Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Сидiр. Аякже, вiн повинен скоро прийти.
Писар. Треба до схода його вислать, щоб не мiшав, бо як вiн є, то багато за ним тягне руку. (Передивляється бумаги.) Не сьогодня-завтра буде подтвержденiє вiд станового. Чого ж ви мнетесь? Iдiть мерщiй!
Сидiр. Зараз, зараз! Тiлько покиньте ви ту статистiку, а пишiть, що нужнiше. (Виходить.)
Писар (сам). Ну, коли ти тут будеш робить? Раз поз раз i оказiя! Олексу у москалi здали, то вдвох з старшиною чотири днi i чотири ночi пили. (Крутить цигарку.) Нехай старшина на радощах: вiн, старий дурень, i досi дума, що Галя пiде за нього замiж, як Олекси не стане в селi, а вже я з якої речi пив - сам не знаю. "Пий, - каже, - за те, що розумно придумав i зробив так, що Олекса, маючи вiльготу, пiшов у москалi". I пили донське, аж у город їздили! Та так був опух вiд перепою, що як глянув дома у дзеркало - перелякався: дивлюсь у дзеркало, а звiдтiль визира собака. Єй! Оглянувся кругом - собаки й у хатi нема. Коли я гарненько придивлюся, аж то мiй вид на собачий перевiвся. Пiсля того, мабуть, днiв п'ять не пив, поки одтух, i принявся був за статистiку, а тут нова оказiя. Тепер, чого доброго, знову до собаки доп'єшся! (Бере бумаги i чита то одну, то другу, показує вид, що не розбира. Одкашлюється i знову чита. Далi бере щоти.) Озимої пшеницi посiяно двiстi десятин. (Кладе на щотах двiстi.) Нi, поставимо сто п'ятдесят… А як скажуть - мало! Нехай двiстi. (Щита.) Не виходить iтог, хоть сказися! (Одклада лист i бере другий.) З цiєю хвормою пiдождемо - на свiжу пам'ять зроблю. (Бере знову лист i б'є по бумазi.) Оця менi хворма трудна! Позавчора мудровав, мудровав про фабрики - на превелику силу склав. Та ще бог його зна, як воно буде: олiйницi не щитав, може, i вони хвабрики? Головоломне дiло, а навiщо воно - i сам не знаю. Торiк становий лаяв мене, що й опiзнився, i напутав багато, i як його й не на-путаєш, коли каждодневно в головi чмелi гудуть. (Щита: скида те, що поклав, знову щита.) Чого той Сидiр бариться, - уже аж за печiнку тягне! Як похмелишся, наче трохи порозумнiшаєш. (Щита.) Мужська пола дворян… Скiлько їх? (Кладе на щотах.) Тридцять п'ять! Ну, а як бiльше або менше? (Смiється.) Та нехай iдуть та самi полiчать. Тридцять п'ять - так i буде! Женська пола…
Петро (входить). Здрастуйте вам та боже поможи!
Писар (здригнувся). Тьфу! Злякав! Не мiшай, здiлай милость! Женська пола… Де ж вона, та цифра? А бодай тебе… Мiшають раз у раз… Загубив… Женська пила… женська пола… Чого тобi треба?
Петро. Хiба я знаю, чого покликали.
Писар. От ти й роби тут статистiку! (Пiднiма голову.) А, це ти, Петре?
Петро. Я. Що тут за дiло таке?
Писар. На тебе учитель жалiвся, казав, що ти требував вивчить твою собаку в школi, тодi будеш платить грошi на школу.
Петро. Ну так що ж, що казав? Велике цабе ваш учитель! А за вiщо я буду даремно грошi платить? Може, це й не на школу, - почiм я знаю? Хiба ви книги нам показуєте.
Писар. Ти, Петре, не вчись у Панаса, бо й тобi те буде, що йому.
Петро. За вiщо? От яку обiду зробив учителевi! Я ж i не йому казав, а Сидоровi! Та де ж - лiзе та й лiзе в вiчi: давай грошi на школу! А я йому й кажу: не дам, бо в мене дiтей немає в школi, нехай, кажу, той дає, чиї дiти в школi вчаться, а як хочете, кажу, з мене грошi править, то нехай учитель вивчить мого собаку Гарапа читать i писать, однаково у мене дiтей нема. Ото тiльки всього й казав, для шутки. Який великий грiх!
Писар. Бо й великий! Як ти мiг сказать, щоб учитель вчив твою собаку там, де християнськi дiти вчаться? Тепер он яка тобi покута: вiзьмеш оцю бумагу i пiдеш з нею до всiх учителiв. Нехай прочитають її i розпишуться, що ти в них був.
Петро. Що ж то за бумага? Може, ще всякий учитель штовхана менi дасть, як прочита її!
Писар (бере бумагу i чита). Слухай: "Господам учителям и учительницам. Волостное правление просыть покорнейше вас, гг. учытеля и учытельныци, розъясныть посылаемому при сем крестьянину Петру Червоненку, как должно обращаться крестьянину к народным учителям, и учительницам, и школам, ибо дозволительно ли выражение его, Червоненка, против учителя в том, что сельския власти понуждали его, Червоненка, к платежу на школу оклада по разверстке общества, то Червоненко выражался против чести народных учителей, как не имеет детей, то говорит: пусть учитель выучит мою собаку читать и писать в той школе, где обучаются крестьянски диты, и тогда только он согласится платить повинности на сельскую школу, как не имеет детей, не имевши детей, то волостное правление предполагает лучше идти ему самому в школу и учиться грамоте, а не оскорблять тем народных учителей, ибо хотя собак и обучают, но не такие учителя и не в народных школах, и более того, что собаки грамоте писать и читать выучить нельзя, то разъясните ему, гг. учителя и учительницы, суть дела, как он должен обращаться к учителям и народным школам, не оскорбляя таковых своими выражениями". (Дає бумагу Петровi.) На та iди здоров, бо менi нiколи.
Петро. Що ж воно таке, я нiчого не розберу! То це волость хоче мене в школу оддать, чи що?
Писар. Та нi. Пiдеш до учителiв, вони з тебе поглузують трохи, - тямиш?
Петро. А як не пiти?
Писар. То в холодну запремо.
Петро. А бодай тебе! I так гiрко жить, а тут ще паничiв учителями понадавали! Бiйся за нього i поза очi що-небудь казать! (Взяв бумагу.) Треба повiсить, бiсової пари, Гарапа, а то через нього ходи тепер, а все Сидiр, це вже Сидiр, це вже його масло!
Сидiр (з пляшкою). А цей чого тут?
Петро. Хотiв був тобi ребра полiчить, та нiколи - пiду до учителiв, може, порозумнiщаю. Прощайте! (Iдучи.) А тiї, Сидоре, за брехнi своєю смертю не вмреш. (Вийшов.)
Сидiр. Ти не дуже…
Писар. Годi вам, давайте! (Потира руки, слину ковта, а далi, сплюнувши, каже.) Та давайте-бо вже, а то неначе хто крючками тягне за печiнку!
Сидiр (налива). Нате, нате!
Писар п'є помалу, смакуючи. Сидiр виймає кусочок хлiба i подає; писар спльовує, нюхає хлiб i вiддає назад.
Писар. Ну, бiльше сьогодня не треба. Тепер покурю та й за статистiку! (Робить цигарку.)
Сидiр п'є. Чути дзвiнок поштарський. Сидiр торопко ховає пляшку i чарку, а писар пiдбiгає до вiкна.
Тьфу! Думав - становий!
Сидiр. А то ж хто?
Писар. Земська пошта… Мабуть, вже є що-небудь за статистiку! Коли б мерщiй її здихаться - здається, аж поздоровшаю.
Поштар (з сумкою через плече). Здрастуйте!
Писар. А, моє вам почтенiє, Полiкарп Данилович! А що новенького?