Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія (книги хорошего качества txt) 📗
- Так, я все повторю, - вiдповiдає Роман i в його очах така рiшучiсть, що менi аж не по собi.
- Жили-були три зайчики. Пухнастик, Вухастик i Бiленький…
- Жили-були три зайчики, - починає Роман. - Пухнастик, Вухаст-ти-ик, - його голос раптом починає тремтiти, а очi набираються сльозами.
- Ромо, - питаю, - що трапилося? Все нормально, ти молодець! Гарно розповiдаєш.
Слова, якi б мали пiдбадьорити хлопчика, викликали обернену реакцiю. Вiн закляк на мiсцi й, незважаючи на усi вмовляння, не вимовив бiльше й слова. Ковтаючи сльози, хлопчик опустив очi й став червонiший за рака. Намагаючись перехопити його погляд, я теж глянула долу й побачила причину червоних щiк та опущених очей - бiля нiг хлопчика на пiдлозi повiльно розтiкалася калюжа, походження якої видавали мокрi штанцi.
Шум в аудиторiї рiзко увiрвався, до батькiв та iнших дiйшло, що сталося. Усi зiрвалися з мiсць i кинулися втiшати бiдолашного Ромчика, тицяючи йому цукерки. Сумнiваюся, що хлопчиковi полегшало вiд тiєї уваги.
На тлi цiлковитої метушнi залишилися забутими iншi присутнi в аудиторiї дiти. Про що вони думали, сказати важко, але за хвилину почулося схлипування, а за ним - нерiвний хор дитячого плачу на три голоси.
Батьки, згадавши про власних дiтей, повернули з цукерками у їхнiй бiк i лише тодi до Роми пiдiйшов батько. Взяв за руку й сказав: «Йдемо. Нiколи не думав, що ти мене можеш так осоромити!»
Цiкаво, а чи думав батько про те, що п'ять рокiв - не найкращий вiк для шкiльної лави, про те, що синовi буде важко вчитись iз старшими дiтьми, про те, що позбавляє сина цiлого року безтурботного дитинства.
ПСИХОЛОГ ЗА ПОКЛИКАННЯМ
Менi запропонували роботу викладача психологiї в унiверситетi.
Я була горда, щаслива i водночас розгублена… Дивнi сумнiви затьмарювала радiсть звiстки, суперечливi емоцiї роїлися у душi. З одного боку, полегшення: прощавайте набридлi наради, дурнуватi перевiрки, iстеричнi батьки, товстошкiрi вчителi, вередливi дiти. Одним словом - чужi проблеми, до-по-ба-чен-ня! Мене чекають дорослi люди, якi свiдомо обрали професiю, доброзичливi колеги, найкращий у свiтi шеф!!! (iлюзiї, але хто знав?!). З iншого боку, терзало егоїстичне - на кого я все полишу? Мiй любий кабiнет, ранкове чаювання з Iриною Сергiївною, свiй статус заступника директора з соцiально-психологiчних питань i… звiсно, тих, до кого прикипiла, тих, кому допомогла i не змогла зарадити, тих, хто змусив замислитися над власним призначенням i зневiритись у професiї!
Отже, хто вони, психологи пiсля мене? Як працюють, чим живуть, чи дбають про кабiнет? Чи кращi за мене? Ось воно, найболючiше питання!
Розумiння втрати росло на новiй посадi день за днем! У школi я була єдиним i кращим психологом. I неважливо, що з цього є причиною, а що наслiдком. В унiверситетi я стала однiєю з багатьох, звичайною викладачкою звичайної кафедри. Авжеж, рiзниця вiдчутна. Спочатку тижня не минало, щоб я не бiгла до школи зализувати рани. Далi приходила кожного мiсяця, потiм у свята, зараз майже не заглядаю - загоїлося. Кожен наступний психолог сприймався простiше, вiдчуття конкуренцiї турбувало щораз менше, доки не зникло зовсiм. Одначе серед тих, хто пiсля мене, є одна людина, враження про яку я так i не склала, людина-загадка.
У школi працює новий психолог, директорка не натiшиться: «Працьовита, толерантна, фахiвець!» У мене на душi кiшки шкребуть: «Невже краща за мене?»
- Iро, - питаю свою стару товаришку, - невже справдi такий генiальний психолог? Менi Iнга Iванiвна у всi вуха натуркотiла: «I те зробила, й те змогла». Хто це взагалi?
- Не нервуйся ти так, справдi психолог хороший. Я нею задоволена, мої малi також. Все, що не попросиш, зробить. Себе пригадай. «Це не етично, те не професiйно». Вiд Iрини такого нiколи не почуєш. Тестувати - так тестувати, консультувати - так консультувати…
- Але ж…
- Не знаю, що за «але»… ти не подумай, я не кажу, що вона краща, проте психолог хороший. Працює з ранку до вечора, без жодних «вiльних четвергiв», навiть у суботу виходить, та й всi канiкули просидiла в школi. Словом - фанат своєї справи!
- Хочеш сказати - не те, що я?!
- Не хочу! Ти ж студенткою була, а вона вже закiнчила, на навчання не вiдривається.
- Та хто ж вона?
- До речi, ти її маєш знати, вона вчителькою початкових класiв була, пiд скорочення потрапила, а тут з'ясувалося, що за другою спецiальнiстю - психолог. От i працює, вже другий рiк пiшов. Iрина Липко. Пам'ятаєш?
Збентежена й розлючена неприхованою похвалою на користь нового психолога, вирiшила - зайду, познайомлюсь, подивимось, що там за психолог! Хто така Iрина Липко я не пам'ятала, хоч убий. По дорозi силилася пригадати.
«Липко, Липко, хто ж це? Усiх, хто випускав класи, пам'ятаю, там такої не було. Серед тих, хто брав першачкiв, теж. Значить, другi-третi? Хто ж з них? Пригадую, була одна вагiтна вчителька, може, вийшла з декрету? Приємна, спокiйна, з дуже тихим голосом, але непримiтна, нiколи не зверталася. Ще одна заслужена. Нi, її б не скоротили. Хтось iз молодих, та й Iнга Iванiвна дiвчинкою кличе. Напевно, молода. Може? Та навряд чи. Цю дiти ненавидiли. Кричала, в туалет на уроках забороняла виходити, одне хлоп'я навiть впiсялося кiлька разiв, якось на п'ятихвилинку мати прибiгла, ледве вiдтягнули вiд цiєї горе-вчительки. Нiби й розумна, активна, але з дiтьми не ладналося - як не один скандал, то iнший».
Ось вони, дверi кабiнету психолога. Притишую крики, роблю глибокий вдих. По шкiрi - мурашва. Хто ж вона? Затримую руку… Стукаю. Чую: «Заходьте». Вiдчиняю дверi - в кабiнетi порожньо. Голос iз-за шафи: «Я зараз, хвилиночку зачекайте». З цiєю шафою я вже знайома, вони (психологи та соцiальнi педагоги) там чай п'ють, дiтей консультують i, припускаю, вiд вiдвiдувачiв ховаються. Через хвилиночку показалася симпатична привiтна дiвчина. Майнуло: «Не пам'ятаю такої».
- Доброго дня, зайшла привiтатися, я колишнiй психолог.
- Я пам'ятаю вас, Вiкторiє Валерiївно! Добре пам'ятаю. Правда, з моїм класом ви майже не працювали, лише iнтелект якось вимiрювали. 2-Б, 23 аудиторiя, пригадуєте?
- Але ж!…
Я вiдчула, як заворушилося на головi волосся. Це неможливо, але то була вона. Вчителька, яку ненавидiли дiти. Голосно ковтнувши здивування, я запитала про справи, роботу, моїх маленьких клiєнтiв, якi встигли вирости. Звичайнi запитання - звичайнi вiдповiдi. Iрина Анатолiївна не могла нахвалитися своїми успiхами та досягненням. I справдi, роботи, яку вона переробила за рiк, менi б вистачило рокiв на п'ять: на кожну дитину заведено iндивiдуальнi картки з результатами тестувань та консультацiй, стосами лежать тексти виступiв на батькiвських зборах та педагогiчних нарадах, папка iз тренiнгами також чимала. Як? Чому? В чому таємниця? Нарештi я зважилася й видихнула:
- Чому ви вирiшили стати психологом?
- Ви здивованi? Знаєте, нiколи до цього не прагнула, думала - не моє. Збiг обставин: запропонували - спробувала - сподобалось! А зараз я впевнена: вчителем я працювала з примусу, а от психолог - за покликанням.
- А як же дiти? Наскiльки я пам'ятаю, у вас з ними не дуже ладналося? - намагаюся бути якнайкоректнiшою.
- Не ладналося, ваша правда. Не переймайтеся тим, що спитали. Я нормально на це реагую. Серед людей же працюю, вони не слiпi. Знають, як було ранiше. Напевно, не народжена я бути вчителем, а психолог - то iнше. Ранiше вчила, вимагала, контролювала; зараз - пропоную i допомагаю. Це зовсiм рiзне. Знаєте, мене з роботи додому не витягнеш. Здавалось б - зупинись, вiдпочинь, придiли час власнiй родинi. Не можу. Я, немов вiчний двигун. Горю на роботi в прямому сенсi. I те хочу встигнути, й це зробити! От щойно закiнчила вивчати психологiчний клiмат у старших класах, далi треба тренiнги проводити на згуртованiсть, а ще соцiальним педагогам допомагаю iз «занедбаними» працювати, та й завуч з виховної попросила по «важких» походити, iз родинами поспiлкуватися. До того ж, перевiрка на носi - треба документацiю пiдтягнути…
