмисно байдужого ставлення), все завертілося швидше.
Тоді й почали зароджуватися перші справді тривожні думки.
На новій штаб-квартирі, у брудному й напівзруйнованому підвалі корпусу бази відпочинку, Край представив новоприбулу своїм вдячним слухачам, які вже потроху починали втрачати нажитий роками ситого існування лоск, замість нього набуваючи подібності до наркоманів, що нетерпляче очікують чергової дози. Він оголосив її своєю заступницею й назвав Предтечею Того, Хто Буде Далі. На думку Желі — абсолютно ідіотське прізвисько. Судячи з усього, панянка Маргарита не очікувала такого швидкого просування кар’єрними сходами, але дуже швидко звиклася з тим, що віднині вона головна після самого Края, і набула відповідного царственого вигляду. На всіх подальших заходах новенька з’являлася закутаною в білі шовки й стояла перед паствою з осіянним лицем, поки Край за її спиною у звичних джинсах і засмальцьованій білій майці експресивно штовхав свої промови, малозрозумілі для Желі. Тепер ці двоє практично увесь час перебували разом, і Желя почала відчувати неприємні шпички ревнощів. Саму її практично усунули від процесу. Желі більше не було чого робити, окрім як сидіти в кутку під час збіговиськ, слухаючи химерну маячню, і вільно витрачати кошти з відкритого на її ім’я банківського рахунку (а гроші на нього все надходили й надходили — парафіяни чітко слідували повчанням Края про те, що платоспроможність — один з найвиразніших проявів їхньої вірності). Останнє ще якось згладжувало неприємну для неї зацікавленість Края новенькою.
Потім почалися жертви.
В якийсь момент Край наголосив, що його послідовники вже практично готові для відкриття нового рівня сили Малуса. Настав час жертвоприношень. Желя не відразу втямила, про що йдеться, — спершу подумалося, що той збирається висмоктати з бідолах останні гроші, щоби потім приймати в дарунок будинки з машинами. Виявилося, що ні. Насправді Край мав на увазі буквальне, язичницьке значення цього слова.
Кожен із сектантів мав довести свою відданість господарю, здійснивши вбивство. Першим двом він дав домашнє завдання «звільнити Предтечу Того, Хто Буде Далі, від пут цього світу». Для цього вимагалося убити схожу на Маргариту Козодуб дівчину, спотворити до майже невпізнання, потім дуже добре підкупити її чоловіка-п’яницю, щоби той засвідчив її смерть, а далі прибрати і його. Дебютанти, як не дивно, впоралися на «відмінно» (а сама Маргарита сприйняла все це філософськи, не зганяючи з лиця виразу божественного просвітління). На кожному наступному зібранні також мала убиватися людина. Край наказав брати «виродків цього світу» — бомжів, алкашів, жебраків, безпритульних дітей. Колишня київська еліта заходилася виконувати веління без жодних вагань чи сумнівів. Тепер на кожні наступні збори привозили по жертві й розтинали просто на підлозі, біля ніг Маргарити-Предтечі, яка спозирала на все це із збудженим блиском в очах. А за її спиною, в тіні, задоволено усміхався Край.
Коли Желя побачила першого агнця на власні очі, її ледь не знудило. То був старий безногий жебрак, котрого виконавець — якась банківська шишка, один з перших, завербованих нею, — підхопив на залізничному вокзалі. Каліка був п’яним як чіп, але швидко протверезів, зрозумівши, що всі ці люди в дещо зношених та брудних костюмах від Армані й Кардена не віщують йому нічого хорошого. Розуміння нічого не дало — його кинули на підлогу, а потім заходилися шматувати — ножами, пилочками для нігтів, битими пляшками, голими руками. Крик старого тривав навіть тоді, коли руки сильних світу цього почали розмотувати його нутрощі. Вона дивилася на це, не в змозі поворухнутися, не в силі відірвати погляд від смикання закривавленого тіла, з якого на очах виривали життя. Це сон, не може те, що так добре починалося, раптом перетворитися на якийсь божевільний кошмар. Потім справді нереальними зусиллями вона таки підвела очі — щоби зустрітися з насмішкуватим поглядом Края, котрий струменів над плечем статуєподібної Маргарити. Цей погляд питав, наче суворий екзаменатор: «Ти зі мною, Желю? Ти все ще зі мною? Я хочу, щоби ти була зі мною. Краще так, бо... »
