Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

Поза всяким сумнівом, він прочищає графові його молодий, недосвідчений мозок і вкладає туди різноманітні зрадницькі поради.

Приблизно так чи в такому дусі висловлювався господар заїзду «У павичевого хвоста», аж поки одного дня на нього напали й убили дорогою до Болоньї, куди він регулярно їздив на закупи продуктів для свого закладу. Це була сумна, але нічим не прикметна подія; однак ті, хто поділяв його підозри й погляди, вишукуючи, як уже було сказано, «плями на сонці», почали стверджувати з цілковитою певністю, що тут ідеться зовсім не про звичайне вбивство з метою пограбування, а що господаря заїзду прибрали або наказали прибрати прихильники Джованні Гамбаріні, бо інакше не могли примусити замовкнути його зухвалий язик.

А після цієї кривавої події сталася маленька, ганебно—скандальна сенсація. Покійний підлий господар заїзду не був власником «У павичевого хвоста» — він тільки орендував цей заклад, — і його наступником став якийсь грек на ім’я Полемос, приємна й шанована людина, яка до цього часу з успіхом служила буфетником у тій частині палацу, де містилися казарми; він відзначався тим, що вмів готувати шість видів томатних соусів; його pasta asciutta [68] були неперевершені. А що, запитасмо ми, що зробила овдовіла чарівна Фінетта? Та нічого особливого, надзвичайного вона не зробила: зібравши свої манатки, вона перебралася до графа Джованні Гамбаріні, тобто до людини, яка, коли не помилялися шукачі «плям на сонці», сама була або могла бути непрямим убивцею її чоловіка — не більше й не менше, — і зайняла в палаці місце старшої покоївки, чи старшої економки, чи репрезентантки, чи як іще там ця посада називається, а головне, — і тут уже не можна було сумніватись, — графської коханки. Подейкували, — бо в такому малому містечку, як Страмба, нічого не приховаєш, — що у цій своїй ганебній функції вона поводиться пихато й владно, що з підлеглою їй челяддю вона гостра, як бритва, ба й з молодим графом обходиться, наче з ганчіркою; розповідали, буцім вона ще не встигла й зогледітись у палаці, а всі ключі вже були у неї в кишені, вона обнишпорила всі комори, й креденці, і гардероби, й шафи зі столовим сріблом. Кажуть, ніби Джованні Гамбаріні це до серця, бо в господарських справах він нічого не тямить, а його службовий персонал, поки Фінетта все прибрала до своїх рук, зловживав цією його нездатністю і обкрадав так безжально, немовби всі хотіли довести графа до жебрацької торби не пізніш, як за рік.

Оце і все, що нам відомо про діяння першого з юнаків, до яких, як уже мовилося вище, були звернені очі всієї Страмби; а тепер спробуймо дати звіт про дальшу долю другого юнака, Петра з Кукані.

Начальник страмбської військової залоги, капітан д’Обере, чваньковитий француз, якому було довірено супроводити високородну матір і дочку в їхній подорожі у невідомому напрямку, повернувся, виконавши свою відповідальну й делікатну місію, через чотири тижні, і Петр подався до нього, в те крило герцогського палацу, де містилися казарми, сповнений рішучості приставити йому, якщо треба буде, ніж до горла й примусити розказати, куди той відвіз герцогиню з Ізоттою.

Він застав його, цибатого, елегантного, на казарменому дворі, де той муштрував незграбного рекрута, мабуть, пещеного синка заможних батьків, який вирішив присвятити своє життя військовому ремеслу і тепер учився поводитись з мушкетом, рушницею, такою важкою, що під час стрільби її треба було спирати па сошку, встромлену у землю; до того ж вона явно була не для його тендітних ручок. Через ліве плече в нього була перекинута шкіряна ладівниця, набита дерев’яними коробками з відваженими порціями пороху, при поясі висіла сумка з набоями, на шиї — гніт, звитий мотком; усе це йому явно заважало, й давило, й робило ще нещаснішим, ніж звичне буває нещасний новоспечений воячок, уперше в житті відірваний від своєї мамуні.

— Розстав як слід ноги, не стій мені тут comme un esturgeon malade, [69] ах, saprebouiffre, [70] оце так даруночок, ми чекали на тебе, вимолили тебе, espece de limace! [71] — лютував капітан, і що більше він лютував, то неспритнішими і незграбнішими ставали рухи рекрута. — А тепер заплющ око, ліве, ca va sans dire, [72] поки мушка й отвір стануть в одну лінію, так, feu, [73] стріляй!

Сердега вистрелив у напрямку величезної паперової цілі, прихиленої до глиняного валу, який на відстані двох метрів замикав казармений двір, і розпростерся на весь зріст, збитий з ніг сильним відбоєм, а куля тим часом зникла в глибині валу, відхилившись на три фути праворуч від краю цілі. Капітан застогнав, почав бідкатись і заплющив очі, глухо вивергаючи диявольські прокляття по—французькому, за які після смерті розплачуються двомастами років чистилища, а коли розплющив очі знову, то побачив Петра.

— Tiens, [74] наш шановний schioppetti, — мовив він. — Прийшли показати цьому imbecile, [75] як користуються вогнепальною зброєю, га?

Петр, який знав, що з гасконцями — а капітан д’Обере був гасконець — треба розмовляти владно й рішуче, виставив підборіддя.

— Синьйоре, — почав він, — тільки своєму найближчому другові, графові Гамбаріні, я дозволив жартома називати мене schioppetti і то всього один раз: удруге я б йому цього не подарував. Але якщо ви хочете побачити бодай раз у житті, як треба стріляти й що це означає — «стріляти», то будь ласка — я до ваших послуг.

Капітан д’Обере набрав повні груди повітря, щоб відповісти на свій вояцький манір, однак не сказав нічого й хвилину пильно дивився у темні, широко розставлені Петрові очі.

— Синьйор надто високої про себе думки, і це подобається дівчатам, навіть найродовитішим. Гаразд, побачимо, наскільки синьйорова думка про себе самого справедлива. Я власноручно наб’ю синьйорові мушкет, щоб він не міг потім викручуватись, ніби не все було comme il faut. [76]

З дерев’яної коробочки, яку він вийняв з ладівниці рекрута, що тим часом підвівся з землі на своїх тремтячих ніжках, капітан насипав у цівку пороху, засунув кулю, забив її клейтухом, якого загнав глибше шомполом, а з волового рога насипав на панівку дрібненького порошку. Поки він здійснював цю складну процедуру, яка, коли вона виконувалася за наказом, вимагала шістнадцятьох команд, з вікон казарм, як не без задоволення побачив Петр, почали вистромлятися голови цікавих, а з головного входу, з воріт стайні, з їдальні, один за одним, а тоді дедалі густіше посунули пішаки, шталмейстери, денщики, алебардники, писарі, кухарі, сурмачі і барабанники, і як там іще називається вся ця військова потолоч, пани й простолюд, новачки і обстріляні вояки; звістка про те, що Петр Кукань із Кукані з’явився на казарменому дворі, аби похвалитися своїм мистецтвом стрільця, яке він один раз уже так славно продемонстрував, блискавкою облетіла казарми й підняла на ноги навіть тих, хто вже був уклався спати й заснув.

Мушкет, якого капітан передав Петрові, підготовлений за всіма правилами для пострілу, з запаленим ґнотом, був важкий, наче невелика гармата, принаймні вдвічі важчий, ніж його улюблена рушниця Броккардо, але Петр сказав собі, що коли йому під час цього показового виступу судилося справити належний ефект, гідний Петра Куканя із Кукані, то він не має права користуватись жодною опорою; отож, відійшовши від цілі на п’ять кроків далі, ніж до цього стояв нещасний рекрут, він залишив сошку на попередньому місці, там, де її було встромлено в землю до нього.

— Послухайте, мосьє де Кюкан, — сердито озвався капітан, — а хто за вами має носити la fourche? Наші мушкетери носять сошку за собою самі.