ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Лаврiн затис у жменi вузлик з порохом, пiдiбрав рушницю й пiшов до села. Вовки бiльше не облягали його. Ще вiн бачив, як тiчка збiгалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.
Вiн добився до села, високi дубовi ворота пiд баштою були не замкненi, й не було сторожа, додибав до першої хати, довго грюкав У важкi дубовi ворота — подвiр'я. там обнесене парканом, схоже на фортецю, — йому нiхто не вiдчинив, вiн побрiв до iнших ворiт, а потiм ще далi, думав, що вже впаде й замерзне на вулицi, аж таки в якiйсь хатi вiдгукнулися i впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа бiля ворiт ("нема там нiякої сторожi"), сказали, що на кгвалт їх пiднiмають пострiлами, розпитували, хто вiнi i звiдки, Лаврiн щось одказував, а що вже сидiв на витягненiм iз пiдпiччя й розперезанiм житнiм кулi, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили киреєю.
* * *
Пробудився од неголосного гупання. В хатi ще стояла темрява, сiрувато — сива, зимова, одсвiчена снiгами, в нiй ворушилися постатi. Двоє козакiв взувалися бiля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за нiч, устiлки, притупували, знову перевзувалися — на цiлий день, потiм постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пiшли порати худобу. А на полу ще хтось спав i на печi також — чулося сопiння й тихе шемрання. Пiд пiччю сокорiли кури — пообморожували лапи та гребенi, i господарi забрали їх до хати.
Лаврiн знову склепив повiки. Одначе заснути не мiг. Крутило ноги, щемiли пальцi на лiвiй руцi — мабуть, приморозив, i все тiло було сповнене якоїсь ламкої млостi, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсiм занедужає, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу нiч уже без того моторошного страху, що обнiмав його бiля села, згадував iншi днi i ночi, якi перебрiв, мов чорнi рiки, й жахався. Дослухався до свого тiла, наче до поламаної скрипки. Сили й надiї було на денцi. Скiльки пройшов дорiг, скiльки поминув сiл, розпитуючи всiх" про татаркуватого козака та чорняву дiвчину на сiрому конi" — хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дiвчини над лiвою бровою родима цяточка, — що та путь не вкладалася в його пам'ятi. Спочатку був напав на слiд — в якомсь селi пiд Уманню їх таки бачили. Це було до нашестя туркiв i татар на Умань, а далi в тiм краї чорна буря перемiшала все од верху до низу, замела всi слiди. Там уже нiхто нiчого не пам'ятав, окрiм власного горя. Лаврiн сам кiльканадцять разiв був на краю загибелi, адже блукав помiж татарських грабiжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В однiй втечi загнав коня, довелося кинути. Став пiшани — цею. Тодi в сто крат подовшали дороги, й скрiзь чатувало лихо. Два рази нападали грабiжники, потопав у Бiлозерському лиманi, коли в холоднiй осiннiй водi тягав сiтки отаману Гирi (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далi), сiтка зачепилася пiд водою за холуй, пiрнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматовi його хотiли силою вписати в надвiрну варту, й знову довелося втiкати, уже просто з — пiд рушниць. Потiм в долинцi бiля дороги пiдiбрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий i слiпий на обоє очей. Либонь, ослiп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврiн одпасав слiпого коня кiлька днiв у лiсi й далi поїхав верхи. Замiсть сiдла пiдстелив мiшок з соломою, стремена приробив мотузянi. Саме тодi намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.
Коли Лаврiна поторсали за ногу, вiн зрозумiв, що заснув удруге. Його будили до снiданку. Лаврiн помiняв у збучавiлих чоботях (стояли в печi за заслiнкою) устiлки, взувся. Ледве понатягував їх на ноги, так вони позсихалися. На столi парували в казанi кулеша, дебела господиня в червоному очiпку насипала її у велику дерев'яну миску, видовбану просто в товстому брусi стола. За столом зiбралася вся родина: господар, господиня, двоє синiв i, певно, невiстка — дружина старшого сина. Господар, господиня i сини — всi люди кремезнi, огряднi, тiльки невiстка маленька, щебетлива, як ластiвка.
Обоє синiв вельми схожi на батька — лобатi, з важкими пiдборiддями, з широко поставленими очима — i такi ж дужi, як батько, втрьох могли б завдати на плечi рублену комору i винести її за село. Тiльки такi люди й втримувались на цьому важкому полi.
За снiданком Лаврiн оповiв свої пригоди ("На тому тижнi вовки загризли коня пiд хорунжим, а самого хорунжого не зачепили", — зауважив господар, а господиня тричi перехрестилася), розказав, куди йде i кого шукає. Перехрест не приховував своєї бiди, тiльки казав, що Килiяна — його сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невiстка, господар почiсував густу чорну бороду, в його очах свiтилися спiвчуття й насмiх (є такi люди, чужа бiда мовби трохи грiє їх: "Ге — ге, зi мною такого не станеться"), такi ж чорнявi, як батько, сини перебирали всiх нових поселенцiв, нових наймитiв у селi та по хуторах доокiл. Це їм було як забавка. Змагалися, хто згадає бiльше. Та нараз старший син, що вилiз iз?за столу й гострив бруском сокиру, — збирались у байрак по дрова, — повернувся до Лаврiна й сказав, важко брижачи чоло:
— А не тi це двоє, що прибилися до Драпака? Достеменно такi, як ти кажеш.
— Це той Драпак, що в Рудих болотах? — пiдвiв голову господар.
— Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап вимiняв за восьмеро овечок.
— Може бути, — знову пошкрiб бороду господар, але вже зовсiм по — iншому. — Далебi, вельми схожi. Я їх сам бачив.
Лаврiн вiдчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось пiдказувало, що його страдницькi мандри сягають кiнця. Зараз його змагала тiльки одна думка: як знайти Килiяну та Марка. Думав спокiйно i втомлено. Тi гарячковi замiри, тi жахнi плани на помсту Ногайцевi, котрi кував у першi днi гонитви, перегорiли, перетлiли, тепер мав звершити кару за зраду, викликати Марка на герць або просто пристрiлити з рушницi. Якщо ж вiн одружився з Килiяною… Такий розмисел теж виникав, тодi розради не знаходив. Тодi, мабуть, Марка судитиме уряд.
Про Килiяну думав щодня, щогодини, одначе почував — вiд того думання вона не приблизилася до нього й на цяту. Бачив її нiби крiзь прозору тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через те, що дуже мало знав її. Найчастiше чомусь згадував, як сидiли на травi в Брусовому дворi, в Килiяни розплелася коса, трiшки, на самому кiнчику, а вiн нишком розплiв її всю, й було те приємне йому: Килiяна вдавала, буцiм не чує. Розплетена коса лежала на його руцi, це була його коса, тiльки в ту мить вiн по — справжньому зрозумiв, як шалено кохає дiвчину. Але тепер того спомину було замало. У серцi висiла туга; вiн знав: погасить її тiльки тодi, коли побачить Килiяну.
Лаврiн помолився одразу всiм святим, якi ще дрiмали в ранковому теплi на широкiй божницi, почав збиратися в дорогу. Господарi вiдмовляли: до хутора бiльше п'ятдесяти верст, та й повертає на хуртовину. Вони навiть по дрова не поїдуть. Радили дочекатися запорозького чамбула, котрий добиратиметься до застави й прихопить iз собою Перехреста. Але чамбула можна чекати й тиждень, i два, а за цей час багато чого могло перемiнитися. У Лаврiна на таке чекання не було снаги. Вiн пересушив пiд комином порох, оглянув i зарядив рушницю та пiстоль. Подякував господарям за ночiвлю, за сало та хлiб, якi дали в дорогу, а парубковi ще за тютюн, вклонився хатi з порозвiшуваними по стiнах рушниками i зброєю, вклонився на порозi господинi, на мить затримався поглядом на теплих червоних пiвнях, що ними був розписаний комин, зiтхнув, зодягнув шапку, вийшов на подвiр'я. По селу скрипiли колодязнi журавлi, помукували коровiї, iнколи iржали конi — козаки напували худобу, й таким миром вiяло од того гомону, що вiн аж завагався. А тодi рiшуче стрiпнув головою i пiшов. Нежонатий хазяїнiв син провiв його за село, ще раз. спробував вiдмовити. Он i горобцi понадувалися на хвищу, й вiтер по небу розвозить хмари. А далi по дорозi — жодної хати. Їхнє село — крайнє в степу. Обкопане валом, обнесене високим, мiцним частоколом, воно то оборонялося од татар, то одкуплялося од них. Частiше одкуплялося, татарськi купецькi обози теж передньовують тут, для них за селом збудовано караван — сарай i видiлено окреме пасовисько й водопiй. За те мали од самого хана ординанс на захист вiд степових i берегових татар.
