Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:

— Ну? І що ж було в тій другій колісниці?

Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі — такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.

— Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, — зауважив Петр.

— Так, схожий, — погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».

— Ти ба! — здивувався Петр.

— Отож—бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, — сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. — Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця — в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.

Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.

Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.

— То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? — запитав він.

Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:

— Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».

— Не може бути! — вигукнув Петр.

— Mais si, mon petit, [124] — сказав капітан. — Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. — І він знову втупився в носки своїх черевиків.

— І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu? [125] — запитав Петр.

— За те, що ви так гарно запитуєте по—французькому, скажу вам не зволікаючи, — відповів капітан д’Обере. — Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».

— Не може бути! — вдруге вигукнув Петр.

— Mais si, mon petit, — теж удруге сказав капітан.

— Це неможливо!

— En effet, [126] це неможливо, але це факт, і я бачив це на власні очі.

— Слово честі?

— Скільки я знаю, ви не дуже вірите слову честі, — зітхнув капітан. — Але я, навпаки, дуже високо його ціную, отож даю вам слово честі, що в моїй розповіді нема нічого висмоктаного з пальця, нічого вигаданого, і що все це — чистісінька, цілковита правда.

Петр, уже вмитий і одягнений, сів поруч із капітаном на свої відбиті сідниці, відчувши при цьому страшенний біль, але не подав навіть виду.

— Це означає, що я знову пропав, — сказав він за хвилину.

Капітан здивувався.

— Тобто як, чому і яким чином?

— Мені все ясно, — сказав Петр. — Папа запрошує мене на аудієнцію й хоче дати своє благословення у винагороду за те, що я вбив герцога Танкреда, котрий був у Його святості на поганому рахунку.

— Саме так, — підтвердив капітан. — Саме про це я й довідавсь, коли після закінчення процесії розпитав у пер—шого—ліпшого перехожого. У Римі тільки й мови, що про це, горобці на деревах — і ті про це цвірінчать і тільки я нічого не чув, бо один день з ранку до вечора просидів у банкіра Паккйоне, другий день — у дона Бласко, а після цього так стомлювався і настрій мій так псувався, що мені вже не хотілося ні з ким розмовляти і я волів іти спати. Якби я був банкірові або каштелянові зразу виклав, за кого клопочу й що молодий синьйор, який сидить на вежі, не хто інший, як славнозвісний Петр Кукань із Кукані, то скоротив би ваші муки в буцегарні на день, або й на два. Але я й так усе влаштував par excellence. [127]

Далі капітан д’Обере розповів, що, тільки—но скінчилося шестя, він удруге вдався до банкіра Лодовіко Паккйоне, але цього разу вжив іншої тактики — замість замовчувати Петрове ім’я й говорити лише нейтрально про свого молодого, нещасного й безневинного друга, він хвалився Петром Куканем із Кукані з першої ж хвилини, тільки—но переступив поріг дому Паккйоне, і тицяв його під носа кожному, на кого тільки натикався, і, таким чином, пробився аж до самого Паккйоне, не звертаючи уваги на те, що Паккйоне, як звикле, головував на якійсь консультативній нараді, і напустився на нього: «Чи знаєте ви, miserable, [128] кого ви наказали заарештувати, чи знаєте ви, espece d’imbecile, [129] на кого ви нацькували стражників, чи знаєте ви, malheureux, [130] хто через вас сидить за ґратами на хлібі і воді? П’єтро Кукан да Кукан, рятівник благословенної Страмби, посланець неба…

— Отже, я знову став посланцем неба? Це вже вкотре? — здивувався Петр. — Цього разу я й палець об палець не вдарив. До дідька це небо, якщо воно посилає нам таких посланців!

Капітан не звернув ніякої уваги на цей вигук.

— Посланець неба, — повторив він, — виконавець найвищої справедливості, улюбленець Його святості й провідник його політики, його намірів і бажань, герой дня і світло, яке осяває темряву ночі, носій імення, що втілює в собі міцність скелі…

— Зупиніться, — попросив Петр.

— Я повторюю тільки те, що чув про вас, — сказав капітан д’Обере. — Я вас не розумію, mon fils. Ви в становищі спраглої людини, яка заблудилася в пустелі і перед якою раптово й зовсім несподівано забило джерело чистої води, а ви нічого не робите, тільки бурчите й бідкаєтесь. Це непристойно і невдячно насамперед щодо мене, адже я для вас стільки зробив. Та послухайте, що було далі. Банкір не хотів мені вірити, мовляв, він уже бачив кількох таких, хто видавав себе за легендарного П’єтро Кукана да Кукан, якого, очевидно, не існувало взагалі, бо такого безглуздого імені немає й не може бути. Та, на щастя, виявилося, що той банківський служитель, якого прислали із Страмби, досі в Римі, бо в дорозі він страшенно зморився, застудився чи ще щось, — одно слово, захворів і лежить у гарячці в домі Паккйоне. Так от, цей хворий гонець, коли його запитали про ім’я та прізвище того крадія акредитива, через якого він загнав трьох коней і себе самого і про якого й досі ніхто не спитав, бо подробиці біографії такого нікчемного харцизника нікого не цікавлять, відповів зразу, ясно й однозначно: якийсь чужинець П’єтро Кукан да Кукан.

Капітан д’Обере переможно глянув на Петра, але юнак, засунувши руки глибоко в кишені, і далі сидів мовчки, похнюпивши голову.

— Такий красень і такий imbecile! — зітхнув капітан. — Ви що, не зрозуміли мене, до вас не доходить, про що я вам розповідаю, ви що, не бачите тут ніякого зв’язку?

— Я аж надто добре розумію цей зв’язок, — відповів Петр. — Усе це досить складно й почалося доволі давно, у кожному разі ще під час мого приїзду до Страмби й герцогового сальто в політиці, як ми звикли це називати, а взагалі все це разом — велике падлюцтво і безчесне ошуканство.

— Не розумію, до чого тут герцогове сальто? — знизав плечима капітан д’Обере.