Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗

Але це було тільки початком того дня його безталання. Не встиг він, усе ще стоячи на колінах, удруге зрадити Солано, як на змилених конях примчали його хазяїн і з ним кілька сусідів і доглядачів.

— Це мій пеон, сеньйори, — заявив плантатор, якому хотілося швидше спіймати втікача, — а ви катуєте його.

— А чому б і ні? — запитав начальник поліції.

— Тому що він мій, і я один маю право його бити.

Пеон підповз, звиваючись, до ніг начальника поліції, благаючи, щоб той не виказував його.

Але він просив жалості в того, кому невідоме було це почуття.

— Звичайно, сеньйоре, — сказав плантатору начальник поліції. — Беріть його, будь ласка. Ми мусимо дотримуватися закону, а ця людина — ваша власність. До того ж він більше нам не потрібний. Але він чудовий пеон, сеньйоре. Він зробив те, чого не зробив жоден пеон за увесь час існування Панами: він двічі протягом одного дня сказав правду.

Пеону зв’язали руки спереду і, прикрутивши їх мотузкою до сідла доглядача, поволокли назад; тепер він був уже зовсім упевнений, що найжорстокіші побої, намічені йому долею на цей день, ще чекають його. І не помилявся. Коли повернулися на плантацію, його, як худобу, прив’язали до стовпа за огорожею з колючого дроту, а хазяїн зі своїми друзями, котрі допомагали йому спіймати втікача, пішов у в гасієнду снідати. Пеон добре знав, що його чекає. Але побачивши колючий дріт, що огороджував вигін, і кульгаву кобилу, яка бродила поблизу, шалена думка заполонила його мозок. Не звертаючи уваги на гострий біль у руках, він швидко перетер свої пута об колючий дріт, проліз під огорожею, вивів кульгаву кобилу з воріт, видерся на неї і, б’ючи її голими п’ятами, помчав до рятівних Кордильєр.

РОЗДІЛ IX

Тим часом переслідувачі наздоганяли Солано, і Генрі почав піддражнювати Френка:

— От уже де долари нічого не варті, так це тут, у джунглях. Коней на них не купиш, навіть цих не можна підлікувати, а вони, напевно, теж хворі на сап — адже всі інші коні в плантатора здохли.

— Мені ще жодного разу не доводилося бувати в такому місці, де гроші не мали б сили, — заперечив Френк.

— По-твоєму, за гроші й у пеклі можна напитися, — зауважив Генрі.

Леонсія заплескала в долоні.

— Не знаю, — відповів Френк. — Я там не бував. Леонсія знову заплескала в долоні.

— І все ж я гадаю, що долари послужать мені службу і тут, у джунглях. Я навіть маю намір зараз же спробувати щастя, — продовжував Френк, відв’язуючи торбу із грішми від сідла Леонсії. — А ви їдьте далі.

— Але мені ви маєте сказати, що ви затіяли! — зажадала Леонсія.

Вона перегнулася до Френка із сідла, і він став шепотіти їй щось на вухо; дівчина засміялася, а Генрі, що розмовляв з Енріко і його синами, почувши її сміх, потай обізвав себе ревнивим дурнем.

Перш ніж дерева сховали від них Френка, вони побачили, що він дістав блокнота й олівця і почав щось писати. Те, що він написав, було стисле, але виразне — просто цифра “50”. Вирвавши аркуша, Френк поклав його посеред стежини і притис срібним доларом. Відрахувавши ще сорок дев’ять доларів з торби, він розкидав їх неподалік від записки і бігцем кинувся наздоганяти своїх супутників.

Августіно, жандарм, що більше помовчував, коли був тверезий, а випивши, починав багатослівно доводити, що мовчання — золото, йшов попереду, нахиливши голову, немов винюхував сліди звіра і зірко роззирався на всі боки. Раптом він помітив аркуш паперу і на ньому — срібний долар. Долар він узяв собі, а записку вручив начальникові поліції. Торес зиркнув через плече шефа, і вони обоє побачили таємничу цифру “50”. Начальник поліції кинув папірець на землю, не знайшовши в ньому нічого цікавого, і хотів продовжувати погоню, але Августіно підняв аркуш і почав розмірковувати, що б могла означати цифра “50”. Він усе ще перебував у роздумі, коли почув голосний вигук Рафаеля. Тут вже Августіно збагнув, у чому річ: виходить, Рафаель знайшов ще долара, і якщо шукати як слід, то десь тут можна знайти п’ятдесят таких монет. І, жбурнувши папірця, він почав рачки шукати гроші. Інші жандарми теж прилучилися до нього, не звертаючи уваги на Тореса і начальника поліції, які марно лаяли їх, вимагаючи, аби загін ішов далі.

Коли з’ясувалося, що вже ніхто нічого більше не знаходить, жандарми вирішили підрахувати, скільки вони підібрали монет. Виявилося сорок сім.

— Тут десь має бути ще три долари! — вигукнув Рафаель, і всі жандарми знову розпласталися на землі і взялися за пошуки.

Минуло ще п’ять хвилин, поки були знайдені відсутні три монети. Кожен заховав до кишені те, що йому вдалося підібрати, і всі слухняно рушили слідом за Торесом і начальником поліції.

Вони пройшли приблизно з милю, коли Торес побачив на землі блискучий долар і спробував затоптати його в болото, але гострі очі Августіно встигли помітити це, і його моторні пальці швидко витягли монету з багна. Тепер його товариші вже знали, що де один долар, там є і більше. Загін зупинився, і хоч як лаялися і не просили начальники, жандарми заходилися нишпорити в кущах біля стежини.

Вісенте, кругловидий, схожий більше на мексиканського індіанця, аніж на майя чи панамського метиса, перший напав на слід. Усі жандарми миттю оточили його, ніби зграя собак дерево, на яке вони загнали опосума. Подібність підсилювалася тим, що й Вісенте стояв біля дерева. Воно було без верхівки, гниле й дуплисте, футів дванадцять заввишки і приблизно чотири в обхваті. Посередині його темніло дупло. Над ним висів приколений колючкою такий самий аркуш паперу, як і той, що вони знайшли раніше. На аркуші стояла цифра “100”.

Розпочалася бійка, яка тривала кілька хвилин, — з півдюжини рук змагалися, щоб першій залізти в дупло і дістатися до скарбу. Але дупло було глибоке, і руки не діставали до його дна.

— Треба зрубати дерево! — закричав Рафаель, постукуючи мачете по корі, щоби визначити, де кінчається дупло. — Звалимо його всі разом, потім порахуємо гроші, що там знайдемо, і поділимо порівну.

Почувши це, начальник поліції пригрозив, що, як тільки вони повернуться до Сан-Антоніо, він зашле їх усіх у Сан-Хуан на поталу мишоїдам.

— Але ми, хвалити Бога, ще не повернулися до Сан-Антоніо, — порушив мовчання Августіно, аби висловити якусь мудру думку.

— Ми люди бідні і поділимося по-чесному, — заявив Рафаель. — Августіно має рацію: дякуючи Богові, ми ще не в Сан-Антоніо. Цей багатій грінго за один день розкидав на своєму шляху куди більше монет, аніж ми заробили б на службі за цілий рік. Я, наприклад, за революцію, щоб в усіх було багато грошей.

— І щоб ватажком був багатий грінго, — додав Августіно. — Якщо він і далі буде вести нас дорогою, всипаною сріблом, я готовий іти за ним хоч усе життя.

— І я теж, — підтвердив Рафаель. — А якщо ці, — і він кивнув головою убік Тореса і начальника поліції, — не дадуть нам зібрати те, що нам послали боги, то нехай ідуть до дідька. Ми люди, а не раби. Світ великий. Кордильєри перед нами. Ми поселимося в Кордильєрах, і всі будемо багаті і вільні. А які там вродливі й гарні індіанки!..

— І, до речі, позбудемося своїх дружин, нехай залишаються в Сан-Антоніо! — сказав Вісенте. — Давайте рубати дорогоцінне дерево.

Під важкими ударами мачете дерево, гниле і пористе, так і кришилося. Коли воно впало, жандарми нарахували і розділили порівну не сто, а сто сорок сім срібних доларів.

— Щедрий хлопець цей грінго, — мовив Вісенте. — Залишає навіть більше, ніж обіцяв. Може, там ще є?

З-під купи трісок і трухлятини вони витягли ще п’ять монет, затративши на це десять хвилин, що Тореса і начальника поліції допекло до живого.

— Ач, який багатій, навіть порахувати полінувався, — сказав Рафаель. — Напевне, просто розв’язує торбу і висипає звідти гроші. Це, мабуть, та торба, з якою він утікав із Сан-Антоніо, після того як підірвав стіну нашої в’язниці.

Погоня відновилася, і з півгодини вони йшли, не затримуючись, поки не підійшли до занехаяної плантації, на яку вже насунулися джунглі. Напівзруйнований, вкритий соломою дім, розвалені бараки для робітників і хлів, стовпи якого, здавалося, пустили паростки і тепер перетворилися на справжні дерева, і, нарешті, колодязь, із якого, очевидно, ще недавно брали воду, тому що цебро було прив’язане до коловорота зовсім новим шматком ріати ^[22], усе свідчило про те, що тут людина відступила, так і не зумівши підкорити дику природу. А до коловорота колодязя на видному місці був прикріплений уже знайомий аркуш паперу, на якому значилася цифра “300”.