Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗

— Це сальто, — сказав Петр, — тобто цей поворот у його політиці, що настав після смерті capitano di giustizia, в якій я завинив і за яку справді несу відповідальність, капітане, поза сумнівом, папі не сподобався. Capitano di giustizia був ставленик папи, і пріор картезіанського монастиря в Страмбі теж його ставленик, він подає папі рапорти про те, що там діється. Уявляю собі, як і в якому дусі він змалював папі смерть capitano di giustizia. Ручусь головою: він замовчав справжній факт, що capitano вбив невідомий заволока, чужинець, який у Страмбі з’явився вперше ввечері перед смертю capitano, й змалював цю подію Його святості так, що capitano було вбито з волі й на бажання самого герцога після довгої і ретельної підготовки, на очах у зібраного люду, аби ніхто не сумнівався, що герцог збирається повернути стерно на сто вісімдесят градусів. Начебто я цього не знав! Начебто я не виріс при імператорському дворі!

— Радійте, що ви скинули зі своєї шиї одне вбивство, — сказав капітан д’Обере. — Але зараз ідеться не про здохлого, паршивого capitano di giustizia, про нього вже давно ніхто не згадує, зараз ідеться про смерть герцога Танкреда.

— Вони між собою пов’язані, — відповів Петр. — Переміна герцогової політики призвела до того, що приплив грошей, які текли зі Страмби до папської скарбниці, сильно зменшився, бо перестали сплачувати податки, які capitano витискав зі страмбського люду, а це, либонь, Його святості зовсім не подобалося. Та оскільки руки в нього були зв’язані конфліктом з Венецією, він не міг виступити проти герцога, а герцог усе це розумів і через те не звертав на папу уваги, маючи його за величину, що вже втратила свою силу, і до певної міри він мав на це підстави, бо, як здається, часи великих Юліїв і Левів уже минули.

— Може, й минули, — погодився з ним капітан. — Але в папи усе ще достатньо сили, щоб вас озолотити або повісити на шибениці.

— Ще б пак, адже в даний момент я — ніщо, — погодився Петр. — Усвідомлюючи свою безпорадність, папа з вдячністю сприйняв вість про вбивство герцога, а гаданого вбивцю, себто мене, оголосив посланцем неба. А це означає: Messieurs les assassins, панове вбивці, дійте! Messieurs les assassins, дорога перед вами вільна, я дозволяю вам заколоти або отруїти першого—ліпшого з вельмож, який вам не сподобається і якого інакшим способом я не маю змоги примусити до послуху. Вбийте його без жалю, і я гарантую вам безкарність і навіть своє благословення й славу, щоб про ваш учинок було відомо й щоб інші, які виявлять подібну спритність, були обережніші. Так, любий капітане, я це бачу і я переконаний, що не помиляюсь.

— Так, здається, ви маєте слушність, — кивнув головою капітан. — Але я не розумію, чим ви незадоволені. Папа, звісно, не обмежиться одним лише благословенням і додасть до цього щось приємне — якусь посаду, чи синекуру, чи якийсь військовий чин. Беріть, беріть, mon fils, поки не зубожіла рука того, хто дає, і не забудьте при цьому про свого старшого друга, який витягнув вас із ями.

— Я не можу від нього нічого прийняти, — сказав Петр.

— Чому? — вигукнув здивований капітан.

— Тому, що я не вчинив того, що мені приписують, — відповів Петр. — Я був далекий від наміру вбити герцога, я був його другом.

— Cre bon sang! [131] — вигукнув капітан і вдарив себе кулаком по коліну. — Яке це має значення, вбивали ви чи не вбивали? Хіба це когось цікавить? Хіба вас про це хтось питає? Хіба хтось дбає про ваше сумління, crebleu? Хіба хтось дошукується того, як усе було насправді? Хіба це правда що цариця Клеопатра самохіть наклала на себе руки? Хіба це правда, що Трою здобули з допомогою дерев’яного коня? Хіба це правда, що Нерон підпалив Рим? Так, це правда, бо так записано, і цьому вірять. А хіба це правда, що герцога Страмбського на кару за те, що він провинився перед Його святістю, згладив зі світу посланий небом герой Петр Кукань із Кукані?

— Ні, — відповів Петр. — Бо Петр Кукань із Кукані — це я. А я герцога не вбивав.

Капітан д’Обере спалахнув гнівом, але Петр провадив далі:

— Я б не прийняв папиного благословення за вчинок, якого я не звершував, навіть якби ішлося про вчинок, гідний похвали. А я повинен признатись у зумисному вбивстві, яке вчинив хтось інший, більше того — у вбивстві людини, яка завжди ставилася до мене прихильно й була зі мною ласкава? Ні, капітане, цього не буде. Я не хочу, щоб мій батько перевернувся через це в труні.

Капітан д’Обере перестав сердитись і сумно й пильно подивився Петрові у вічі.

— Тоді, mon petit ami, [132] вам каюк, — мовив він, зітхнувши. — І мені теж.

У цю хвилину відчинилися двері, і—в них з’явився знайомий уже Петрові патер—єзуїт.

— Якщо ви готові, синьйоре Куканю, то можна вирушати в дорогу до Його святості, — сказав він. — Почесний супровід уже чекає.

Ішли пішки, — єзуїт по ліву руку від Петра, між двома щільними рядами папських швейцарців у червоних камзолах і жовтих штанях; швейцарці були охайні, пряжки ременів начищені до блиску, алебарди, що їх вони несли, щільно притискаючи до плеча й правого боку, виблискували на сонці, але ця чистота, охайність і блиск було єдине, чим почесний Петрів ескорт відрізнявся від звичайної варти, яка супроводжує в’язня.

Скраю мосту Сан—Анджело, по якому вони проходили, біля кам’яного поруччя стояла широка рама шибениці, на якій легко й вільно могло поміститися троє чоловік, але на якій гойдався тільки один—однісінький труп. Це був чорноволосий молодик, на грудях у якого висіла табличка з написом, перекинута на шпагаті через шию: «Я — не П’єтро Кукан да Кукан».

Петр, який досі не перемовився з патером жодним словом, побачивши це видовище, не витримав і зауважив:

— Я не знав, що не бути Петром Куканем із Кукані — злочин, який карається ганебною смертю.

Патер відповів:

— Не бути Петром Куканем із Кукані, звісно, не злочин, бо якби це був злочин, то ви залишилися б єдиною праведною людиною на землі. Але є злочином незаслужено видавати себе за Петра Куканя з Кукані й намагатися підступно присвоїти собі його заслуги, обманюючи Його святість. За такі дії Його святість карає безжально. Петр нічого на те не сказав.

— Цей чоловік не заслужив нічого кращого, бо він був не лише шахрай, але ще й дурень, — промовив за хвилину єзуїт, гордовито показавши пальцем на шибеницю. — До того ж він не знав латини, чого Його святість, великий знавець латини старої доброї школи, не терпить. А ви знаєте латину?

— Бувають хвилини, коли мої шкільні знання цієї мови здаються мені досить свіжими, — відповів Петр.

— Тим краще, — сказав патер. — А він, себто цей шахрай, навіть не знав, у якій країні і де взагалі знаходиться та Кукань, звідки нібито походить його рід. І хоча його було попереджено, що Його святість — людина досить самолюбна й через те з великою святобожністю ставиться до свого звання намісника Божого на землі, він, стоячи перед ним, не зміг скористатися цією обізнаністю.

— Дякую, це для мене важливо знати, — зауважив Петр.

— Нема за що, бо вам не загрожує жодна небезпека, — сказав патер, пильно зазирнувши Петрові у вічі. — Бо ви справді П’єтро Кукан да Кукан, і цього досить.

— Так, я справді П’єтро Кукан да Кукан, — підтвердив Петр.

— Тим краще, — вдруге повторив патер. — Тепер зостається запам’ятати лише кілька дрібних правил із приписаного етикету. Під час малої аудієнції, яку ви одержите, не треба папі цілувати черевик, як це годиться робити під час аудієнції великої, на якій присутнє вище духовенство, достатньо поцілувати його перстень, звісно, приклякнувши на одне коліно; однак Його святість при його самолюбстві втішило б, якби ви все ж таки поцілували йому черевик. Титулувати його ви повинні Pater Beatissimus, але буде краще, якщо ви звернетесь до нього «Ваша святість». Якщо папа звелить подати вина, що він охоче робить під час приватних бесід, то буде добре, якщо ви вклякатимете щоразу, коли він підноситиме до вуст келих, як це приписано робити під час великих учт.