Принц і злидар - Твен Марк (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
Це так розвеселило хлопців, що вони просто помирали від сміху. Той, що перший заговорив з принцом, гукнув своїм товаришам:
— Гей, ви, раби, нахлібники отця його високості! Схаменіться! Мерщій падайте ниць і кланяйтесь його королівській милості й величному лахміттю!
З криками і сміхом хлопці поставали навколішки і почали глузливо віддавати шану своїй жертві.
Принц відштовхнув одного з них ногою і гнівно вигукнув:
— Ось тобі до завтра, а вранці я звелю тебе повісити!
А. це вже не жарт. Тут уже зовсім не до сміху. Умить урвався регіт, і хлопців охопила лють,
— Хапайте його! — кричали вони. — У ставок його, у ставок! Де собаки? Левчук, кусі його! Сюди, Зубач!
Тут сталося щось небувале. Священну особу наступника англійського престолу грубо зневажали прості хлопчаки: його били, на нього цькували собак.
Надворі вже смеркало, коли принц опинився в густо заселеній частині міста. Тіло в нього було геть побите, руки закривавлені, лахміття в грязі. Він ішов усе далі й далі, сам не знаючи куди, і нарешті так стомився й ослаб, що ледве волік ноги. Він перестав уже звертатися до прохожих, бо замість поради, вони тільки лаяли його. Він бурмотів про себе: «Це місце зветься Смітний двір. Якщо в мене вистачить сил розшукати його, я врятований. Батьки Тома одведуть мене до палацу, скажуть, що я не з їхньої сім'ї, а справжній принц, і я знову буду серед своїх». Він ніяк не міг с:: бути, як жорстоко обійшлися з ним хлопці з притулку. «Коли я буду королем, — думав він, — я накажу, щоб їм давали не тільки хліб та захист, а й освіту. Треба, щоб вони були не тільки ситі, а мали ще й поживу для душі. Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня й подбаю, щоб мій народ не втопав у неуцтві, бо вчення пом'якшує серце й будить доброту».
Замиготіли ліхтарі, став накрапати дощ і знявся вітер. Настала холодна, бурхлива ніч. Бездомний принц, безпритульний наступник англійського трону, все ще йшов уперед, дедалі більше заглиблюючись у лабіринт брудних завулків, де кишіли людом притулки злиднів і убозтва.
Раптом його схопив за комір якийсь здоровенний п'яний чоловік.
— Ти знов десь тинявся до пізньої ночі? — гукнув він. — І, мабуть, не приніс додому й пенні? От я тобі зараз усі ребра переламаю.
— То ви його батько? Яке щастя! Ви одведете мене додому, а його заберете.
— Його батько? Що ти верзеш? От я зараз покажу тобі, хто твій батько…
— Облиште жарти і не гайте ні хвилини! Я змучений, побитий, я вибився із сил. Відведіть мене до мого батька, короля, і в нагороду він дасть вам таке багатство, яке вам і не снилося. Повірте мені, повірте! Я кажу щиру правду! Врятуйте мене! Я справді принц Уельський!
П'яниця остовпіло глянув на хлопця, похитав головою.
— Він таки зовсім з глузду з'їхав, — промимрив, але знов схопив принца за комір і, вилаявшись, зареготав:
— Дарма, з'їхав ти з глузду чи ні. Ми з бабунею перемнемо тобі кості.
Принц пручався й виривався в нього з рук, але негідник потяг його за собою і зник в одному з дворів під сміх і гомін темного, тупого люду.
ТОМ — ПРИНЦ
Лишившись на самоті в кабінеті принца, Том Кенті швиденько скористався з щасливої нагоди. Він довго крутився перед дзеркалом, милуючись своїм розкішним убранням; потім пройшовся по кімнаті, удаючи величну поставу принца і поглядаючи на себе в трюмо. Далі він витяг із піхов чудову шпагу, і, вклонившись, поцілуваз лезо й притулив його до грудей. Кілька тижнів тому у нього на очах якийсь благородний рицар так привітав коменданта Тауера, здаючи йому для ув'язнення знатних лордів Норфолька й Серрі. Том погрався обсипаним самоцвітами кинджалом, що висів у нього за поясом; оглянув дороге, вишукане оздоблення світлиці, посидів на кожному м'якому кріслі і подумав, який би він був гордий, коли б його компанія з Смітного двору могла хоч краєчком ока побачити його в усій пишноті. І тут же він спитав себе: чи повірять хлопці його оповіданню про чудесні пригоди, коли він повернеться додому, чи тільки сумно похитають головою і скажуть, що через буйну свою уяву він таки звихнувся з розуму.
Через півгодини йому раптом спало на думку, що принц щось довго не. вертається. І зразу він почув себе самотнім. Він почав жадібно прислухатись і перестав бавитися гарненькими речами, що були навколо нього. Він почув себе якось неспокійно, потім почав турбуватися не на жарт і, нарешті, впав у розпач. Що як хто-небудь увійде, застукає його в убранні принца, а самого принца не буде, щоб пояснити, як це трапилося? А що як його зразу повісять, а тоді вже розбиратимуть справу? Кажуть, вельможні пани не дуже-то морочаться з усякою голотою. Йому ставало все страшніше. Тремтячи від хвилювання, він тихенько відхилив двері до передпокою, вирішивши втекти й шукати принца, щоб той захистив його і порятував. Шестеро блискучих слуг і двоє знатних, пишно вбраних, як метелики, пажів, умить посхоплювалися на ноги і низько вклонилися йому. Він зразу ж відсахнувся й причинив двері.
— Вони сміються з мене, — шепотів він. — Вони зараз підуть і все розкажуть. Чого прийшов я сюди на свою погибель?
Він заходив по світлиці, охоплений несказанним жахом, прислухаючись, здригаючись від найменшого шелесту. Раптом двері відчинилися, і обтягнутий шовками паж доповів:
— Леді Джен Грей.
Двері зачинилися, і до Тома підбігла гарненька, багато вбрана дівчинка. Але вона враз спинилась і стурбовано спитала:
— Що з тобою, мілорд?
Томові захопило дух, але він переміг себе й пробурмотів:
— Ах, змилуйтеся надо мною! Я не лорд, я бідний хлопець Том Кенті з Смітного двору. Будь ласка, відведіть мене до принца, він віддасть мені моє лахміття й випустить на волю. Згляньтеся, врятуйте мене!
Том кинувся навколішки, з мольбою дивлячись на дівчинку й простягаючи до неї руки. Дівчинка злякано скрикнула:
— О мілорд, ти на колінах? Передо мною!
Вона вибігла з кімнати, а Том у розпачі впав на підлогу, шепочучи:
— Нема ніякої надії, я пропав. Зараз прийдуть і заберуть мене.
Поки він лежав, завмираючи з жаху, по палацу рознеслася страшна вість. Її передавали пошепки, бо в палаці завжди шепочуться, і вона переходила від слуги до служниці, від лорда до леді, вздовж усіх коридорів, з поверху на поверх, із залу в зал: «Принц збожеволів, принц збожеволів». Незабаром у кожному салоні, в кожній мармуровій галереї почали збиратись гуртки блискучих дам і кавалерів та невеличкі купки дрібніших царедворців. Усі вони стурбовано шепталися, всі були вкрай збентежені. І раптом до цих груп почав підходити королівський камергер, урочисто проголошуючи:
— Ім'ям короля! Під загрозою смертної кари забороняється слухати ці неправдиві, безглузді чутки, обговорювати їх і поширювати. Ім'ям короля!
І вмить шепотіння урвалося, неначе всі одразу поніміли.
Згодом по коридорах пронеслося гудіння: «Дивіться, принц іде! Принц іде!»
Бідолашний Том поволі йшов повз придворних, що низько схилялися перед ним, і намагався відповідати на їх поклони. Він боязко озирався навколо, і в очах його світилася розгубленість та безпорадність. З обох боків його піддержували двоє знатних лордів, а ззаду йшли королівські лікарі та кілька слуг.
Раптом Том опинився в розкішному покої і почув, як за ним зачинили двері. Люди, що привели його сюди, стали навколо нього. Перед ним лежав здоровенний і дуже гладкий чоловік з широким одутлим обличчям і суворим поглядом. Велика голова його вже зовсім посивіла, та й баки, що облямовували його обличчя, теж були сиві. Вбрання на ньому було багате, але старе і де-не-де трохи потерте. Одна з його опухлих ніг була забинтована й лежала на подушці. У покої панувало мовчання. Всі, крім цього чоловіка, почтиво схилили голови. Ця похмура хвора людина і був грізний Генріх VIII. Він почав говорити, і очі в нього стали ласкавими:
— Що це ти вигадав, мілорд Едуард, мій принце? Що це ти здумав так жорстоко жартувати з свого батька, доброго короля, який любить тебе й жаліє?
