Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (первая книга TXT) 📗
Згорнутий старий солдатський наплічник. Ніж у шкіряних піхвах. Металевий хвостовик проходить через усе дерев’яне руків’я й кріпиться на торці… Правильний ніж. Таблетки твердого палива в упаковці. Сірники у плівці, свічка. Клубок тонкої мотузки. Маленький ліхтар із запасною батарейкою.
Хтось подбав про Романа на випадок втечі.
Дівчата на базі суп розливали. Валька там уперше, уже встигла Ользі пошепки пообіцяти, що востаннє. Мовчки допомагає, без сміху, без жартів.
Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.
– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?
– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.
– Прогулянку удвох у тихому місці, – він закурює, випускає дим угору. Задоволений собою. Забув вже, мабуть, як Валька його відшивала…
– Я це вже Пєті обіцяла, – підводить очі Валька. – Правда, Петре? – до хирлявого, метр у кепці, чоловіка. Той мало не вдавився, очі витріщив.
Валька його такою усмішкою обдарувала, що він закляк на місці. Хлопці перезирнулися: ото вибрала собі недомірка! Хто тих бабів зрозуміє!
– Ну дивися, – Буча їй, вже без посмішки, – дивися, щоб не помилилася.
– А чого помилятися… Пєтюня у корінь пішов, а не в довжину язика.
– Дивися… – повторює Буча.
– А то що? – Вальчин сміх котиться подвір’ям, повітря від нього бринить. Вона дуже симпатична, коли ось так закидає голову, блискаючи білими зубами. – Як із Жулькою буде? Цеглою присиплеш?
У Бучі жовна ходять. Кидає під ноги цигарку, йде геть.
– Даремно ти Бучу злиш, – Ольга їй на зворотньому шляху. – Він це навряд чи забуде.
– А я до них ніколи більше й не піду!
Сміється Валька, голосно, на всю вулицю, її сміх відлунює у вухах Бучі. Він певен: це вона з нього смішки справляє.
14
Ольга:
Він не такий, як усі.
Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?
Не ворог, це точно. Просто хлопець, схожий і не схожий на інших. Більше не подібний… Кажу ж: не такий, як усі.
Зовнішність – нічого особливого. Хіба очі сині. Не одразу й роздивилася. Одне око ще трохи примружене, але це його не псує. Навпаки. Набряк вже зійшов, синець спустився до щелепи, пішов смугами навскіс. Той ще вигляд.
Від нього чоловіком пахне, це Валька-Самореклама каже. А я говорю: тхне. Суміш поту і чогось звірячого, гіркуватого. Вона своє: що ти розумієш, малявка!
У нього жили на руках виступають.
Він не говорить дурниць. Тобто майже не говорить дурниць.
Я йому вірю, він не втече, поки підлоги не зробить. Навіть брату не повірила б у подібній ситуації, бо скільки разів чула одне, а згодом бачила інше. А цьому чогось вірю, можливо, даремно.
Іноді мені навіть хочеться, щоб він порушив слово, щоб я переконалася, що саме такого й варто було від нього чекати, що він такий, як усі брехуни. Ні, я не провокую його на втечу, він мені потрібний тут. Але навіть від брата приховую, що наш полонений насправді є вільний. Знав би Вітьок, покрутив би пальцем біля скроні: дурна ти курка, сказав би. Але Вітька вже кілька днів немає. Десь вони знову зірвалися, кудись поїхали. Воюють. Добре, що пообіцяв – і цей чув – коли полонений вибере землю й усе підготує для укладання нової підлоги, його обміняють. Уже є попередні домовленості.
Мені наодинці брат сказав: дякуй Богу, що він призовник і не за власним бажанням сюди потрапив, бо в іншому випадку ми б із ним не так розмовляли. Що за діла? – сказав. Чого ти так переймаєшся? Любофф-моркофф?… Я до нього мало не з кулаками, але на півслові замовкла, опанувала себе. Перебір. Забагато емоцій. Справді подумає бозна-що. А Вітьок лише співчутливо похитав головою. Дивися, сказав, потім не бігай, не плач, бо ще трахне тебе або по макітрі дасть.
– Замовкни, – сказала йому. – Він нам підлогу робить, поки ти там невідомо чим займаєшся…
Посварилися, обізвав мене, я його. Так хряснув дверима, що шматок штукатурки впав, на порох розсипався. Козел.
Роман:
Дещо в ній мене шокує.
У принципі вона називає речі своїми іменами, але іноді це занадто відверто звучить.
Часом видається мені дитиною, жорстокою й цікавою.
У неї такий погляд, що його згадуєш засинаючи. І ті дивні неправильні ямки. У людей ямки на щоках, а у неї ховаються в лініях між носом та губами. Надивишся, а потім сниться усяка чортівня.
Вона, я помітив, не вживає слова «дякую», замість «дякую» робить якісь несподівані речі. Принесла пиріжки з картоплею, «жарені на сковорідці», запах такий, що голова пішла обертом. І ще щось таке у склянці, схоже на квасне молоко, густе, із запеченим кожушком на поверхні, я обережно спробував – і язика прокусив від жадібності. Смакота. Дивилася на мене, ямочки демонструвала, спостерігала, як я їжу заковтую. Мабуть, нагадував їй голодного Дика.
– У вас пиріжки такі роблять? – От смішна. – З бульбою, смажені на пательні? – перепитую. – Мама робить. – Підштрикував її, навмисно говорив: бульба, пательня… Думав, вона знову хитатиме головою: усе у вас не так, як у нас… Але вона промовчала.
Запитав, що це, – підніс порожню склянку з кефірними патьоками на стінках, ніколи такого не їв. Вишкріб ложкою стінки і денце. Вона зробила круглі очі: це ж ар’ян. Кип’ячене молоко змішуєш зі спеціальною закваскою, тоді розливаєш по склянках – і в духовку, щоб аж пінка на поверхні зарум’янилась. Я прицмокнув: яка наша кухня багата! І повторив, запам’ятовуючи назву: ар’ян.
– Це ти ще його з бодуна не пив, – засміялася вона. – А ти п’єш взагалі?
Смішна дівчина. Я думав, вона старша. Мабуть, тому, що уся господарка на ній, і бабця, і ще ось ця підлога. Тут невідомо, що завтра буде, а вона хату рятує. Щось у цьому є. Мені це подобається.
А ще взялася за лопату – і до мене в яму. Глянув через плече, піт з очей стер, нічого не сказав. Вона з одного боку довбеться, я з іншого копаю. Не відстає, витривала. А що? Разом веселіше…
Знову в голові працює трансформаторна будка, знову рука тягнеться до паска, із зусиллям підносить свій тягар, тіло-муляж обривається, осідає в дорожню пилюку. Боляче. Ремінь різонув долоню розпеченим лезом. Та сама картина перед очима, аж вилиці стягує. Знову та сама. Він бачить її щоразу, мало не щоночі: бере Валіка під пахви і тягне. Чорний стовп диму. Вогонь. Дерево зі зрізаною верхівкою. Колесо котиться дорогою.
Шурхотить віттям нічний баргарон, під тапчаном посопує Дик, час від часу жалібно скавучить. Дику сняться свої жахи.
Увечері, щойно голова торкнеться матраца, Роман засинає. Серед ночі прокидається, бо знову бачив Валіка, говорив з ним. Або знову тягнув його тіло. Прокидався, приходив до тями, дивився перед собою на великі зорі, вони тут такі яскраві, зібрані у виразні сузір’я. Соляна доріжка Чумацького Шляху, черпаки Великого та Малого Возів, або ж Великої та Малої Ведмедиць. Круглий ліхтар місяця. Те саме зараз бачать хлопці з батальйону, хто на варті. І мама. Вона стоїть біля вікна і думає про нього. У своїй улюбленій піжамі, у флісовому халаті, у капцях із котячими мордами…
Його вулиця, його будинок, його кімната – усе опинилося в іншій реальності, куди йому заблоковано вхід. Перед відправкою на схід – усередині червня – він зателефонував батькам і легковажним тоном повідомив: у таборі починається відповідальний етап підготовки, мобілки в усіх забирають, тому не хвилюйтеся даремно й не дзвоніть, я сам виходитиму на зв’язок… Він нічого не встиг, після учебки – під Маріуполь. А ще за кілька днів – ось така халепа. Отакий у нього вийшов бойовий шлях. Мобілка загубилася ще того дня; можливо, її забрали, він не пам’ятає. У будь-якому випадку «абонент поза зоною досяжності». Та навіть якби була можливість зателефонувати батькам чи комусь із друзів, то що б він сказав? Привіт, я у полоні, як ви там?
