Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Ви маєте чудові м’язи, — кинув він.
— Я член клубу “Романешті спортінг”,— Є спантеличено промимрив Чіпаріу. Потім, вкрай розгубившись, невиразно додав: — Але давно не тренувався, і зараз м’язи охляли.
— Це нічого. Аби були м’язи, — зауважив господар уже зовсім байдуже й повторив: — Ви вільні. Їдьте.
“Цей чудар, здається, ще й спортсмен до всього”,— Є подумала Сахно, скоса розглядаючи могутню постать діда з зовсім білою чуприною та чорними вусами і бровами.
— Прошу до господи, — сполохав її думки господар. Вони рушили вгору мармуровими розлогими сходами.
Ідучи поперед господаря по довгих сходах, потім нескінченною анфіладою покоїв із широко розчиненими дверима, Сахно почувала себе якось незручно. Весь час відчувала вона на спині пильний погляд і повертала з однієї кімнати до другої автоматично — скоріше відгадуючи, куди йти, аніж слухаючи попереджень.
Нарешті вони ввійшли до великої кімнати із скляною надвірною стіною. Це було щось на зразок “зимового, садка”, тільки без рослин і добре умебльоване, як кабінет. Доктор Гальванеску сів до великого письмового стола й запропонував гості крісло.
— Ви зволили сказати, що маєте до мене справу й листа. Я слухаю вас.
На цей раз мова його була ділова й суха і навіть не відгонила тією вишуканістю, з якою зустрів він Сахно біля під’їзду.
Сахно витягла листа й передала його господареві.
— Коли дозволите, я коротко розповім, у чому справа, — чемно запропонувала вона.
Але господар зовсім неуважно відхилив цю пропозицію.
— Не треба. Я довідаюся з листа.
Він розірвав конверт і забігав очима по небагатьох рядках листа. Що далі заглиблювався він у читання, то більше хмурнішав його вид. Нарешті він недбало відкинув листа на етажерку і невдоволено одвернувся до вікна… Заговоривши знову після короткої паузи, він навіть не силкувався приховати свого роздратування.
— Мене дивує така настирливість вашої шановної академії,— Є скривився він. — Не знаю, хто дав їй право докучати мені своєю цікавістю. Я принаймні завжди був проти всякого втручання в мої особисті,— Є він наголосив це слово, — особисті справи. Що з того, що вони обрали мене на почесного члена? Я можу погодитись на це і зробити їм таку честь, — вже зовсім чванливо всміхнувся він, — але це ще не дає їм права докучати мені і заважати моїй роботі…
— …Ви, звичайно, тут ні при чому, — перепинив він себе, одвернувшись од вікна й побачивши ображену фізіономію Сахно. — Вас обтяжено нечемним дорученням, і прошу пробачити, що висловлюю своє незадоволення саме вам.
Господар перечекав трохи, і Сахно довелося промимрити якусь поштиву нісенітницю. Потім забалакав знову.
— Традиції гостинності, які свято шанує народ, що до нього я маю нещастя належати, не дозволяють мені відмовити вам, якщо ви вже переступили поріг моєї господи. Але не криюся, що роблю це з великою неохотою, і — даруйте мені цю одвертість — коли б знав зміст цього листа, не відчинив би вам брами мого маєтку. Проте… — він знову заговорив привітніше, — нічого не поробиш. Ви тут — ви мій гість. Я мушу виконувати обов’язки гостинного господаря, незалежно від цього листа.
Сахно скористалася з моменту, коли надто чемний господар замовк на хвилину, і почала була відповідати з належною в таких випадках гідністю.
— Я зовсім не хочу зловживати вашою гостинністю і насилувати звичаї вашого народу. Коли ви не вважаєте за потрібне…
Але господар знову зовсім не зважив на ці слова і заговорив далі, наче й не почувши мови Сахно.
— Багато я вам не покажу, заздалегідь попереджаю. Академіки, — він знову зневажливо кивнув у бік листа, — просять мене докладно й всебічно ознайомити вас із системою мого господарювання, що дає такі для них нечувані наслідки в своїх здобутках і в заощадженні робочої сили. Ні про яку докладність і всебічність не може бути й мови. Я пристаю на те, щоб показати — тільки показати, а зовсім не “знайомити” — деякі ділянки моєї роботи, дам вам змогу зверхньо оглянути мої володіння і продемонструю кілька схем і картотек. Але… — він підняв угору довгого сухого пальця з великою, щойно загоєною раною на пучці й уперше суворо глянув Сахно просто в очі,— Є але жодних пояснень я вам не даватиму. Це по-перше. Ви можете самі робити, які хочете, висновки. По-друге, ви зобов’язуєтесь самі без мене не виходити за межі малого парку, бо коли спробуєте зробити це, то моментально загинете: мури парку обплутані електродротами сильного струму. По-третє, ви даєте мені слово, що ніде, ні в одному органі преси жодної країни земної кулі не писатимете про те, що побачите й почуєте тут, аж поки я сам — розумієте — сам не дам вам на те згоди. На засіданні вашої кафедри, коли складатимете звіт про вашу поїздку, зробите доповідь за тезами й матеріалами, які я сам дам вам за день до вашого від’їзду.
Господар скінчив і взяв перо. Сахно, збентежена такою мовою, обурена й розгнівана цими, таки доволі нахабними, умовами, довго не могла опанувати свого хвилювання й зв’язати два слова для відповіді. Вона просто втратила мову і, як зачарована, слідкувала за професоровим пером, що шпарко підплигувало на грубому пергаментному папері. Коли ж, нарешті опанувавши себе, Сахно зірвалася на ноги, щоб відказати гідно цьому загорділому, нахабному добродієві, доктор Гальванеску спокійно, все поглядаючи в сад, що рясно буйнів за стіною-вікном, простяг їй написаного папірця.
Сахно глянула на нього й прочитала з розкиданих, великих, з горіх завбільшки, літер:
“Я, нижчепідписана, агроном і аспірант кафедри сільського господарства Сахно Юлія, цим спростовую всі свої статті і виступи, в котрих говорила про господарство доктора Вікторія Гальванеску, румунського підданця і дідича південного Буджака. Всі мої виступи були тільки вигадкою і наклепом на шановного доктора В. Г. з метою його компрометації, бо ще здавна маю з ним непримиренну ворожнечу через особисті непорозуміння”.
— Це на всякий випадок, — байдуже пояснив професор, не одриваючи погляду від зелених верхів’їв за вікном. — На випадок, коли б ви не додержали слова і проговорились. Дату я поставлю сам, коли буде на те потреба.
Кров ударила Сахно в скроні. Вона перехилилася через стіл, уп’явшися в професора затуманеними обуренням очима і марно шукаючи його холодного, байдужого погляду. Не знайшовши його за пасмами густих чорних брів, вона люто скрипнула зубами… взяла перо і одним махом розписалася на рипучому грубому папері… Коли після того вона знову знесилено сіла у крісло, доктор Гальванеску глянув на неї і вже зовсім по-приятельському сказав:
— Правду мовити, я не від того, щоб показати вам дещо і цілком охоче. Ось уже одинадцять літ я господарюю тут, турбуючи й тривожачи уми ваших академіків та інших ледарів, і ні разу не доводилося мені показати мої винаходи й досягнення стороннім людям. А проте дещо потребує, сказати б, перевірки на свіжій людині. Треба, так би мовити, свіжого ока. Може, я десь помиляюся і не можу цього помітити. Вам це буде видніше, і я охоче вислухаю вашу думку.
Сховавши папірця до шухляди і замкнувши її, доктор Гальванеску відчинив невеличку шкатулку, що стояла перед ним на столі, і яку, пригадала Сахно, він весь час держав при собі. В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки. Доктор потиснув кілька клавішів, — вони м’яко віддзвонили йому, — і знову зачинив шкатулку. Потім причепив її до ременя, що мав через плече під піджаком, як це роблять журналісти з фотоапаратом, і встав.
— Через п’ятнадцять хвилин я чекаю вас на західній веранді. Там ми вип’ємо вечірнє кофе. Тим часом ви встигнете прибратися з дороги. Ваші покої за коридором ліворуч, шості двері. Там ваші речі і все потрібне. Західна веранда в другому кінці цього ж таки коридора, якраз проти оранжереї з кокосовою пальмою.
