Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Розмова коло столу вщухла, запала прикра мовчанка. Тоді Джім випростався, обвів усіх очима, відкинув ногою стільця й мовчки вийшов з намету. Помалу розмова відновилася, одначе про Джіма ніхто не згадував.
Коли його товариші вернулися до свого намету, Джіма там не було.
— Де Джім? — спитали вони ковбоя, що теж жив разом з ними.
— Годину тому був тут і забрав своє сідло, — відповів той. — Знов ледве тримався на ногах.
Другого ранку Джо Слейтер розігнув спину й глянув на Джімову займанку.
— Хто там такий, тату? — спитав він.
Гол Слейтер спинився з ситом у руках і теж поглянув туди. Він здвигнув плечима й хотів сіяти далі, та враз передумав: неквапом поставив сито на землю, випростався і приклав долоню дашком до очей. Те, що він побачив, спантеличило його.
— Копай, Джо, я зараз вернуся, — сказав він. — Щось мені тут не подобається.
Джо помітив, як нахмурився батько, і знову глянув на займанку. Гол швидко підійшов до чужинця і за кілька кроків гукнув.
— Агов, що ви тут робите?
Той, напевне, давно вже помітив Гола, але не звертав на нього ніякої уваги. Тепер він повагом обернувся і, приязно всміхаючись, чекав, доки Гол підійде ще ближче.
— Ну? Я Гол Слейтер.
— Я так і думав. Я Ронні.
— А мені байдуже, хто ви такий.
Гол Слейтер був обурений зухвальством Ронні і ледве стримувався. А той усе всміхався.
— Чому ви так сердитесь, Голе Слейтере? — спитав він. — Ми ж бо тепер…
Гол Слейтер урвав йому мову:
— Я ще раз питаю вас, що ви шукаєте на Джімовій займанці? Він належить до нашого…
Тепер уже Ронні перебив мову Слейтерові:
— Що ви кажете? На Джімовій займанці? — він похитав головою поблажливо й співчутливо. — Я на своїй займанці, Слейтере, і те брутальне й гостре ваше запитання я мав би, власне, поставити вам. Але я не хочу сварки, Слейтере. І ніколи не хотів. То що ви бажаєте, дорогий сусіде?
Гол Слейтер кипів. Якусь мить він не годен був і слова вимовити. Потім видушив із себе:
— Докажіть мені.
Одначе він наперед знав уже, що програв. Ронні й далі був нестерпно люб’язний.
— О, задля святого спокою, прошу, читайте! — сказав він і подав Слейтерові згорнутий папірець.
Поки той читав, Ронні нахилився й почав пересипати між пальцями пісок, наче оцінюючи його. На Слейтера він уже не звертав ніякої уваги. У папірці було чорним по білому написано, що Джім продав свою займанку за сім тисяч доларів Боєрові і компанії. Займанка стільки не варта була, одначе Слейтер знав, що вони б дали й удвічі більше, якби тільки влізти до табору корктаунців. Гол довго дивився на купчу. До неї не можна було причепитися. А Ронні все пересипав пісок.
Нарешті Гол Слейтер, зціпивши зуби, віддав йому папірця. Ронні обережно взяв його двома пальцями і осміхнувся, витягнувши губи, наче смоктав цукерку.
Гол Слейтер сягнистою ходою подався на свою займанку, але не взявся до роботи, а осідлав коня й поїхав до Мура.
— Джім продав свою займанку, — роздратовано сказав він. — Я їду до Бренкера.
— Ну, й що ж ти зробиш? — спитав Мур.
— Мабуть, нічого, Семе. Але ми дістали дулю під ніс — маємо тепер злодія в хаті.
Мур знизав плечима. Розлючений Гол поїхав далі і дорогою трохи заспокоївся.
У таборі корктаунців звістку передавали з уст в уста. Спалахнули гарячі суперечки. Більшість вважали Джіма зрадником. Один корктаунець сказав:
— Отака дяка, що ми їх прийняли до себе.
Його почув хтось із ковбоїв і сердито спитав:
— Кого це “їх”? Хіба нас п’ятеро Джімів? І взагалі — наче ви нам щось подарували! Хіба цю землю не міг зайняти хто хотів, як і скрізь?
Сварку якось пригасили, але на душі лишився прикрий осад. А якийсь корктаунець висловив те, що було не в одного на думці:
— І взагалі, що Джім такого страшного зробив? Тут кожен може залагоджувати свої справи так, як йому до вподоби. Бо сам господар і своєї займанки, і свого золота.
Він хотів ще додати: “А Гол хай не пхає свого носа туди, де його ніхто не просить, бо ми тільки халепу з того матимем”. Але промовчав. Та потім не один пошепки казав те саме.
Гол Слейтер зліз з коня й зайшов до Бренкерової канцелярії.
— Я знаю, чого ти приїхав, — сказав йому назустріч шериф. — Він продав її ввечері у Доротеїному салоні, бувши п’яний як чіп. Тепер маєте в своїй громаді павука, ї він плете на вас павутину. Будь певен.
Гол сидів на стільці й махав капелюхом. Аж тут, у Бренкера, йому раптом здалося, що всі їхні заходи марні. Чого взагалі хвилюватися? Однаково нічого не зміниш. Та ось обличчя його знову посуворішало, і він сказав:
— Знаєш що, Бренкере? Я не хочу здаватися тим негідникам.
— Схоже на тебе, Голе. Я теж не хочу, але досі вони ще нічого негідного не вчинили.
Слейтер спалахнув.
— Ще вчинять, ми навіть нестямимось, коли. Я певен! І тоді буде пізно. Я знаю їх, Бренкере, то такі горлорізи, що розпорють тобі живота й сліду не залишать!
Бренкер почав ходити по кімнаті, як завжди, коли був схвильований. Слейтер висловив те, чого він сам побоювався. Але, може, Слейтер переборщив?
— З Бертом Джілбертом та його компанією ми впораємося, — сказав Бренкер.
Слейтер підвівся.
— Гарно ти мене втішаєш, — сказав він ущипливо. — Я хочу знати, що мене жде. Де тепер Джім? П’є?
Бренкер похитав головою.
— Лежить у Пастора в наметі. Може, як прочуняє, то порозумнішає, та ще як побалакає з Пастором. Найкраще було б, якби вони обидва поїхали звідси. Джімового коня я забрав до себе, він сьогодні вранці блукав навколо Доротеїного салону. Шкода хлопця.
Гол Слейтер поїхав до Пасторового нужденного намету і заглянув крізь дірку всередину. Обидва лежали й хропли, взуті, навіть з припнутими острогами.
Тоді він вернувся назад і мовчки взявся знову до роботи.
Джім з’явився пізно ввечері. Коли він у наметі привітався з товаришами, ніхто йому не відповів. Обличчя в ковбоїв були злі й похмурі. Джім сторожко глянув на них і глузливо сказав:
— Он як… Що ж, ви люди заможні. Кожен міняється, коли має золото.
Він підскочив до постелі, забрав своє вбоге майно і загорнув його в ковдру.
— Джіме, — сказав один ковбой, — сядь поговоримо. Але Джім був такий лютий, що нічого й слухати не хотів. Він завдав клунок на плече й вибіг з намету.
— Хай вона западеться вам, ця проклята долина! — крикнув він знадвору. — І йдіть ви під три чорти з своєю дружбою і своїм золотом! — Тоді підострожив коня і поскакав на темну вулицю.
Ковбої тільки головами похитали. Адже цього разу він був зовсім тверезий…
Відтепер Джім мешкав з Пастором і цілі дні просиджував у Доротеї.
Наступний день був незвичайний — він усім запав утямки. Багато людей потім запевняло, що саме тоді все й почалося. Далі в долині ніхто вже не мав спокою.
Бралося до полудня, коли люди завзято працювали. Небо затягли густі хмари, і спека трохи спала. В таборі корктаунців було не так весело, як завжди. Дехто вчора відверто казав, що якби добра ціна, то теж спродався б, аби швидше вибратися з цього пекла. Того золота, що вже здобуто, їм вистачить.
Семюел Мур сидів одинцем у своєму наметі, і йому також голова тріскала від невеселих думок. Він розбагатів, дуже розбагатів, нащо ж йому ще золото? Він і того, що є, не витратить. І, мабуть, ніколи не зможе покинути цього краю, хоч яка тут спека, хоч які небезпечні ці гори. Не зможе жити вже без пустелі, це його світ… Але тутешній гармидер йому теж осточортів. Він цілі місяці блукав у горах сам-самісінький, тільки з своєю Лізі, і йому було приємніше, аніж серед цих оскаженілих людей, що прагнуть багатства. А тепер ще й з Джімом скоїлася біда, гарний був хлопець, а зіп’ється на ніщо. Пастор уже зійшов на пси, та й не тільки він. І корктаунці стали не ті, що були, як приїхали сюди. Кожен думає тільки про себе і від усіх відгородився. На тих, хто має кращі займанки, дивляться заздрісним оком. Хоч таких небагато, бо долина не виправдала сподівань. Великих знахідок, що за одну мить зробили б шукача багатим, нікому не дісталося. А все ж Мур вважав, що золото десь має лежати цілим шаром. У горі? Воно, певне, з гір спливло в долину за тисячоліття. Спека, дощі, сніги, град, бурі розмелювали камінь і змивали його вниз…
