Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

— Мені не треба ніякої сошки, — відповів Петр.

— Але в нас обов’язково треба користуватися сошкою, це записано в регламенті, — нагадав капітан.

— Я не ваш підлеглий і не належу до вашого полку, отож стрілятиму так, як мені подобається і як я звик, — відрізав Петр.

Коли він широко розставив ноги, щоб капітан не зміг зробити йому зауваження, ніби стоїть comme un esturgeon malade, наче хворий осетр, і почав зводити мушкет, у голові йому раптом майнула думка, — божевільна, але тим привабливіша й сповнена неабиякої сили переконливості думка, немовби її навіяла сама Доля і тепер, осяявши його, ще рішучіше спонукала не здаватись, не залякувати себе її неможливістю й нашіптувала на вухо: «Не бійся, тобі це до снаги! Це єдина нагода втерти носа всім — від цього капітана й до останнього денщика».

І Петр, здавшись на захист, і допомогу⁷, й молитви своїх покійних батька та матінки, а також незабутнього графа Одоріко Гамбаріні і, звичайно, бородатого брамника з Таранто, з яким він за його життя підтримував добрі стосунки, зібрав усю свою силу, на випростаній руці звів мушкет, так, як зводять пістоль, швидко прицілився і, спускаючи курок, зробив випад уперед, немовби хотів після пострілу ще простромити ціль рушницею, наче дерев’яним списом. Цим самим він збалансував сильний відбій, який кілька хвилин тому поклав на землю рекрута, і стояв так хвилину, оглушений пострілом, нічого не розуміючи й важко зводячи дух, отупівши від хвилювання й надмірної напруги сил; та поступово він усвідомив, що водоспад, який його оглушує, — зовсім не водоспад, а крики й вигуки «браво», й «слава», і «evviva!», і просто «а—а–а—а!», і що капітан д’Обере плескає його своїм могутнім капітанським ручищем по плечах, а роззяви не тільки горлають, а ще й пританцьовують, і підкидають кашкети та ківери вгору, і що точнісінько посередині цілі зяє діра, в яку можна було б просунути кулак і якої ще перед хвилиною там не було, і всі ці подробиці з’єдналися, щоб злитись в одну—єдину думку, що він, Петр Кукань із Кукані, ще раз переміг і зарекомендував себе як чарівний schioppetti, хоч рушниця, з якої він вистрелив, на відміну від чудової рушниці Броккардо, не була зачарована його батьком, — одне слово, усім присутнім він таки втер носа.

Потім капітан завів Петра до свого парубоцького мешкання на третьому поверсі казарменої будівлі, щоб разом з ним відсвяткувати його успіх, і заради цього відкоркував пляшку міцного французького, яке велів присилати сюди з батьківщини, бо італійські дистиляти, як він висловлювався, неможливо пити.

— Ви мастак, синьйоре, і я нітрохи не дивуюсь, що наша petite princesse [77] утратила через вас розум, — сказав він, коли вони цокнулися й перехилили по келишку міцного трунку, котрий Петр пив уперше в житті.

— Саме про цю petite princesse я й хочу з вами поговорити, — сказав Петр. — Ви, звісна річ, здогадуєтесь, капітане, що я прийшов на ваш плац зовсім не для того, аби випнутися перед вами чи похвалитися своїм стрілецьким мистецтвом перед вашими людьми.

— Цілком можливо, — відповів капітан. — Однак ви це зробили, і дуже добре, що ви це зробили. Як на мене, за даної ситуації ви нічого кращого й не могли зробити.

— Але для мене зараз важливе тільки одне — щоб ви розповіли, куди відвезли принцесу Ізотту, — сказав Петр.

— Якщо це вас так цікавить, то будь ласка, — відповів капітан. — Я допровадив її до Феррари, до будинку архієпископа Феррарського.

Петр підхопився із стільця.

— Дякую, мені цього досить, — сказав він. — Я їду.

— Куди? — здивувався капітан.

— В Феррару, parbleu, [78] — відповів Петр.

— А чого? Хочете викрасти принцесу?

— Мабуть, бо нічого іншого мені не лишається, — сказав Петр.

— Про мене, викрадайте, — знизав плечима капітан. — Тільки її в Феррарі вже немає. Коли я вирушав назад, герцогиня з дочкою теж від’їздили з Феррари під охороною людей архієпископа.

— Куди? — запитав Петр.

— Ви будете сміятись, але цього я не знаю, — відповів капітан. — Parole d’honneur, [79] я не маю про це аніякісінького уявлення. І, щиро кажучи, нітрохи не дивуюсь, що вони вчинили саме так, як вчинили, — адже вони чудово знають мосьє П’єра Кюкан де Кюкан, і їм вистачить пальців обох рук, аби вирахувати, що якби мосьє де Кюкан знав, де переховується princesse, то він зробив би те саме, що тільки—но нахвалявся зробити.

Петр знову сів.

— Sacres mille tonneres de nom de Dieu de nom de merde! [80] — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу.

Капітан засяяв, блиснувши в усмішці всіма своїми тридцятьма двома чудовими зубами.

— Мосьє вміє лаятись по—французькому, як перевізник корів з острова Лув’єр, і за це ми повинні випити.

Вони випили, й капітан провадив далі:

— Ну, хоч те, про що ви хотіли довідатись, ви не довідалися, але я сказав би. що ваш візит до казарми не був таким уже й марним. Saprebouiffre, П’єре, ходіть до нас на службу. Не станете ж ви мені забивати баки, що людині вашого масштабу до вподоби натирати двірський паркет, танцювати сальтареллу й чекати, чи не повернеться принцеса, тим часом як усі кплять собі з ваших титулів Arbiter rhetoricae або j’sais pas de quoi. [81] Невже ви ще й досі не усвідомили, хто ви? Ви — символ, П’єре, славний навіть поза межами Страмби, а що вам із того? Начхайте на всі ці дурощі й ходіть до нас, де ви потрібні, сюди, до війська. Я призначу вас своїм ад’ютантом з платнею сто п’ятдесят скудо на місяць. Ваше становище при дворі, — та ви, мабуть, і самі це відчуваєте, — дуже непевне, а так ви матимете міцну опору у війську, — гадаю, вам не треба докладно пояснювати, що це означає, та й для нас буде щастям, коли в нас з’явиться особа, така популярна, як ви. Герцог неодмінно схвалить мій вибір, бо він розуміє, що військо — головна, а може, і єдина опора, на яку він може покластися, і все, що йде на користь нам, корисне і для нього. Тож випиймо за це. Вони випили.

— Перше ніж я скажу вам «так» або «ні», капітане, — відповів Петр, — поясніть мені, чому ви, начальник залоги, сам особисто муштрували й знущалися на плацу з того сердеги, який явно вперше в житті тримав у руках зброю? Невже в вас для цього немає відповідного чину?

Похмурнілий капітан якусь хвилину розгладжував свої вуса, а тоді відповів:

— Як завжди, sacre Pierre, [82] ви влучили в самісіньке око. Цей сердега, як ви його назвали, не звичайний рекрут, а син синьйора Антоніо Цанкетти, одного з найбагатших громадян Страмби, і прислав його на мою голову з рекомендаційним листом ваш copain [83] граф Гамбаріні, який відтоді, як ви вирятували його з халепи, росте й набирає сили, тим часом як ви скнієте. Я не люблю його, і він мені не подобається. Ви йому довіряєте, мосьє де Кюкан? Мене це дуже дивує. Мені не до вподоби, коли він присилає сюди таких хлопчаків, як молодий Цанкетта. Таких недолугих кадетів, як він, тут у нас декілька, але тільки я один умію дати собі з ними ради, решта перед ними плазують, а це псує дисципліну й викликає невдоволення. Ви теж дасте собі з ними ради, П’єре, і через те ви мені потрібні — я довірю їх вашій спеціальній опіці й дам вам усі повноваження, щоб ви поганяли їх і щоб вони як слід відчули, чим пахне вояцьке ремесло.

— Чому ж тоді ви їх не виженете, якщо з них нічого путнього не вийде? — запитав Петр.

— Це неможливо, — відповів капітан, — адже так повелося із давніх—давен — посилати молодих хлопців на військову службу, а їхні родичі настільки впливові, що скоріше виживуть звідси мене. A propos, [84] я сподіваюсь, ви такий же спритний фехтувальник, як і стрілець?