Дмитро Байда-Вишневецький - Сорока Юрій В. (читать книги бесплатно .txt) 📗
Хоча нині деякі історики мають сумніви з приводу того, що страта Вишневецького відбувалась саме таким чином, джерела XVI–XVII століть стверджують: ця версія загибелі князя є найбільш правдивою. На користь таких обставин смерті Вишневецького свідчить, наприклад, повідомлення польського хроніста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополі, він записав у своїй хроніці, що «висаджувався під гаком Вишневецького», тобто під «шибеницею з шести гаків, встановленою над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висіли». В іншому своєму творі Стрийковський також стверджує, що під час візиту до Туреччини бачив місце, на якому було страчено Дмитра Вишневецького. З Мацеєм Стрийковським погоджується й дослідник XVI століття Б. Папроцький. Таким чином, можемо стверджувати, що Дмитро Іванович Вишневецький, славетний козак Байда, помер саме так. як було щойно описано.
В очах сучасників звитяжницька смерть Дмитра Вишневецького обернулася на символ незламності християнського духу та його перемоги над ісламом. Аргументом на доказ цього є те, що вже через кілька тижнів після смерті князя була написана елегія латинською мовою, присвячена загибелі християнського лицаря князя Дмитра. Автором цієї елегії, що про неї уже двічі згадувалось вище, став німець Йоган Зоммер, який проживав на той час у Сучаві. Очевидно, Зоммер мав можливість зустрічатися з Вишневецьким після того, як князя було ув'язнено Стефаном Томшею, і саме ця зустріч надихнула поета на твір. Крім елегії Зоммера, наприкінці 60–х років XVI століття відомий збирач народних пісень, професор Краківської академії Матвій Пійонтек записав до свого збірника жалібну версію пісні про козака Байду. Саме записана польським професором пісня й стала першою з відомих нам згадок про Байду.
Епілог
Подїї далеких шістдесятих років XVI століття не так добре досліджені науковцями, як подальший розвиток українського козацтва, котре менш аніж через сорок років після загибелі Дмитра Вишневецького виступило на арену національно — визвольної боротьби в Україні й голосно заявило про свої права. Але саме у XVI столітті із напіввійськового промислу козацтво перетворилося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Саме в епоху князя Дмитра Івановича Вишневецького вироблялися й усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї козацького війська. Удосконалювалась військова тактика козаків, а самі вони примусили говорити про себе, як про вояків славних і умілих. Вже у 70–х роках XVI століття король Стефан Баторій офіційно визнав козаків, на яких колись опирався Дмитро Вишневецький, окремим підрозділом війська Речі Посполитої, надав реєстровим козакам привілеї й призначив платню, здійснивши нарешті те, про що просили сейм ще Дашкевич з Лянцкоронським. І навряд чи варто недооцінювати вплив на рішення Стефана Баторія походів, здійснених князем Вишневецьким, якими він не раз доводив короні, що мати справу з козацтвом є необхідною для держави справою.
Значно погіршила відносини козацтва з Річчю Посполитою Брестська унія 1596 року, котра спробувала вибити з — під ніг козаків основу їхнього існування — православну віру. Саме після підписання унії у Бресті почались козацькі заворушення. Неодноразово з тих пір козацтво починало народні повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Починаючи з дев'яностих років XVI століття, коли повстання відбулися під проводом Кшиштофа Косинського й Северина Наливайка, вони продовжувались протягом 30–х років XVII століття і закінчились національно — визвольною війною козацтва під проводом Богдана Хмельницького у 1648–1654 роках. Але, не дивлячись на ці більш яскраві сторінки в житті українського козацтва, Дмитра Вишневецького продовжують пам'ятати нащадки, і в сучасній Україні йому віддається належна шана.
Не припинилась зі смертю Дмитра Вишневецького й ворожнеча козаків з Оттоманською Портою і Кримським ханством. Вже за часів Стефана Баторія, тобто у 70–80–тих роках XVI століття, Османська імперія зазнала численних нападів, здійснених українськими козаками. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574–го та 1577–1578 років проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком вірогідно, несли значно більшу небезпеку для Туреччини й мали на порядок більшу кількість учасників, аніж виступи князя Вишневецького, про які писалося вище. Та все ж жоден із них, якщо вірити документам турецьких архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил, як то траплялось за часів Дмитра Вишневецького. Тому імена ватажків цих походів — отамана Свірговського у 1574 році або Івана Підкови у 1577–1578 роках — фактично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з козаками. Чому ж так бурхливо реагувала влада Порти на дії князя Вишневецького під Азовом і у Молдавії?
На наш погляд, це сталося тому, що козацький гетьман був першим з тих, хто потривожив спокій могутнього султана. Дмитро Вишневецький став предтечею запорозьких відчайдухів, про яких спадкоємець Сулеймана І Пишного скаже: «Вуха падишаха закриті для ревіння гармат європейських володарів і лише швидкі наскоки козаків з пониззя Дніпра тривожать його сон». Іншою причиною вкрай ворожого сприйняття Дмитра Вишневецького в Стамбулі стало те, що дії князя були чимось більшим, аніж агресивними спробами захистити інтереси своїх сюзеренів — Сигізмунда Августа й Івана Грозного. Скоріш за все, в Порті розуміли: проти них діє незалежна військова сила, котрій рано чи пізно знадобиться територія, на якій вона зможе утвердитися й розбудовувати власну державу. І такими територіями, з огляду на дії Дмитра Вишневецького, мали стати саме землі півночі Османської імперії й Кримського ханства. Мова йшла про побудову козацької держави. І якщо у Стамбулі звикли домовлятися з Москвою й Краковом, часом застосовуючи силу, а часом ідучи на певні поступки, то появи нового гравця на полі Османська імперія терпіти не хотіла.
Окрім боротьби з турками й будівництва фортеці, яку деякі з дослідників вважають першою Запорозькою Січчю, Дмитро Вишневецький залишив по собі ще один символ, котрий ми звикли ототожнювати з козацтвом і Січчю, а саме — малиновий прапор зі срібним мальтійським хрестом, а також золотими півмісяцем і зіркою у центрі поля. Особистий штандарт князя, під котрим він, згідно лицарських звичаїв свого часу, йшов у бій, з часом перетворився на хоругву Війська Запорозького. Саме під малиновим стягом запорожці здійснили за період існування Січі й гетьманського війська сотні й сотні походів проти ворогів українського народу, отримали десятки перемог і осяяли себе славою непереможних воїнів, котрі відстоювали православну віру й українську державність. Навіть через чотириста п'ятдесят років по смерті першого козацького гетьмана, кольори його штандарту домінують серед знамен армії України. З цих знамен він і промовляє до нас крізь віки. З десятків картин і сотень книжок відкриває перед нами свою душу, душу справжнього воїна й великого українця.
