Принц і злидар - Твен Марк (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
— Його величність наказує, щоб ради державних інтересів його світлість, принц, по змозі таїв від людей свою хворобу, аж поки вона зовсім не минеться, його світлість не повинен заперечувати, що він справжній принц і наступник англійського престолу. Він мусить оберігати свою королівську гідність і без ніякого протесту приймати від придворних шану, яка належить йому поправу й звичаю. Він не повинен говорити про своє нібито низьке походження й злиденне життя, бо це є хворобливий витвір перевтомленої уяви. Він мусить докладати всіх зусиль, щоб поновити в пам'яті знайомі обличчя, а, не впізнавши когось, лишатися спокійним і нічим не виявляти своєї забутливості. Коли ж під час церемоніалів ваша світлість не знатиме, що треба робити и говорити, то, не виказуючи своєї розгубленості перед Цікавими, він повинен порадитися з лордом Гертфордом або з вашим покірним слугою, його величність доручає Ме»і виконувати цей обов'язок аж до скасування цього наказу. Така воля його величності. Його величність передає вашій милості своє ласкаве привітання і молить господа бога, щоб він якнайшвидше послав вам зцілення й охороняв вас віднині й довіку.
Лорд Сент-Джон вклонився і відійшов убік. Том смиренно відповів:
— Така воля короля, і ніхто не сміє її переступити. Веління короля буде виконано.
Лорд Гертфорд промовив:
— Зважаючи на те, що його величність не дозволив обтяжувати вас книжками та наукою, може б ви, ваша високість, розважилися трохи якою-небудь легкою забавою, щоб не втомитися перед бенкетом та не пошкодити своєму здоров'ю.
У Тома на обличчі відбилося щире здивування. Він почервонів, відчувши на собі сумний погляд лорда Сент-Джона. Той сказав:
— Пам'ять усе ще зраджує тебе, та не турбуйся, бо все це минеться разом з твоєю недугою. Мілорд Гертфорд каже про бенкет у місті. Два місяці тому його величність обіцяли, що ваша милость теж візьме участь у цім святі. Тепер пригадуєте?
— Соромно признатися, але я справді-таки забув про це, — запинаючись, промовив Том і знов зашарівся.
В ту хвилину доповіли про леді Елізабет та леді Джен Грей. Обидва лорди значуще переглянулися, і лорд Гертфорд швидко рушив до дверей. Коли дівчата проходили повз нього, він тихенько сказав їм:
— Прошу, міледі, удавайте, що не помічаєте в ньому нічого чудного і не виказуйте здивування, коли він щось забуде. Ви з сумом побачите, що це з ним трапляється раз у раз.
Тимчасом лорд Сент-Джон шептав на вухо Томові:
— Будьте ласкаві, сер, пам'ятайте бажання його величності. Пригадуйте все, що можете, або принаймні удавайте, що нічого не забули. Не показуйте їм, як ви з радістю на це погодився, і тільки по личку леді Джен майнула тінь розчарування, коли вона почула, що блискучому кавалерові відмовлено в прийомі.
Запанувала мовчанка. Не розуміючи, чого це. всі чекають, Том запитливо глянув на лорда Гертфорда. Той подав якийсь знак, але Том і тут не догадався, що то значить. Тоді на виручку поспішила догадлива принцеса Елізабет. Вона зробила реверанс і промовила:
— Може, його світлість принц, дозволить нам покинути його?
І Том відповів:
— Звичайно, міледі, для мене святе кожне ваше бажання. Але мені легше було б віддати вам усе, що тільки в моїй власті, ніж позбутися щастя й радості бачити вас. Прощайте і хай благословить вас бог!
Він посміхнувся про себе й подумав: «А я таки непогано зачитувався книжками про принців, навіть навчився трохи їхньої пишної мови».
Коли вельможні панни вийшли, Том стомлено сказав своїм опікунам:
— Дозвольте мені, мілорди, сісти десь у куточку й трохи відпочити.
Лорд Гертфорд відповів:
— Як бажано вашій високості. Ви нам наказуєте, а ми вас слухаємо. Вам справді треба добре відпочити, бо незабаром доведеться їхати до міста.
Він подзвонив. Увійшов паж, і лорд Гертфорд велів йому запросити сера Вільяма Герберта. Той умить з'явився і повів Тома у внутрішні покої. Том простяг був руку, щоб напитися води, але вдягнений у бархат і шовки слуга схопив кубок і, схиливши одне коліно, підніс його Томові на золотому блюді.
Далі, зморившись, полонений сів ї хотів був зняти з себе черевики, боязким поглядом прохаючи дозволу, але тут ще один розфранчений мучитель став перед ним навколішки й роззув його. Том почав був роздягатися далі, але слуги попереджали кожен його намір і, кінець кінцем, зітхнувши, він їм скорився. «Дивно, як вони ще не беруться дихати за мене!» пробурмотів він.
Закутаний у дорогий халат, він міг, нарешті, відпочити. Але заснути не міг, бо в голові роїлися думки, а в кімнаті було повно людей. Думок своїх спекатися він не мав сили, а відіслати слуг не зважився, не знаючи, як це зробити. Тож вони зосталися біля нього на превеликий жаль Тома і їх самих.
Коли Том вийшов, його вельможні опікуни лишилися самі. З хвилину вони мовчали, в задумі похитували головами, ходячи по кімнаті, потім лорд Сент-Джон промовив:
— Скажи одверто, що ти про все це думаєш?
— Одверто? От що. Король незабаром помре, а мій племінник збожеволів, божевільним зійде на престол і божевільним лишиться назавжди. Хай бог захистить Англію, бо їй незабаром потрібна буде поміч.
— Та, може, воно й так… але у тебе немає ніякого сумніву щодо…
Лорд Сент-Джон запнувся й змовк. Видно йому ніяково було висловити свою думку. Лорд Гертфорд підійшов до нього, глянув йому у вічі ясним, щирим поглядом і сказав:
— Кажи. Тут ніхто не почує, крім мене. Сумніву в чому?
— Мені й так дуже тяжко говорити про те, що спало мені на думку, а ти ще такий близький йому родич. Будь ласка, вибач, коли це образа, але чи не здається тобі дивним, що божевілля так змінило його поставу й манери? Вони й тепер величні й достойні принца, але в кожній дрібниці відчувається щось нове, не схоже на колишнє. А хіба не дивно, що божевілля стерло з його пам'яті обличчя рідного батька? Що він забув усі знайомі-звичаї й ознаки шани, які повинні віддавати йому придворні? Що, пам'ятаючи латинську мову, він не згадав ні слова з грецької й французької? Не гнівайся, мілорд, але розвій мою тривогу. Мені спокою не дають його слова, що він не принц і…
— Мовчи! Те, що ти кажеш — зрада! Хіба ти забув наказ короля? Пам'ятай, що, слухаючи тебе, я теж беру участь у злочині.
Лорд Сент-Джон пополотнів і поспішно сказав:
— Я винен, каюсь. Зглянься надо мною, не виказуй королеві, а я віднині й думати про це не буду. Пожалій мене, сер, не губи.
— Я задоволений, мілорд. Якщо ти ніколи ні мені, ні іншим не говоритимеш про свої сумніви, я все прощу, наче ти нічого й не казав. Але твої підозріння безглузді. Адже ж він син моєї рідної сестри. Я ще з колиски знаю його голос, обличчя, кожну рису. А божевільні часом гнуть і не такі химери, як його світлість принц. Хіба ти вже забув, як старий барон Марлі, збожеволівши, забув своє обличчя, яке він знав шістдесят років, і воно здавалося йому чужим? Він навіть називав себе сином Марії Магдаліни і запевняв, що голова його зроблена з іспанського скла. Бідолаха нікому не давав торкатися її, усе боявся, що вона от-от розіб'ється. Покинь свої підозріння, мілорд. Це справжній принц — я добре його знаю — і незабаром він буде твоїм королем. Тобі б не завадило як слід подумати про це.
Лорд Сент-Джон докладав усіх зусиль, щоб як-небудь загладити свою вину, і без кінця повторював, що сумніви його тепер уже розвіялися назавжди. Далі лорд Гертфорд відпустив його, а сам лишився оберігати спокій принца. Він глибоко замислився і чим довше думав, тим більше хвилювався. Нарешті він почав ходити по кімнаті, бурмочучи про себе:
— Він мусить бути принцом! В усій країні не знайдеться смільчака, який узявся б запевняти, що між двома хлопцями різної крові й роду може бути така Дивна схожість. Ну, а припустимо, що це так… то як би могли вони помінятися місцями? Ні, це безглуздя, безглуздя, безглуздя! А згодом він додав:
— Якби це був самозванець і величав себе принцом Уельським, це було б природно й зрозуміло. Але хіба це самозванець, коли його визнає принцом сам король І всі придворні, а він зрікається свого сану й відмовляється від почестей. Ні, клянуся, це справді принц, тільки божевільний.
