Сакрал - Хомин Iрина (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
— Холодна.
— А як?
— Не знаю. Думала, ти скажеш.
— Чому ж ти досі не розповіла?!
— Я забула. Гадала, це неважливо. Я…
— Боже мій! Ці жінки, вони завжди не на те сподіваються!
Сльози мов горох покотилися по щоках. Здається, саме це називають нервовим зривом. Тереза більше не витримувала. Вона так хотіла почути від Бориса, що все буде гаразд, що він все знає і все зробить правильно. Але, виявляється, про багато речей Борис навіть не здогадується.
— Ти ж захистиш мене?…
Благальний погляд виривав серце з грудей. Так хотілося пообіцяти їй усе. Все що завгодно, тільки б вона не плакала!
— Звичайно, захищу. Має бути вихід.
Сам здивувався впевненості, що прозвучала у власному голосі.
Має бути вихід. Колиска. Це перша і єдина річ, що збереглася з давніх часів. Початок, можна сказати. До того були лише санскрит, символи, розповіді — все, що написане в книжках. А це реальна матеріальна річ, і Тереза її бачила.
Якщо це та колиска.
Як же її впізнати? Вона згадується лише в записах Кролла, та й то під час опису ритуалу. Був невеличкий опис на подертих сторінках, Борис запам'ятав кілька символів. Одні символи, вирізьблені на колисці, використовувалися для залучення сил до дитятка, інші мали використовуватися під час ритуалу закриття. Запечатування сили в тілі. Але дитину вбили до того. Остання частина ритуалу проведена не була.
— Ритуал закриття! — вигукнув Борис, і в його очах заблищала надія.
Тереза не зрозуміла.
— Що?
— Не було ритуалу закриття!
— Коли?
— Тоді, на початку, жерці не провели ритуал закриття. Можливо… якби вони його зробили, то не було б тих жахіть, на які прирекло блукання мертвої енергії. Якщо це та колиска… Треба поглянути! Де вона?
Дівчина кивнула. Потроху вона почала усвідомлювати зміст справи. Запропоноване Борисом могло покласти край проблемам.
— Вона на дачі, біля Межі.
— Нам треба негайно поїхати туди.
— Ніч насувається! — заперечила Тереза.
Насправді вона жахливо боялася повертатися в хатину і тим більше не мала жодного бажання провести в ній ніч.
— А чим відрізняється ніч від дня? Відсутністю сонця та темрявою, — збрехав Борис. Насправді він знав різницю, просто хотів заспокоїти Терезу. — Відколи люди винайшли електроенергію, стало набагато простіше, чи не так?
Усмішка прикрасила обличчя Терези, але в душі залишився страх. Не любила темряви. І там, на горищі, і в підземних лабіринтах темрява не принесла нічого доброго.
— Нам треба їхати, Терезо. Мені потрібна твоя допомога, чуєш? Мені треба, щоб ти показала, де знаходиться та злощасна річ!
Розпач ділився надвоє — з одного боку, хотілося допомогти, з другого — заховатися, перечекати, поки все закінчиться. Врешті-решт Тереза опанувала себе і майже спокійним голосом спитала:
— Все буде гаразд?
— Обіцяю.
— Він не торкнеться мене?
— Ні. Я не дозволю.
Борису самому хотілося вірити в сказане. Вибору не було. Треба спробувати, можливо, саме він зможе покласти край віковічній проблемі.
Коли авто в'їхало в селище, була вже глуха ніч. На чистому небі мирно, наче знущаючись, поблискували зорі. Обабіч дороги в темряві шелестіли дерева, розхитані несильним вітром, то завмирали, то пригиналися, вклоняючись візитерам. Тепло надворі, спокійно. Люди в селищі все ще не спали. Лампи на стовпах деінде освітлювали дорогу і разом з тим — то гурт дітлахів чи молоді, то жінку з відром, що перейшла дорогу.
— З повним, це на щастя, — намагався розвеселити Терезу Борис.
Відповіддю була вимушена посмішка.
— Тут, — нарешті показала Тереза, коли «Ніссан» мало не проїхав повз її хатину.
— Чудово.
— Чудово було б, якби ми їхали звідси. Невже не можна було почекати до ранку?
— А потім на ніч йти за Межу?
— За Межу? Ми ще й за Межу підемо? — Терезу охопила паніка.
— Не ми. Я піду за Межу. Ти залишишся тут.
Стало легше, але тільки на мить. Вона не хотіла відпускати дорогу для себе людину туди. А також не бажала залишатися сама. Хоча б на мить.
Миті інколи буває забагато.
Вони підійшли до порога, залишивши світло фар ввімкненим, — воно розріджувало густу темряву подвір'я. Від хати віяло страхом. Темно, непривітно і порожньо. У Терези не було жодного бажання заходити всередину.
— У мене немає ключів.
— Не проблема, — відповів Борис.
По голосу було зрозуміло, що зараз він обдумує справді важливіші речі.
Впевнено підійшов до дверей, сіпнув за ручку, потім оглянув замок.
— Через вікно буде легше, — виніс свій вердикт.
Тереза, не втручаючись, лише спостерігала і молилася, щоб не загасилося світло фар. Просто так, ні з сього ні з того. Тут усе можливо.
У той час, коли Борис виймав шибу з вікна, позаду них щось стукнуло. Схоже на звук падіння каменя. Досить величенького.
Спроквола Тереза таки озирнулася. Боялася озирнутися. Знову цей страх, який паралізує все тіло і навіть душу. Як же вона хотіла не побачити щось незвичайне! Як же вона хотіла, щоб то виявилася лише кішка або… вітер. Та в душі щось настирливо нашіптувало, що то не киця і не вітер.
Вона знала, що то.
Та озирнувшись, не помітила нічого. Тільки темрява і світло фар.
Борис, який теж був укляк, прислухаючись, знову продовжив роботу і вже за кілька секунд був у хатині.
Він був там тільки мить. А може, ще менше. Але для Терези ця мить розтягнулася до безкінечності. Хотілося вовком вити від розпачу тут, серед темряви, під нічним небом із зірками, неподалік від Межі…
Нарешті рипнули двері і на порозі з'явився Борис.
— Прошу додому.
— Світло вмикається справа, — нагадала Тереза, перш ніж ступити крок.
Справді, зі світлом набагато зручніше. Бачиш кожен закуток, і тобі вже не ввижаються на кожному кроці химери.
Борис ввімкнув світло лише на веранді. Тереза освітила подвір'я і пробіглася майже по всіх кімнатах.
— Навіщо тобі ілюмінація? — зіронізував Борис.
Відповіді не надійшло, та й навіщо щось говорити, якщо й так все зрозуміло.
— Де вхід на горище?
— Може, спочатку поїмо? Так втомилася і зголодніла, — спробувала відтягнути неприємне на потім.
— У нас немає часу. Дістанемо колиску, і, поки я розбиратимусь з нею і з ритуалом, ти приготуєш нам щось смачненьке. Домовилися?
А що залишалося робити?
Драбина все ще стояла тут, на місці. Запах цвілі бив в обличчя, під ногами валялися покручені згортки зіпсованих водою картин.
— Гарна з тебе хазяйка, — пожартував Борис.
Він уже міг відтворити в уяві події, що відбувалися в останній день перебування Терези на дачі.
Не роздумуючи, Борис вручив Терезі один з потужних ліхтарів, які захопив із собою, і попросив:
— Покажи де — наскільки я зрозумів, там купи мотлоху і знайти потрібну річ вкрай нелегко.
На це Тереза ледь хитнула головою. Ні. Вона нізащо не хотіла повертатися туди, де вперше відчула невимовний жах і де знаходиться причина, першоджерело зла.
— Тоді йди за мною. Ти потрібна мені, Терезо. Все, що робиться, робиться заради тебе, — нагадав.
І, мабуть, лише це протверезило дівчину. Справді, Борис може і не пхатися. Він хранитель знань. Він зобов'язаний лише вивчати природу і вчинки об'єкта та можливості коректувати дії темряви. Він може осторонь стояти і дивитися, як воно прийде по Терезу, і ніхто не може осудити хранителя.
Щойно Борис зник на горищі, Тереза поспішила за ним. Зрештою, залишатися внизу теж небезпечно.
Два потужних ліхтарі освітили те, що не зміг освітити сніп Терезиного ліхтарика. Грона павутиння звисали зверху і до самого низу. В них щось ворушилося. Живе і важке. Такими ж в'язкими нитками павуків вперемішку з пилом були заліплені старожитності, переважно поламані і нікому не потрібні. Призначення більшості речей Тереза не розуміла. Зрозуміло, для чого прялка або піскоподібна зброя, але решта… Проте вона бачила лише невеликі частини речей. Навіть не хотіла розгрібати ті… кубла.
