Дефіляда в Москві - Кожелянко Василь (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
ЩУРІВСТВО
Берія щез! — із таким повідомленням, сполотнілий і водночас зловтішне збуджений, увійшов до кабінету верховного головнокомандувача Й. В. Сталіна його помічник Поскрьобишев.
Сталін сидів за столом, якось зсунувшись донизу, і курив уже не люльку, а напряму смалив папіроси «Герцеговина Флор». З останніх запасів.
— Чогось іншого я від цього шакала не чекав, — гірко сказав Йосиф Сталін і відчув, як у нього з-під картонного мундштука папіроси на підборіддя стікає слина. «Що це я, скаженію?» — подумав із жахом і непомітно для Поскрьобишева втерся.
Треба подумати про себе, міркував собі Йосиф Віссаріонович, треба перебиратись у запасну ставку під Челябінськом.
— Товаришу Поскрьобишев, — покликав помічника. — Хто ще щез?
— Зранку всі були, — відповів Поскрьобишев. Це було 1 жовтня 1941 року, ще в Кремлі.
А вже 2 жовтня цього самого року Сталін Йосиф Віссаріонович уже прокинувся, за своїм звичаєм, перед полуднем у своєму бункері неподалік уральського міста Челябінська.
— Ворошило щез! — з кривою посмішкою ввійшов до кабінету, що був водночас і спальнею, і їдальнею, Поскрьобишев.
— Куди це нікчемство могло податись? Як ти думаєш, товаришу Поскрьобишев? Га? — спитав чомусь весело Сталін свого помічника.
— Достеменно не знаю, але, здається, у Владивосток.
— Як? Там же жовті, косоокі!
— Японці пообіцяли створити Російську Далекосхідну республіку, Клим, очевидно, хоче бути президентом.
— Клим? Президентом? Ха-ха-ха! — Сталін сміявся, як колись після закінчення XVIII з'їзду ВКП(б). — Климко? Президентом? Ну, розсмішив, потішив! А Буденний, може, у нього міністром оборони?
— Ні, Вусатий Кавалерист на Ставропіллі, — тремтячим голосом повідомив Поскрьобишев.
— Як? Там же німота і хохли. А-а-а! — при згадці про «хохлів» Сталін гірко застогнав. — Що там робить наш маршал кавалерії? Невже?
— Отож! — кивнув Поскрьобишев. — Формує Першу Кінну армію, яка буде діяти в складі Руской освободітєльной армії на більшовицькому фронті, як пише він у своїй листівці «Проти комуно-сталінської кліки, за ідеали свободи російського народу».
— Це добре. Але з ким його Перша Кінна буде воювати?
— Генерал Жуков ще утримує фронт на Волзькому лівобережжі, Москву — не втримати! — похмуро сказав Поскрьобишев.
— Москва, серце землі російської, та пропади вона пропадем! — заверещав Сталін. — Раби, раби, не можуть вони без рабства. Ех, недопрацював я у тридцять сьомому. Пошкодував Кавалериста Вусатого та Климка Щурика. На кого я можу покластись, га, Поскрьобишев?
— На мене, товаришу Сталін, — чесно відповів Поскрьобишев.
— Добре, давай команду, хай обід несуть. «Кіндзмараулі» ще є?
Грузинського вина ще трохи було, Сталін випив дві пляшки і трохи заспокоївся. Але думки «куди втікати?» змінились на прагнення помститись. Йосиф випив чарку вірменського коньяку і почав гірко примовляти:
— Пошкодував! Слабак, людське в собі відчув! Та треба було Лаврентія першого оголосити англійським шпигуном — і під кулю. Ні. Повісити на Красній площі або ще краще, поставити плаху і сокирою голову відрубати. Як цар Петро робив, власноручно. І цих двох заодно — Клима як японського шпигуна, а Семена як німецького. У-у-у. Гади! Пожалів, пожалів, слабак!
Сталін ще довго побивався через свою недалекоглядність і слабкість тоді, у 37-му, коли він, надихнутий імперською амбіцією, винищував космополітичне ленінське поріддя. Не допрацював! Потім пив коньяк, потім примовляв, пив ще вино, голосив і заснув.
— Молотов щез! — розбудив Сталіна Поскрьобишев наступного дня.
Сталін крізь тяжке похмілля згадав цього недоладного Вячика Скрябіна, заляканого і несамостійного (а хто серед них самостійний, крім генерала Жукова?) міністра закордонних справ. Один із «тонкошєїх вождєй». А Мандельштам не мав рації щодо мене. Бо якби я був до кінця «крємльовскім ґорцем», я би розпізнав щурячі душі у цьому «сонмі тонкошєїх вождєй».
У Троцького Лейби шия не була тонкою, цей би не втік. Але він би не був на других ролях, він би був першим, а другим був би я — Йосиф Сталін! А чи втік би я від вождя Троцького? Що це я собі мелю! Тьху! Втік би, втік! І продав би його за тридцять срібних, бо я вождем мусив би бути. І став ним! А Троцький де? В чортів у лапах. Гм. Про чортів ліпше не будемо. Але Троцький вже не живий. Га! Ще ж є генерал Судоплатов — караюча десниця партії!
— Поскрьобишев! — гукнув вождь.
— Слухаю, товаришу Сталін, — увійшов помічник.
— Знайди мені генерала Судоплатова з НКВД, чи, може, він теж?…
— Здається, ще ні.
— Що значить «ще ні?» — заверещав Сталін. — Знайди Судоплатова, для його орлів робота є. Багато роботи. А де Вячик замельдувався? Теж у японців, чи, може, в хохлів?
— Ні, — відповів Поскрьобишев, — судячи з передач німецького радіо, господін Молотов тепер почесний гість господіна Ріббентропа.
— Анекдот, — засміявся Сталін. — Два чоботи пара! Так і ввійшли в історію. Пакт Молотова-Ріббентропа! А Сталін і Гітлер, виходить, на задній план! У-у-у, гади! Дурний Адольф, на нього те саме чекає. Ще будуть втікати з його бункера десь під Вінницею і його Гіммлер, і Ґерініґ, і Борман. І той же Ріббентроп. Не хотів бути зі мною. Разом ми були б непереможні! Ех, Адольфе! Дурна твоя голова, хоч і з вусами.
— Дозвольте, товаришу Сталін? — у дверях стояв фахівець із персональної мокрухи, сумнозвісний генерал Павло Судоплатов.
— Заходь, Пашо, — запросив жестом сісти прибулого Сталін. — Заходь, сідай. Серйозна розмова буде.
— Зробимо, товаришу Сталін! — сказав Судоплатов. Сталін закурив «Герцеговину Флор», помовчав і поволі спитав:
— У тебе ще є вірні люди? Вірні тобто партії і совєтському народу?
— Є, товаришу Сталін, — щиро відповів Судоплатов. — Але настрої у багатьох чемоданні, або, як кажуть наші вчорашні брати-українці, — валізові. Сказати, що всі, як один, до останнього набою захищатимуть членів уряду і вас, товаришу Сталін, не можу. Багато заразливих прикладів на найвищій горі.
— Знаю, знаю, нічого, ми і без цього мінґрельського шакала Берії обійдемось. Але він без нас, тобто без мене і вас, не обійдеться. Зрозумів, Пашо? — Сталін пильно поглянув на генерала.