Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам’ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?»* — аж зайдеться душа.
* Тут і далі слова, взяті у лапки, —цитати з віршів Папуші.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані в талант, в відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
— Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі — що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль недоторканний,
цей кров’ю обкипілий діалог правоти.
— Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам’яті,— нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам’ять аж кричить, —
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут — король назустріч. Карета — як скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: — Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви — хто куди.
Як важко їй писати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб’ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі.
По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
— Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії жзиття циганського народу —
яв лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза — викручені руки,
циганське слово — вийнята душа!..
О плем’я кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
"Чавунна ніч, гараж моєї втоми"
* * *
Чавунна ніч, гараж моєї втоми.
Заглух, затих задиханий мотор.
Упало серце крізь гіркі фантоми,
лежить, як неостиглий метеор.
Сумної зірки посмішка родинна.
Людської злоби чорні мегатонни.
Летить літак, сутулий, як людина,
І теж летить в гараж своєї втоми.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.
Святе письмо, по-їхньому - Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я- Маруся. Я- із Богуслава.
У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда - цноти не жіночі.
Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.
