Дмитро Байда-Вишневецький - Сорока Юрій В. (читать книги бесплатно .txt) 📗
Та Дмитро Вишневецький розірвав стосунки з царем не одразу. Розташувавшись з козаками спочатку на тому ж Монастирському острові поблизу Хортиці, він проводив активні спроби порозумітись із Сигізмундом Августом. Але одночасно з цим, як записано у Никонівському літописі, «…к царю прибыл з Днепра воєвода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а был царскою посылкою на Днепре и Крымские улусы воевал, которые кочевали близко Днепра…». У Москві князь Вишневецький пробув, скоріш за все, до весни 1562 року, після чого повернувся на Запорожжя. Це була його остання поїздка до Івана Грозного, більше вони не бачились. Вже влітку, 31 липня 1562 року до Івана Грозного у Можайськ прийшла звістка, що князь Вишневецький з усіма своїми людьми від'їхав до Литви й поступив на королівську службу.
Була у погіршенні стосунків Вишневецького й Івана Грозного, окрім царської заборони воювати з татарами, ще одна причина, яка стосувалась внутріполітичного життя Московського царства. Ім'я цієї причини — опричнина. Це явище, на думку багатьох дослідників, було викликане саме Лівонською війною, яка набрала затяжного виснажливого характеру. Засуха і голод, епідемії чуми, кримсько — татарські набіги, польсько — литовські рейди і морська блокада, здійснювана Польщею і Швецією, спустошували Московську державу. Представники боярства почали виступати проти продовження боротьби за вихід до Балтики, що йшло врозріз з планами самого царя. Через виступи бояр у 1565 році цар оголосив про введення в державі опричнини. Країна була поділена на дві частини — «опричнину» і «земщину». В опричнину цар виокремив частину бояр, служилих і приказних людей, котрих він вважав вірними собі. У московських палацах Ситному, Кормовому й Хлібному був призначений особливий штат ключників, кухарів, псарів та інших вірних цареві слуг. Окрім них були набрані особливі загони стрільців. На утримання опричнини було призначено двадцять міст, у тому числі Москва, Вологда, Вязьма, Суздаль, Козельск, Мединь, Великий Устюг, а також волості. У самій Москві вулиці Чертольская, Арбат, Сивцев Вражек, частина Нікітської та інші були віддані в розпорядження опричнини, а колишні жителі були переселені в інші райони столиці. В опричнину було набрано також до 1000 князів і дворян, як московських, так і з інших міст. їм були роздані маєтки у волостях, призначених на утримання опричнини; колишні поміщики й вотчинники були переведені з тих волостей в інші. Таким чином, за короткий час Іван Грозний згуртував навколо себе потужну силу, що була спроможна здолати опозицію й виконати будь — який його наказ. А далі почались репресії. Сотні, навіть тисячі представників бояр, духовенства, міщан і простого люду були фізично винищені за наказом Івана Грозного. Приводом для страти у часи опричнини могла стати будь — яка дрібна провина, а часом і просто забаганка тирана. І хоч, як можемо бачити, початок опричнини вчені датують 1565 роком (тобто вже після від'їзду Дмитра Вишневецького в Україну), загроза з боку Івана Грозного для князя існувала, коли він ще знаходився на службі у царя.
Ще у 1560 році потрапив в опалу колишній улюбленець царя, окольничий Олексій Адашев, а разом з ним кілька досить впливових бояр. Вже наступного року у підземелля в'язниці було кинуто навіть двоюрідного дядька Івана Грозного — князя Глинського, слідом за яким немилість царя впала і на голову боярської думи Івана Дмитровича Бєльського. Вишневецький, котрий завжди демонстрував царю свою самостійність, не міг не розуміти, що наступним може бути він, тож скористався можливістю повернутись на батьківщину. І, скоріш за все, дуже вчасно, бо відомо, що у той самий час Іван Грозний прислав кримському ханові листа, у якому похвалявся, що усі його підлеглі, які мали нахабність сварити його з Девлет — Гіреєм, зазнали царської немилості. Що означала така немилість, ми знаємо з біографії Івана Грозного. Що ж до Дмитра Вишневецького, то цар зміг лише висловити свої емоції, розуміючи, що скарати його він неспроможний. Розгніваний Іван Грозний тоді сказав про нього: «Прийшов, як собака, і пішов, як собака, а мені, царю, й державі моїй шкоди не заподіяв».
Проте думка московського царя вже мало хвилювала Дмитра Вишневецького. Як зазначає Д. Яворницький, ще 5 вересня 1561 року князь отримав від Сигізмунда Августа так званий ґлейтовий лист, який надавав гарантії недоторканності Вишневецькому у разі, коли б той надумав з'явитись у Кракові. Король, незважаючи на діяльність Дмитра Івановича від початку Лівонської війни, з великою охотою був готовий прийняти князя і його військо до себе на службу. Мотивом цього, на нашу думку, були як минулі заслуги Вишневецького на королівській службі, так і той факт, що за князем тепер стояло могутнє козацьке воїнство, яке показало свою спроможність протистояти навіть такому ворогу, як Оттоманська Порта. У листі до князя Сигізмунд Август писав: «Пам'ятаючи про вірну службу предків князя Дмитра Івановича Вишневецького, ми приймаємо його у нашу господарську ласку і дозволяємо йому їхати у державу нашої батьківщини, і до двору нашого королівського для служб наших, не боячись суворості посполитого права і нашої королівської кари, і неласки нашої за то. Може він добровільно в панствах наших жити, користуючись різними вольностями і свободами, як і інші княжата, панята й обивателі панства нашого». Можливо, задля того аби зберегти власне обличчя, Сигізмунд Август наголошував: виявляючи милість до князя Вишневецького, він розуміє, що князь ходив до московського царя не за чим іншим, як для розвідки, «аби взнати справи неприятеля і тим принести можливо більшу поміч отчизні».
Згідно із записами Д. Яворницького, окрім ґлейтового листа Сигізмунда Августа, дарованого Вишневецькому, був подібний охоронний лист, адресований безпосередньо його козакам. Цей лист король надав козацтву у відповідь на клопотання двоюрідного брата Дмитра Івановича, князя Михайла Вишневецького, котрий на той час перебував на посаді черкассько — канівського старости й був обраний козацтвом для ведення діалогу з королем. Але якщо Дмитру Вишневецькому король надав гарантії безпеки безумовно, то для козаків ця процедура мала певні ускладнення. Король погоджувався надати охоронний лист, але посилав його не козацьким отаманам, а київському воєводі, рекомендуючи порадитись з цього приводу Михайлу Вишневецькому й воєводі між собою. Основна складність для Сигізмунда Августа полягала у тому, що, приймаючи козаків, котрі нещодавно руйнували землі, які знаходились під протекторатом султана, король наражав себе на небезпеку ускладнення відносин із Османською імперією. Тому він і здійснював подібні політичні реверанси, наказуючи Михайлу Вишневецькому приймати під королівську владу лише тих козаків, котрі не чинили розбою під Очаковом і Азовом. Залишається незрозумілим лише те, як можна було відрізнити з — поміж підлеглих Дмитра Вишневецького тих, хто чинив розбій, від тих, хто такого розбою не чинив. Утім, зрозуміти це допомагають наступні листи Сигізмунда Августа Михайлу Вишневецькому: «…і якщо прихід їх (тих, котрі були під Очаковом і Азовом. — Ю. С.) не принесе ніякої небезпеки від цісаря турецького і царя перекопського, то, помізкувавши про це гарно, звеліть послати до них того листа». Реабілітацію бентежного князя і його козаків у польсько — литовській державі було закінчено.
Молдавське князівство і боротьба за нього
Історія невеличкого князівства Молдавія, розташованого на південному сході Європи, налічує багато протистоянь з його могутніми сусідами, котрі протягом сторіч намагались утримати крихітну й слабку Молдавію у колі своїх інтересів. Виникло Молдавське князівство в середині XIV сторіччя. Спочатку до його складу входила лише Молдова, але згодом до неї приєднались Бессарабія і Буковина. Першою столицею Молдавського князівства стало місто Сірет, потім, по черзі, міста Байя і Сучава, а з другої половини XVI сторіччя функцію столиці молдавських господарів почало виконувати місто Ясси. До виникнення Молдавського князівства на молдавських землях панувала Угорщина. У 1359 році в Молдові почалося повстання проти Угорщини під проводом воєводи Богдана. Саме цей рік прийнято вважати датою утворення Молдавського князівства, хоча фактично незалежність Молдавія здобула на кілька років пізніше, а саме 1365 року. З 1387 року Молдавське князівство було васалом польських королів і виступало союзником Польщі в усіх її війнах. Але у середині XV століття на півдні Європи значно зріс вплив Османської імперії, тож 1456 року Молдавське князівство було вимушене визнати сюзеренітет турецького султана і сплачувати йому данину. На початку панування турків Молдавія ще робила слабкі спроби повернути собі незалежність від найбільшої мусульманської імперії світу. Господар Стефан III Великий (1457–1504) вів успішну боротьбу з турками, але на початку XVI століття князівство остаточно втратило самостійність, потрапивши під турецький протекторат. Спочатку, незважаючи на перемоги, здобуті над турецькими й татарськими нападниками, що намагались захопити Молдову, Стефан III Великий змушений був поступитися влітку 1484 року султану Баязіду II південною частиною Молдови, тобто Бессарабією разом з Килією і Четатя Албе. А у 1513 році, після смерті господаря Стефана, справу було вирішено остаточно. Слід зазначити, що протекторат Туреччини був закріплений серією двосторонніх договорів, які передбачали взаємні зобов'язання сторін. Цими договорами Молдавія визнавалася не завойованою силою османської зброї, а такою, що «добровільно підкорилася» туркам. Таким чином, Молдавське князівство, хоч і змушене було виплачувати султану данину, мало право існувати за власними законами, проводити незалежну зовнішню політику, обирати господаря, а також використовувати молдавську мову в школі і церкві. Оттоманська Порта ж, зі свого боку, зобов'язувалася захищати цілісність Молдавського князівства. Умови договору, як бачимо, не найгірші з можливих для країни, котра не мала найменшої можливості пручатись захопленню своїх земель. Скоріш за все, це й було основною причиною того, що Молдавія залишалась васалом Османської імперії аж до 1711 року.
