Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
ЧАЙКА НА КРИЖИНІ
(Поема)
НАДБЕРЕЖЖЯ
Кораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Принесли свою втому
в затоки оці голубі.
Тиша...
Тиша в порту.
Дельта Одри вливається в далі.
Коронований гриф
скам ’янів
на старому гербі.
Посейдонів тризубець
уночі висріблює іній.
Вранці тануть сніги
і злітають бурульки з дахів.
Прокидається верф.
Поясами тонких ватерліній
оперізують люди
борти молодих кораблів.
Старовинного замка
суворі, похмурі стіни.
Мармурове лицарство,
повалене бомбою в пил...
Надбережжя стоїть
по коліна у власних руїнах,
в проростанні дерев,
в шурхотінні чаїних крил.
Над Валами Хробрего
розгублені меви кигичуть.
Видираються хлопці
на Башту Семи Плащів...
У Щеціна — червоне,
обвітрене морем обличчя
і схвильований голос
корабельних прощальних гудків.
КРИГА НА ОДРІ
В цьому році зима
не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла,
та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала...
Що ж робити? —
бідувала в старій
із торішніх зів’ялих трав.
Як коли лютувала,
стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем,
несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі.
Та не встигла огледіться,
як проснулись дерева
і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась
у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись
об каміння берегове...
І, нарешті, по Одрі —
темній, широкій —
на останній крижині
самотня чайка пливе.
— Ти куди ж розігналась?
Чи, бува, не до самого моря?
Чайки держаться гурту,
а ти відпливаєш одна.
А крижина тонка.
А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її
розмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй
та удержать тебе несила?
Затріщить і підломиться...
Піде вода кругами...
— Дивна людино!
Я ж маю крила.
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
КРИЛА
А й правда,
крилатим ґрунту не треба.
Землі немає,
то буде небо.
Немає поля,
то буде воля.
Немає пари,
то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
не з пуху-пір’я,
а з правди,
чесності
і довір’я.
У кого — з вірності
у коханні.
У кого — з вічного
поривання.
У кого — з щирості
до роботи.
У кого — з щедрості
на турботи.
У кого — з пісні,
або з надії,
або з поезії,
або з мрії..
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
ГРУНТ
О, Польщо!
Я з Придніпров’я.
Я гість у твоєму краю.
Любов’ю,
любов’ю,
любов’ю
плачу за гостинність твою!
Люблю за леґенди славні,
за мову дотепну й живу.
А може, за звичаї давні.
А може, за дружбу нову.
За щирість твою без прикраси,
за горду вдачу й пісні.
А може, за все це разом
Така ти мила мені.
Я маю тут добрих друзів.
Живе тут кохання моє...
Чому ж моє серце в тузі?
Чому ж мені тяжко стає?
І з кожним днем усе тяжче!
Чудові є в світі краї...
Для мене ж той край найкращий,
де виросли крила мої.
Тому я не сплю ночами.
Тому я дивлюся на схід...
Лиш маючи ґрунт під ногами,
пускатися можна в політ.
УСМІХ
(текст вірша не знайдено)
"Час поле тихою сапою"
* * *
Час поле тихою сапою.
На світі бойня і гризня.
А я іду до водопою,
веду крилатого коня.
Ріки немає. Русло всохло.
Дно каламутне і брудне.
І кінь здригається. І охло
іще раз в душу ремигне.
"Чатує вітер на останнє листя"
* * *
Чатує вітер на останнє листя
старого дуба, що своїм корінням
тримає схили урвища…
А знизу,
по глинищах,
по збляклих травах
вповзає дим циганського багаття
і чутно – перегукуються люди
за сірою гіркою пеленою.
Строката хустка – жовте і багряне –
з плечей лісів упала їм під ноги.
І вся природа схожа на циганку –
вродливу,
темнооку,
напівголу,
в червоному намисті з горобини,
з горіховими бубнами в руках…
«Вітрила», 1958 р.
"Чекаю дня, коли собі скажу"
* * *
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях –
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
лише ази! – ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
"Чекаю Твого наближення"
