Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
На будинку імперської поштової дирекції він прочитав: «Ми зустрінемо більшовиків новою зброєю!»
Цей черговий трюк геббельсівської пропаганди Сергєєв уже знав: очевидно, розуміли всю його безглуздість і самі німці. Похнюпившись, вони квапливо проходили повз плакати, не звертаючи на них уваги. Все місто немов затамувало подих. Тільки з репродукторів лунав хриплий голос фюрера міста Вагнера. Сергєєв прослухав промову. В ній повторювалися ті самі фрази — про пильність, про стійкість, про необхідність битися до переможного кінця.
— … Бийтесь, як індійці, боріться, як леви! — закінчив своє чергове звернення Вагнер. Слухачі були байдужі. Лише кілька штурмовиків аплодували на розі, визивно поглядаючи на перехожих.
Олег Миколайович попрямував до замка.
Від квітучої, веселої, повної життя Парадеплац після англійських нальотів зосталися тільки похмурі руїни. Жодної живої душі не зустрілося дорогою. Коричнево-багрові, закіптявілі руїни тиснулися одна до одної, немов каліки, ладні ось-ось впасти, якщо їх не підтримає сусід. Уламки цегли пірамідами височіли на подвір'ях, залишки вивісок тужливо поскрипували під поривами весняного вітерця. Мертве місто…
Олег Миколайович завернув до університету. Права половина будинку була зруйнована. Від оперного театру залишився тільки ріг та купа цегли. Ближче Сергєєва не пустили. Похмурий фельдфебель, виструнчившись, пояснив:
— Вхід тільки по спеціальних перепустках.
«Отже, тут ставка начальника гарнізону генерала фон Лаша!» — зметикував Олег Миколайович, згадавши розвідзведення.
Перепустки у Сергєєва, звичайно, не було, та й взагалі не годилося спокушати долю. Він повернув назад, до замка.
Замок на перший погляд здавався неушкодженим. Але це тільки на перший погляд! Підійшовши ближче, Олег Миколайович побачив, що південна його сторона — та, де містилися музеї, добре-таки пошкоджена великими фугасками.
Він спустився на Кайзер Вільгельмплац і, як тоді, до війни, по мосту вийшов на острів Кнайпгоф.
Важко було впізнати це місце. На острові не залишилося жодного уцілілого будинку. Вірніше, будинків взагалі не було — на їхньому місці лежали такі ж самі купи щебеню, уламків цегли, всякого мотлоху. Підійшовши до собору, Олег Миколайович зрозумів, що саме сюди англійці скинули головний запас свого смертоносного вантажу.
Дах завалився. Велика бомба пробила перекриття підвалів, знищивши усипальні королів; осколки посікли олтар і кафедри, перетворили на жалюгідні уламки статуї святих. Від знаменитої бібліотеки залишилося тепер порожнє, обгоріле приміщення. Тільки могила Канта якимсь чудом збереглася, самотня, трагічна серед цієї вакханалії руїн.
Змело, стерло з лиця землі і старий університет, і міську бібліотеку.
Знайомими покрученими східцями у стіні Олег Миколайович піднявся нагору. Звідси він міг добре бачити мало не все місто.
Від замка до ставу і далі по Кенігштрасе, Міттельтрагхайм, Гранцералеє тяглися суцільні квартали руїн. Над ними височіли самотні будівлі, в яких Сергєєв вгадав приміщення уряду Східної Пруссії, «Парк-готель» і політичну в'язницю.
«Навіщо ці безглузді руйнування? Інша річ — заводи, військові об'єкти. Але ж тут їх не було! Навіщо? Згоріла Срібна бібліотека університету. Загинули експонати музеїв. Навіщо це?» — знову і знову запитував себе Сергєєв, стоячи на площадці. І поки що не знаходив відповіді. Він знайшов її значно пізніше, до кінця зрозумівши політику тих, кого в роки війни вважав, як і інші радянські люди, своїми вірними союзниками.
Олег Миколайович повернувся до пам'ятника Шіллеру пізно ввечері, втомлений, змучений, вщерть сповнений враженнями, різноманітними і суперечливими. Майор Фріц Гершке — він же капітан Радянської Армії Василь Ілліч Ніколаєв — уже чекав товариша.
— Товаришу генерал, ваше завдання виконано! Вони стояли у кабінеті начальника штабу фронту — обоє у німецькій формі, перемазаній липкою глиною, де-не-де подертій об колючі дротяні загородження. Змарнілі обличчя, щетина на підборіддях, що встигла відрости протягом ночі.
Генерал вийшов із-за столу.
— Повернулися? Молодці! — сказав він, немов найголовнішою заслугою обох було саме те, що вони повернулися живими й здоровими. — Спасибі. Що принесли?
— Пробачте, товаришу генерал. Дозвольте сісти?
— Прошу.
Сергєєв одірвав підошву свого чобота.
— Ось. Схема розташування вогневих точок на південно-західній та південній околицях міста, у смузі наступу армії Галицького. І ще: схема комунікацій між фортами тієї ж ділянки. Про настрої населення дозвольте доповісти усно.
— Молодці! — зовсім весело повторив генерал. — Але спочатку — дві години на відпочинок. Дві години можу почекати.
— Товариші офіцери!
Всі підхопилися, виструнчились.
— Товаришу генерал, офіцери штабу фронту за вашим наказом зібрані на службову нараду.
— Товариші офіцери, прошу сідати. Старший лейтенант Сергєєв доповість нам зараз про становище у Кенігсберзі. Тепер уже не секрет, можна повідомити: старший лейтенант щойно повернувся з міста після виконання відповідального завдання. Будь ласка, товаришу Сергєєв. Ми слухаємо вас.
Ретельно поголений, у новенькій гімнастьорці, Сергєєв говорив повільно, старанно підбираючи слова. Він уже не раз продумав свій виступ і тепер впевнено розповідав про те, що йому вдалося побачити, довідатися і зрозуміти за кілька днів свого перебування в обложеній прусській столиці.
28 січня 1945 року радянські війська перерізали залізницю Кенігсберг—Ельбінг — останню трасу, яка зв'язувала Східну Пруссію з центральною частиною Німеччини.
Кенігсберг був оточений. Кенігсберг був приречений на загибель. На загибель було приречено все, що, як будяки, розросталося тут: людиноненависництво і мілітаризм, прусська чванливість і варварська жорстокість, реваншистські ідеї і дух здирства.
Про це гітлерівська пропаганда замовчувала. Зате вона не шкодувала фарб, лякаючи жителів міста тими страхіттями, які нібито чекають їх після приходу росіян.
28 січня радянські війська перерізали останню нитку, що зв'язувала обложений Кенігсберг з центральною Німеччиною.
Долю міста було вирішено. В Кенігсберзі почалася паніка. Рано-вранці радіо попередило:
— Увага, увага! О дев'ятій годині слухайте промову пана урядового радника Драгеля, начальника провінціального управління! Слухайте промову пана радника Драгеля!
Городяни припали до приймачів і репродукторів. Вони марно чекали: Драгель не виступив. О дев'ятій годині ранку пан урядовий радник був уже за добрих два десятки кілометрів од столиці: у комфортабельному «оппелі» він мчав до Піллау, сподіваючись там сісти на пароплав і втекти якнайдалі від цих неспокійних місць.
Чутки поширювалися з космічною швидкістю. Опівдні десятки тисяч переляканих, розгублених, збитих з пантелику людей безладно рушили по шосе на Піллау.
На Новеньких і пошарпаних машинах, на бричках, запряжених кіньми, і просто штовхаючи перед собою тачки з манаттям, поклавши хатні речі на дитячі санки, або з рюкзаками за плечима, йшли кенігсбержці голим, продутим морозними вітрами, слизьким шосе назустріч невідомому, сподіваючись сісти хоч у трюми пароплавів.
Тут були старики, жінки і діти. Чоловіків і навіть підлітків, усе чоловіче населення міста віком від 15 до 65 років, за наказом Еріха Коха зараховували до фольксштурму.
Люди йшли, згинаючись під вагою речей, спотикаючись і падаючи. Багато хто, впавши, більше не підводився: тіла сковував жорстокий мороз і засипав злий поземок.
Матері несли на руках мертвих немовлят. Шкандибали зігнуті діди, закутавши голови жіночими хустками, їх випереджали автомашини, що скажено мчали обледенілим шляхом, юрба ледве встигала розступатися.
Тікали в Піллау члени уряду Східної Пруссії, великі імперські чиновники — заступник обер-президента Коха доктор Гофман, другий його заступник Айхарт, уповноважений по евакуації населення доктор Джубба. Вони пробиралися до міста Кеслін, у Померанії, де мав зібратись східно-прусський уряд. Щоправда, наказу про виїзд фюрер не давав, але кому того дня було до наказів!
