Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (читать книги без регистрации полные .txt) 📗

Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.

І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

ЧОРНОБИЛЬ-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, —

він прихопив ті сосни під пахви.

Там спить їжак. Їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,

фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

ні голосів, ні мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

І ліс рудий. І стежки аніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ

Зозулин гай і вовчі крутояри,

і ми з гори йдемо у вечоровий час.

А десь танцюють дружки та бояри —

дуднить земля, туга, як тулумбас.

Медові зорі в небі прокидаються,

тополі білим листям лопотять.

А ми йдемо. Душа не оглядається.

А це ж далеко, верст, мабуть, із п'ять.

Вітрів свавілля, музика — Севілья!

Десь п'яні гості ломлять перелаз.

У нас з тобою не було весілля.

А втім, було. Давно. І не у нас.

Писала доля ночі під копірку.

Були бояри, дружки і свати.

Ну й що із того, що кричали: «Гірко!»?

А що було іще, крім гіркоти?

Чужа душа сиділа одесную,

в чужій душі усе було чуже.

У цій журбі одплачу, одісную,

аж поки час тих днів не відпряже...

Пісками літ у дзвоні потонулому

все заніміло, щезло, одгуло —

у проминулому, у промайнулому,

де ще тебе у мене не було.

Чуже весілля, випивки й закуски.

А шмат життя змарнований болить.

Двигтить земля, аж сиплються черкуски.

І пам'ять хоче вуха затулить.

ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

У Крим далекий виряджали сина.

Волів купляли, ярма і занози.

На оболоні мати голосила

І виливала на чумарку сльози.

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Туди ішли – як оживало літо.

Назад брели по мертвенній стерні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

везли в степах, просмолені, чубаті,

важченну сіль, тараню і чуму.

Вона цвіла єгипетським намистом,

турецьким капцем в’язла до стопи,

і гайворонням, ніби чорним листом,

із неба облітала на степи.

Пограбувавши золоті хороми,

вітри в гаях ділили бариші.

Росла у тілі передсмертна втома,

передпісенна туга – у душі.

Полудрабок здригався під рукою,

гойдалось небо і пливло, пливло…

І, захлинувшись тугою терпкою,

лягав чумак пилюці на крило.

Виймали хлопці із ярма занози.

Шапки здіймали, випрягши волів…

Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,

прив’язані за дишель до землі.

Худі тополі сплять довготелесо

над безгомінням стомлених доріг.

І полум’ям обгризені колеса

під вічним небом замітає сніг.

А в небі сяє між своїм обозом

Великий Віз безсмертністю коліс…

Оце і вся різниця поміж возом

і мрією про той же самий віз.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Шалені темпи. Час не наша власність"

*  *  *

Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли?!

"Шипшина важко віддає плоди"

*  *  *

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: - Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

ШЛЯХ

Агей, передні!

Не робіть затору.

Чого спинились?

Вирушайте в путь.

Якщо вам тяжко їхати під гору, —

ті, що за вами, вас переженуть.

Обійдем шлях по висоті обочин,

де квіти мають бурштиновий мед.

... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,

нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився

і не пристав, не вибився із сил...

Бо хто в путі надовго зупинився,

на того шаром осідає пил.

«Проміння землі», 1957 р.

ШОТЛАНДСЬКА БАЛАДА

Вдень Роберт оре, сіє, жне.

А ввечері під клен

виходить Джен,

хороша Джен,

найкраща в світі Джен.

Та тільки Роберт той дивак.

Ні віжок, ані шлей.

І все не так,

і все не так,

не так, як у людей.

Він вірші сіє, вірші жне.

Чого той фермер варт!

Люби Роберта — одне.

А заміж — то не жарт.

Вже й плаття шлюбне шиє Джен...

Йде Роберт в білий світ.

Лишає в душах слід пісень,

в салонах — слід чобіт.

Жінки кохають дивака.

Але далеко клен.

І не така,

і не така,і —

всі не такі, як Джен!

Співають гори і ліси

шотландської землі.

І знають Роберта усі —

раби і королі.

Був Роберт простий землероб.

Тепер він джентельмен.

Волосся падає на лоб,

Немов осінній клен.

Він вірші сіє, вірші жне,

король всім королям.

Він тугу з серця прожене —

а туга знову там.

І скільки їх було в житті —

коханих тих імен...

І тільки Джен,

і тільки Джен,

і тільки, тільки Джен!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

ШПАКІВНЯ

Звичайна будка,

зменшена темниця —

тісна, буденна, сіра і вузька.

Таке житло, — хіба ж воно годиться

для птиці благородної, шпака?

От мій сусід, той знає, що до чого.

Такий палац шпакам приготував —

пиляв,

рубав,

терпляче стругом човгав

і флюгери фігурно вирізав.

Віконце склив,

місив ногами глину,