Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— А нафтосховища в них уже є? — запитав Френк, із хвилюванням згадавши про “Темпіко петролеум” — підприємство, куди було вкладено більшу частину його грошей і про яке з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, коли акції “Темпіко” на біржі різко підскочили, він нічого не чув.
Плантатор похитав головою.
— Уся справа в транспорті, — пояснив він. — Перевозити матеріали на мулах з морського узбережжя до родовища просто неможливо. Але багато що в цьому плані в них уже зроблено. Вони влаштували в гірських низинах своєрідні нафтові резервуари — великі нафтові озера, оточивши їх земляними дамбами; і все ж їм не вдається зупинити потік, і дорогоцінна рідина стікає вниз по каньйонах.
— А ці резервуари вкриті? — поцікавився Френк, згадавши, яке нещастя заподіяла пожежа в перші дні існування “Темпіко петролеум”.
— Ні, сеньйоре.
Френк осудливо похитав головою.
— Їх необхідно вкрити. Досить якомусь п’яному або мстивому пеону кинути сірника — і все може згоріти. Погано робиться, зовсім погано!
— Але я ж не власник “Ермосільйо”! — заперечив плантатор.
— Я, звичайно, мав на увазі не вас, а компанію “Ермосільйо”, — пояснив Френк. — У мене самого вкладений капітал у нафту. І я вже втратив сотні тисяч за подібні випадки чи злочини. Адже ніколи гаразд не знаєш, як це трапляється. Але те, що це трапляється, — факт.
Що ще збирався сказати Френк про доцільність захисту нафтосховищ від дурних і зловмисних пеонів, так і залишилося невідомим, бо до них саме під’їхав головний доглядач плантації з нагаєм у руці. Він з інтересом розглядав прибулих і пильно спостерігав за пеонами, що працювали поблизу.
— Сеньйоре Рамірес, зробіть ласку, зійдіть з коня, — чемно звернувся до нього його хазяїн-плантатор і, як тільки той спішився, познайомив його з гістьми.
— Ось вам кінь, друже Енріко, — сказав плантатор. — Якщо він здохне, надішліть мені, будь ласка, при нагоді сідло і вуздечку. А якщо вам це буде складно, то, будь ласка, забудьте про те, що ви мені щось маєте передавати, крім, звичайно, привіту. Мені шкода, що ви і ваші супутники не можете відвідати мій дім. Але шеф поліції — кровожерливий звір, я це знаю. І ми вже постараємося спрямувати його на хибний слід.
Коли Леонсія й Енріко сіли на коней і вантаж був прив’язаний до сідел шкіряними ременями, кавалькада рушила; Александро і Рікардо побігли поруч, тримаючись за стремена батькового сідла. Так було легше бігти. Френк і Генрі також бігли, ухопившись за стремена сідла Леонсії, до луки якого прив’язали торбу із золотом.
— Тут якась помилка, — сказав плантатор своєму доглядачеві. — Енріко Солано — порядна людина. Усе, що він робить, гідне сеньйора. І якщо він за когось ручається, виходить, ці люди порядні.
Проте Мар’яно Верхара-і-Іхос переслідує їх. Якщо він з’явиться сюди, ми спрямуємо його на хибний шлях.
— Та ось і він! — вигукнув доглядач. — Тільки поки що йому, вочевидь, не вдалося дістати коней.
І вій, ніби нічого не сталося, почав лаяти пеонів: ну хоч би вони за день зробили половину того, що належить.
Плантатор краєчком ока стежив за групою Альвареса Тореса, вдаючи, начебто зовсім не помічає їх, і продовжував обговорювати з доглядачем, як краще викорчувати пеньок, біля якого вовтузилися пеони.
Почувши привітання Тореса, плантатор люб’язно відповів на нього і чемно, але не без іронії запитав, куди це він веде свій загін — чи не на пошуки нафти?
— Ні, сеньйоре, — відповів Торес. — Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його доньку, сипів і двох високих грінго, що подорожують разом з ними. Нам потрібні, власне кажучи, ці грінго. Вони проходили тут, сеньйоре?
— Так, проходили. Я подумав, що їх теж охопила нафтова лихоманка: вони так поспішали, що навіть із увічливості не затрималися в нас і не сказали, куди простують. Невже вони провинилися в чомусь? Та що я запитую! Сеньйор Енріко Солано занадто порядна людина…
— Куди вони пішли? — запитав захеканий начальник поліції, протискуючись крізь групу жандармів, яких він щойно наздогнав.
Плантатор і його доглядач, намагаючись виграти час, відповідали невиразно, а потім указали прямо протилежний напрямок. Проте Торес помітив, що якийсь пеон, обіпершись на лопату, уважно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції віддавав наказ рушити хибним слідом, Торес нишком показав пеону срібний долар. Той кивком дав зрозуміти, у якому напрямку насправді виїхали вершники, непомітно піймав монету і знову заходився підкопувати величезний корч.
Торес негайно скасував наказ шефа.
— Ми підемо не туди, — сказав він, підморгуючи начальнику поліції. — Одна маленька пташка повідомила мені, що наш шановний друг помиляється: вони пішли зовсім в іншому напрямку.
І загін жандармів кинувся по гарячому сліду, а плантатор і його доглядач, приголомшені й здивовані втупилися один в одного. Доглядач рухом губ показав своєму хазяїну, щоб той мовчав, і швидко оглянув лісорубів. Зрадник-пеон працював завзято, не розгинаючись, але сусід його ледь помітним кивком вказав на нього доглядачеві.
— Ось вона, ця маленька пташка! — вигукнув доглядач і, підскочивши до зрадника, заходився трясти його за плечі.
З лахміття пеона викотився срібний долар.
— Ага, — вимовив плантатор, зрозумівши все. — Він, виявляється, розбагатів. Який жах: мій пеон став багатієм! Виходить, він когось убив і пограбував. Бийте його, доки не зізнається.
Бідолашний неон, стоячи на колінах, під ударами, якими пригощав його доглядач, зізнався нарешті, яким чином він заробив цей долар.
— Бийте його, бийте нещадно! Хоч до смерті забийте цього мерзотника, що зрадив моїх кращих друзів, — байдуже промовляв плантатор. — Утім, ні, зачекайте! Бийте, але не до смерті! У нас зараз мало робочих рук, і ми не можемо дати волю нашому справедливому гніву. Бийте його так, аби він на все життя запам’ятав, але через два дні вже міг знову стати до роботи.
Про те, яких мук і пригод довелося зазнати цьому пеону, можна було б написати цілий том. Але не так уже приємно дивитися, як б’ють людину мало не до смерті, і описувати це. Скажемо лише, що пеон, отримавши незначну кількість ударів, раптом вирвався, залишивши в руках доглядача добру половину свого лахміття, і, як божевільний, кинувся в джунглі, — де вже було наздогнати його доглядачеві, що звик пересуватися швидко тільки верхи!
І так стрімко мчався цей нещасний, утікаючи від побоїв і люті доглядача, що миттю проскочив зарості й наздогнав Солано та його супутників саме тоді, коли вони переходили убрід невеликий струмочок. Побачивши їх, пеон упав на коліна, просячи помилування за те, що зрадив їх. Але вони цього не знали. Френк, помітивши жалюгідний стан пеона, зупинився, відкрутив металевий ковпачок з кишенькової фляжки і, щоб підкріпити бідолаху, улив йому в горло половину її вмісту; потім поспішив за своїми супутниками. А нещасний пеон, щось вдячно бурмочучи, пірнув у рятівні джунглі, але в інший бік. Проте він так заслаб через недоїдання і непомірну працю, що ноги в нього підкосилися і вій, зомлівши, впав під зеленим листяним наметом.
Незабаром біля струмка з’явилася і погоня: попереду, ніби шукач, ішов Альварес Торес, за ним жандарми, а закінчував похід, задихаючись і шкутильгаючи, начальник поліції. Вологі сліди босих ніг пеона на сухих каменях біля струмка привернули увагу Тореса. Не минуло й миті, як пеона знайшли, і за рештки лахміття, що залишилися на ньому, виволокли з укриття. Упавши на коліна, вкотре за цей день, він почав благати пощади і був підданий суворому допиту. Він сказав, що і знати не знає про загін Солано. Пеон зрадив цих людей і за це одержав побої; ті ж, кого він зрадив, надали йому допомогу, — і тепер у ньому зародилося щось схоже на подяку і бажання зробити добро: він сказав, що не бачив Солано з тих пір, як вони пішли з тієї просіки, де він продав їх за срібний долар. Ціпок Тореса впав на голову пеона — п’ять ударів, десять. Здавалося, їм не буде кінця, якщо він не скаже правду. Але ж пеон був усього-на-всього нещасною, жалюгідною істотою, воля його була зломлена побоями, одержуваними ледве, не з колиски, і така виявилася сила ударів Тореса, котрий погрожував забити його до смерті (чого не міг дозволити собі його хазяїн-плантатор), що пеон не витримав і показав переслідувачам, куди йти.
