Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Суперечку припинив начальник главку:
— Відрядимо Віктора Івановича. Мистецтвознавець він, справді, неабиякий, знання величезні, пам'ять чудова. А щодо лагідності і неуважності… Тут, можливо, піде на користь одна обставина: на час роботи в Кенігсберзі вирішено присвоїти професорові звання полковника. Там, розумієте, військові власті, воєнні порядки поки що. Так буде зручніше. І Віктора Івановича ця обставина, певно, дещо підтягне.
Всім людям властиво помилятися. Начальники главків, на жаль, не становлять винятку. Риси характеру Віктора Івановича, про які говорили члени колегії, не принесли користі і самому Барсову, і всім тим, хто прагнув якнайшвидше розшукати пограбовані гітлерівцями скарби.
До того ж професор був фахівцем дещо однобічним, йому й на думку не спало шукати в Кенігсберзі щось інше, крім картин. Як не дивно, але про вивезення сюди янтарної кімнати він взагалі не знав, і ніхто не додумався розповісти йому про це.
Захоплений своєю справою, не вміючи розпізнавати як слід людей, Віктор Іванович втратив багато можливостей розкрити таємницю янтарної кімнати.
А такі можливості у нього були.
Барсов розумів, що розшуки картин треба організувати не наосліп, а за ретельно розробленим планом. Тому він запросив для участі в роботі групу німців — колишніх співробітників музеїв. Переглядаючи їх списки, професор і натрапив на прізвище доктора Роде.
Віктор Іванович знав це ім'я ще з довоєнного часу: він читав колись деякі праці німецького вченого, присвячені історії живопису. Віктор Іванович щиро зрадів: адже Роде був не простий вчений, а вчений відомий, не просто музеєзнавець, а директор найціннішого художнього зібрання!
Отож, після товариської розмови з Барсовим доктор Альфред Роде і його дружина Анна-Гертруда стали співробітниками радянського професора.
Справді, як на ті суворі для Кенігсберга часи їм жилося зовсім непогано!
Подружжя Роде одержало для роботи окрему кімнату в одному з уцілілих будинків і старанно, з педантичністю взялося до діла.
Користуючись списками, які збереглися, а то й просто з пам'яті, вони дрібним, схожим на друкований курсив почерком, однаковим у обох (недарма кажуть, що після тривалого спільного життя чоловік і жінка стають схожими одне на одного до дрібниць), заповнювали формулярні картки на твори, які були раніше у музеї.
Маленький, сутулий, з ретельно прилизаним волоссям на гулястому черепі і червоними від безперервного напруження очима, Роде, мерзлякувато щулячись, хоча надворі був уже червень, дбайливо перегортав пухлі списки та описи і передавав їх Гертруді — теж невисокій, але огрядній, завдяки чому вона здавалася далеко соліднішою від свого чоловіка.
Надвечір вони запалювали світло і продовжували свою одноманітну роботу, поки не надходила «комендантська година», тобто час вирушати додому, на Беекштрасе. Старі підігрівали заздалегідь приготовлену вечерю і мирно спали до ранку, а потім знову поверталися до звичного заняття.
Радянським людям, які знали в той час доктора Альфреда Роде, здавалося, що в його поглядах і настроях, у поведінці і розмовах відбувається хоч і не різкий, але помітний злам.
Спочатку Роде здригався і недовірливо дивився на співбесідника, тільки-но почувши слово «доктор». Підкреслено іменував Барсова «гер оберст» у відповідь на лагідне «шановний колего». Тримався осторонь солдатів, які розбирали на подвір'ї завали.
Але поступово крига недовір'я рушила. Почала вона танути уже в перші дні співробітництва подружжя Роде з професором Барсовим, коли помічник Віктора Івановича, молодий капітан з дуже дивним, на думку доктора, прізвищем, насилу підбираючи німецькі слова, повідомив: завтра пан доктор може одержати продовольчий пайок — такий самісінький продовольчий пайок, який видають тут радянським громадянам. І ще — грошову допомогу. Поки що одноразову. Згодом буде заробітна плата.
Потім зовсім юний солдат приніс у будинок, де працювали Барсов та Роде, акуратний згорток і, потупцявшись на місці, невпевнено подав його докторові. Той — так само невпевнено і навіть з побоюванням — узяв загорнуту в ганчірку річ, не поспішаючи розгорнув її і на секунду немов занімів. А потім заговорив швидко-швидко, ледве встигаючи вимовляти слова. Солдат не зрозумів нічого, це було видно з виразу його обличчя. І тоді Роде, якось уже зовсім по-російському махнувши рукою, обережно поклав предмет на стіл і, протираючи окуляри, сказав:
— Данке… Спасибі, камараде.
Ледве дочекавшись Барсова, він мало не вдерся до його кабінету.
— Колего, яка знахідка, яка дивовижна знахідка! Ви тільки погляньте — це ж один з найдорогоцінніших експонатів нашої янтарної колекції! — І, не давши професорові опам'ятатися, вів далі: — І приніс її простий солдат, простий російський солдат. Цей варвар… Пробачте, я не так сказав, пробачте, дорогий колего!..
З того часу навіть Барсов почав помічати, що Роде сумлінніше ставиться до його доручень, ніж у перші дні. Доктор з власної ініціативи вніс кілька слушних пропозицій, дещо порекомендував радянському вченому. Певно, Роде розповів би все і про янтарну кімнату, якби Барсов вчасно спитав про неї. Але професор зробив непростиму помилку. Він не поцікавився янтарною кімнатою і майже не звертав уваги на деякі дивацтва у поведінці Роде. Тільки набагато пізніше Барсов згадав про них…
Але один зовсім незрозумілий випадок примусив насторожитися навіть неуважного Віктора Івановича.
Була густа, волога осіння ніч. Барсов разом з прикомандированими до нього капітаном Корсуненком і старшим лейтенантом Дроновим відпочивали у готелі Будинку офіцерів на Бетховенштрасе.
Професор прокинувся несподівано. За стіною у веселого лейтенанта гучно верещав старенький німецький радіоприймач. Закінчувалася, певно, передача останніх вістей. Барсов прислухався: так, ось почали бити московські куранти. Уявив собі, як оце на Красній площі мете перший листопадовий сніжок, як сотні приїжджих стоять перед Спаською баштою, прислухаючись до передзвону, відомого усьому світові. Москва…
Віктор Іванович уже не міг заснути. Невідомо звідки набігли спогади — звичайні старечі спогади про молодість, про студентські роки, про музеї, де йому доводилося працювати за своє довге життя. Аспірант, потім кандидат наук, а згодом і професор…
Старий підвівся і — такого давно з ним не було — потягся до сусідньої тумбочки, де у Дронова лежала пачка «Беломорканала».
— Не спиться, товаришу полковник? — обережно спитав Корсуненко.
— Га? Ви до мене, Іване Прохоровичу? — неуважливо відгукнувся Барсов. Він ніяк не міг звикнути до свого військового звання, так само як молоді офіцери не могли привчити себе називати професора по імені та по батькові: полковницькі погони явно бентежили їх. Корсуненко промовчав.
— Так, не спиться чогось, — задумливо промовив професор. — На повітря вийти б, та ніч.
— Не ніч, уже світанок скоро. П'ять годин, — сказав розбурканий неголосною розмовою Дронов. — А що коли й справді прогулятися? Люблю блукати ночами. Звичка така солдатська…
Дронову зовсім недавно минуло двадцять три, ї він ще любив трохи похизуватися своїм «солдатським» становищем.
— Може й справді прогуляємося, товаришу полковник? — підтримав Корсуненко.
— Спасибі, друзі мої. Я, звичайно, не проти, якщо ви згодні.
Вони одяглися і вийшли на вулицю.
— Куди підемо? — спитав Віктор Іванович своїх супутників.
— Та куди ж іще, як не на площу Трьох маршалів, — охоче відгукнувся Дронов.
Минувши площу, вони попрямували знайомою дорогою до замка, де працювали трохи не щодня.
Вдень тут розчищали вулиці від завалів. Солдати вже зробили проїзд, але він був вузький — зустрічні машини ледве могли розминутися. Тротуари ще були поховані під битою цеглою, і, щоб пропустити автомобіль, пішоходам кожного разу доводилося вилазити на купи щебеню.
Вже почало розвиднятися, коли ранні «мандрівники», неголосно розмовляючи, підійшли до воріт замка.
