Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Олена. Зас­ту­пав­ся, ка­жуть, Пет­ро, бо­же, як зас­ту­пав­ся, i ще дех­то; так Пет­ра ку­дись пос­ла­ли, а сьогод­ня сход; оце за­раз пi­шов вiт­чим ту­ди. Про­щай, сест­ро, ме­нi нi­ко­ли.

Галя. По­сидь трош­ки, ма­те­рi не­ма, пiш­ли до Сав­чу­ка на той бiк, а ме­нi важ­ко од­нiй си­дiть, аж пла­кать хо­четься.

Олена. З ра­дiс­тю по­си­дi­ла б, та не­ма ча­су. Як­що Олек­са прий­де сьогод­ня, то я дам то­бi звiст­ку.

Галя. Ска­жеш йо­му, щоб до ме­не зай­шов, ме­нi якось нi­яко­во iти до вас.

Олена. Доб­ре. Вiн те­бе виз­ве, як пер­ше вик­ли­кав! Про­щай! (Ви­хо­дить.)

Галя (одна). Бiд­ний дядько Па­нас! Во­ни за всi­ма ос­ту­па­ються, а всi про­ти них! А мо­же, єсть та­кi, що жа­лi­ють, але що з то­го: тут вiн те­бе жа­лiє, а тут же бi­да тра­пи­лась, не пос­мiє го­ло­су од­вес­ти, щоб за­ря­ту­вать чим! (Мов­чить.) Ох, як важ­ко на ду­шi! Дядько Па­нас був ме­нi i Олек­сi за­мiсть рiд­но­го батька, а скiлько вiн по­ма­гав i дру­гим?! От то­бi дя­ка яка! Ко­ли б йо­му звiст­ку по­дать про те, що тут без нього ста­лось, мо­же б, вiн сю­ди не вер­тав­ся?.. (Мов­чить.) Яле те­пер ме­нi з Олек­сою щас­тя бу­де, ко­ли та­ко­го чо­ло­вi­ка, що за­мiсть рiд­но­го батька був, за­па­ку­ють… i за­па­ку­ють, пев­не, че­рез ме­не!.. Гос­по­ди! Не до­пус­ти дядько­вi Па­на­со­вi по­пас­тись в ру­ки во­ро­гам йо­го! Тiлько по­ду­маю про це, то за­раз за сер­це вхо­пить, мов га­ди­на ко­ло нього обiв'ється! Нуд­но ж ме­нi те­пер отут в се­лi си­дiть, по­ки­ну­ла б все i пiш­ла б свiт за очi, як­би не ма­ти!

Входить Бур­ла­ка i слу­ха пос­лiд­нi сло­ва пiс­нi.

Бурлака. Чо­го то­бi, доч­ко, го­рю­вать? Твоя до­ля ще не вмер­ла!

Галя (здриг­нув­ши, обер­тається). Дядько! (Ки­дається йо­му на шию i цi­лує.) Батьку мiй рiд­не­сенький!

Бурлака. Го­дi, доч­ко, го­дi, зас­по­кой­ся!

Галя (усмi­хається i сльози ути­ра). Як ме­нi ра­дiс­но i як ме­нi тяж­ко, що ви прий­шли!

Бурлака. Чо­го ж так: i ра­дiс­но, i тяж­ко?

Галя. Ви ще не знаєте, що тут…

Бурлака. Знаю вже. Я дав­ненько прий­шов в се­ло, та де­ку­ди за­хо­див i де про що до­вi­дав­ся. Стар­ши­на хо­че зди­ха­ти­ся ме­не. Вже скiлько днiв поїть гро­ма­ду, щоб зро­би­ли при­го­вор вис­лать ме­не в Си­бiр. Сьогод­ня й я йо­го ба­чив у во­лос­тi, вiн хо­тiв ареш­ту­вать ме­не, та по­бо­яв­ся си­лою лiз­ти, бо нi­ко­го у во­лос­тi, як на те, не бу­ло. У ме­не в го­ло­вi мит­тю про­нес­лась дум­ка там же за­да­вить йо­го, ана­фе­му, i вже пiдс­ту­пив до нього, все­ре­ди­нi аж тру­си­лось, i в го­ло­вi по­ча­ло шу­мiть. Як­би ще од­на хви­ли­на, од­на ура­за - i за­ки­пi­ло б отут. (По­ка­зує на гру­ди.) I зро­бив би те, що тiлько дум­кою про­нес­лось в го­ло­вi; але вiн так зля­кав­ся i та­ким гид­ким ме­нi здав­ся, що я тiлько плю­нув йо­му ме­жи очi та й пi­шов. Там сход зби­рається. За­хо­див оце до Пет­ра, - до­ма не­ма, ка­жуть, ку­дись пос­ла­ли. Те­пер не бу­де ко­му i зас­ту­питься. Важ­ко ме­нi, доч­ко, на ду­шi, грi­ха бо­юся, а без грi­ха не обiй­деться, бо ме­не всього вог­нем па­лить, як я по­ду­маю, яку неп­рав­ду хо­чуть дур­нi вiв­цi зро­бить! Про­сив Се­ме­на, щоб прий­шов ска­зать, що там гро­ма­да зро­бе. Як­що при­го­во­рять, - то, щоб не лiз­ти грi­хо­вi в вi­чi, я за­раз-та­ки вп'ять зманд­рую. Поїду знов у го­род, там най­шов доб­ро­го чо­ло­вiч­ка, вiн по­ра­дить, як i що ро­бить. I зай­шов тiлько для то­го, щоб те­бе по­ба­чить i роз­ка­зать то­бi, що Олек­су не сьогод­нi-завт­ра вер­нуть. Я до­ка­зав, що йо­го пiд­ло­гом од­рiз­не­но вiд ма­те­рi i по­ка­за­но один­цем. Не­дов­го во­ювать стар­ши­нi, ско­ро по­ви­нен приїхать на слiдст­во неп­ре­мiн­ний член.

Галя. Тяж­ко ба­чить, що ви нам щас­тя го­туєте, а со­бi на­пасть нак­ли­каєте. Не ра­дiс­но ме­нi те­пер i Олек­су ба­чить, ко­ли вас на ста­рiсть заш­лють в чу­жий да­ле­кий край.

Бурлака. Не ка­жи так, доч­ко, бо ти ме­не роз­сер­диш! Що б ти ска­за­ла, як­би чо­ло­вiк то­пив­ся, а я ки­нув­ся ря­ту­вать йо­го та й сам по­то­нув? "Бо­жа во­ля", - ска­за­ла б. От­же, й тут так. Я по­то­ну, а ти i Олек­са бу­де­те жить. На без­та­лан­нi од­но­го ви­рос­тає щас­тя дру­го­го! Все од бо­га! Та ще по­бо­ре­мо­ся, мо­же, ще й не по­то­ну. Не жу­ри­ся, будь ро­зум­на, лю­би, Олек­су по-прежньому, то й бу­де­те щас­ли­вi, а я свiй вiк про­жив го­рю­ючи - ме­нi од­на­ко­во. А ма­ти де?

Галя. Та пiш­ли на той бiк, вже ско­ро по­вин­нi б i прий­ти. Мо­же, ви, дя­деч­ку, чо­го-не­будь по­поїли б?

Бурлака. Хо­тi­лось ду­же їсти, та й пе­ре­хо­тi­лось спе­ре­сер­дя.

Семен вхо­дить.

Бурлака. Ну що?

Семен. I не роз­бе­реш, та­кий гвалт. Бiльша по­ло­ви­на так iде, щоб пiд­пи­сать при­го­вор, i вже пiш­ли у во­лость.

Бурлака. Про­да­ють! (До Га­лi.) Як­що є лиш­нiй хлiб, то дай ме­нi на до­ро­гу та знай­ди мої сак­ви i по­яс, що я зос­та­вив у вас, як їхав у го­род.

Галя. За­раз, дя­деч­ку, сак­ви й по­яс, здається, в ко­мо­ру ма­ти пок­ла­ли. (Ви­хо­дить).

Бурлака. А ти, Се­ме­не, бi­жи за­раз зап­ря­гай ко­ней та по­ве­зеш ме­не у го­род. Я за­раз до те­бе зай­ду.

Семен. Я ско­ро справ­лю­ся, а ти не ба­рись. (Ви­хо­дить.)

Бурлака (один, дов­го мов­чить). От то­бi й до­жив вi­ка меж своїми людьми! Рiс, у сте­пу, ста­рi­ти став у сте­пу, в сте­пу й пом­ру! Важ­ко на сер­цi! Один, скрiзь один! Чуд­но скла­лась моя до­ля! Чи во­но без та­ла­ну чо­ло­вiк уро­диться, чи та­ла­ну у бо­га не за­ро­бить?.. Го­ло­во, вже ста­ра го­ло­во, де при­хи­лиш­ся? У Крим… Знов пе­ре­копськi сте­пи… Там вся­кий кущ i ка­мi­нець бу­де на­га­ду­вать мо­ло­дiсть, що мар­но, мар­но прой­шла!.. Ох! Що, де я? Ще роз­кис­ну чо­го доб­ро­го! Якось так гид­ко на ду­шi, i нi­би аж пла­кать хо­четься, цього ще нi­ко­ли не бу­ло.

Входить Га­ля, не­се сак­ви i по­яс, на ко­то­ро­му в пiх­вi нiж ча­банський прив'яза­ний.

Галя. На­те, дя­деч­ку, сак­ви - тут я пок­ла­ла ку­сок са­ла i хлiб.

Бурлака. Спа­си­бi то­бi. Що ж це ма­те­рi не­ма так дов­го? (Знi­ма з по­яса нiж i пiд­пе­рi­зується, на­дi­ва че­рез пле­че сак­ви.) Не­хай нiж зос­та­неться, бо по го­ро­ду не­доб­ре якось з но­жем хо­дить. (Кла­де нiж на стiл.)

Галя. А хi­ба ви за­раз-та­ки й пi­де­те?

Бурлака. Ме­нi нi­чо­го тут ждать, доч­ко, бо во­ни зну­щаться бу­дуть на­до мною. Поїду в го­род, i як­що по за­ко­ну не мож­на бу­де ду­лi пiд­нес­ти гро­ма­дi, то по­дам­ся зно­ву в сте­пи - там лег­ше жить з вов­ка­ми-сi­ро­ман­ця­ми, нiж тут з тем­ни­ми людьми, ще дур­нi­щi вiд овець, а лу­ка­вi, як сам са­та­на.

Галя. Дя­деч­ку, го­луб­чи­ку! Я по­ки­ну все, прий­ду до вас i бу­ду дог­ля­дать ва­шу ста­рiсть!

Бурлака. Зо­ло­те в те­бе сер­це! I я рад, що во­но дос­та­неться моєму пле­мен­ни­ку. Жи­вiть тут, як вам бог дасть; про се­бе ж дам тiлько то­дi звiст­ку, ко­ли мож­на бу­де обох вас бi­ля се­бе по­се­лить i ха­зяїна­ми зро­бить. Не жу­рись, ди­ти­но моя. Од­но вже те, що я бу­ду знать про ва­ше з Олек­сою щас­тя, на­дасть ме­нi сил лег­ше пе­ре­нес­ти все те, що зо мною мо­же бу­ти. Ви мо­ло­дi, ва­ша до­ля по­пе­ре­ду, а моя що? Ме­нi не страш­не нi­яке го­ре! До­са­да тiлько їсть мою ду­шу, як зга­даю овець, кот­рих поїдом їсть Ми­хай­ло, а во­ни ще й прис­лу­жу­ють йо­му. Та що маєш ро­бить? Ет, тiлько роз­ве­ре­диш бо­ляч­ку, як поч­неш про це ба­ла­кать! Про­щай, ма­буть, я ма­те­рi не дiж­ду­ся, а ме­нi не хо­четься з Ми­хай­лом зно­ву по­ба­читься.