Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
* * *
Чекаю Твого наближення,
завмреш від жаху, від захвату.
Осягаю душею просторінь,
нескінченність
і висоту
Та тільки я ще не знаю:
Ти — блискавка,
яка мене спалить,
чи Ти — благодатний промінь,
від якого я розцвіту?
«Мандрівки серця», 1961 р.
ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ
Блюстителі, халтура — ваше хоббі.
Ви, фабріканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми — джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок — торф.
Оце щоб ваші методи побачив, —
від заздрощів би луснув Бенкендорф.
Нелегко вам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу, —
розперетричі ви йому впеклись!
ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ
Козацька тверджа, давній Чигирине,
уламок слави серед цих полів!
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів...
Тут запеклася кров мого народу
і одридалн волю кобзарі.
Брати мої, а де ж ви брали воду
в цьому камінні, на такій горі?
Коли в облогу брами всі зачинено
і догорають головешки веж, —
нили ви Тясмнн здалеку очима
чи, може, просто кам’яніли теж?
Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,
руїн і скель розпечений полин...
То як же ви на смерть отут стояли?!
Стоять на смерть — це ж треба буть живим!
А он же, бачиш: в камені криниця,
мале відерце в дзьобі журавля.
Гори цієї дивна таємниця —
оця пробита в камені криниця,
коли рятунку ждать нізвідкіля!
Як ви пробили цей суцільний камінь?
Як добулись до того джерела?
Ломами? Кайлом? Голими руками?
Чи вам сама земля допомогла?
Навчи мене, навчи, о Чигирине!
Колодязь твій глибокий, не змілів.
Усе святе, усе неповториме,
усе чекає невимовних слів...
"Чи зрікся Галілео Галілей"
* * *
Чи зрікся Галілео Галілей?
Щось люди там балакали про втому.
Про те, що рятувався він. Але й
не певна я, бо не була при тому.
О, не тривожте, люди, його прах!
Чи знали ви, до осуду охочі, —
якщо він навіть зрікся на словах,
які тоді були у нього очі?..
"Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня..."
* * *
Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?
Спасибі вам, спасибі за цей пріорітет.
Поетам всіх віків була потрібна Муза.
А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?
Хіба дві жінки — ми — подужаєм цю зграю
проблем і протиріч, що жалять кожну мить?
Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, —
що ж їй робити, бідній? — лиш руки заломить.
І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?
Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?
Ми з Музою — ми дві — дві жінки — де наш лицар?!
Ось Муза продиктує, а я його створю.
"Чоловіче мій, запрягай коня..."
* * *
Чоловіче мій, запрягай коня!
Це не кінь, а змій, — миготить стерня.
Доберемося за три годиночки
за стонадцять верст до родиночки.
Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,
хоч би вийшов хто хоч однесенький!
Що ж це двері всі позамикані?
Чи приїхали ж ми некликані?
Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда!
Двір занедбаний, Боже праведний!
Дев’ять день душа ще пручається,
а тепер вже едсь призвичаїться.
Ту морквиночку, тую ж квітоньку
не прополеш із того світоньку...
Люди згадують. Ми навідались.
От ми, родоньку, й перевідались.
"Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич"
* * *
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремигали, і звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…
"Літературна Україна", 13 червня 1967
"Чорна птиця б’є крильми по клавішах"
* * *
О. Д.
Чорна птиця б’є крильми по клавішах.
Із яких ти упала небес?
Може, Бах,віки подолавши,
у твоєму серці воскрес?
Так зіграти ці фуґи, токати,
проломивши невидимий мур.
Жінко-птице, звідки така ти,
із яких неземних партитур?
Ти ж не тут, ти все далі й далі,
ти сама вже не чуєш себе.
Тільки ожеледь срібних педалей
на землі тримає себе.
6.10.1998
«Мадонна перехресть», 2011
"Чорні верби над ставом"
* * *
Чорні верби над ставом. Білий вечір води.
Зірка впала кристалом на самотні сади.
Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,
як в часи мезозою серед первісних пущ.
Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.
Динозаври іржаві пасуться в траві.
