ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Хлопець був жалiсливий i, мабуть, просив Лаврiна залишитися щиро. Лаврiн почав вагатися, а тодi знову подумав про Килiяну, й думка та була, як свинець у ранi (а що, коли потiм увесь вiк шкодуватиме за згаяний день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пiшов.
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм — Гiрей од того гупотiння давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п'ятнадцять тисяч яничар мчали заснiженим степом. Це не був звичайний набiг, коли орди йдуть широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли ординцi хапають здобич, бранцiв i поспiшають вернутися назад, до головного коша. Тут самовiльне вiдлучення на сто сажнiв каралося смертю. Вже третiй день летiли вони в бiк пiвнiчного вiтру, зупиняючись тiльки на короткi перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу, щоб випорожнилися перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по п'ятнадцять коней у ряд, конi пов'язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, — пiдтягували тих, якi вiдставали. Хто падав з коня, того копита перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка, якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв, зiгнувшись у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявленої iнеєм гриви, скакав нуреддин — солтан, за ним — п'ятнадцять отаг i ханська гвардiя — полк сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли чистою скатертиною, а позаду лежали чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками — здавалося, там протекла брудна й каламутна рiчка. Туди злiталося зi степу гайвороння, кружеляло, падало, скльовувало послiд.
Великий хан великої орди i престолу Селiм — Гiрей скакав збоку, Щоб не затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особистої охорони — капi — куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив зуби, сльози виступали йому з очей, скочувалися по щоках, i гострий, як нiж, вiтер зрiзував їх. Нелюдський бiль народжувався в нозi й розтiкався по всьому тiлу, нанизував Селiм — Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося, нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п'яту штрикало, неначе туди ввiйшла зазубрена стрiла й хтось силкувався висмикнути її. То болiв звичайнiсiнький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисараї, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п'ятi натяглася й стала бiла та лискуча. Невчасно випав хановi цей похiд. Але хiба мiг не скоритися фiрмановi [12],"котрий дає щастя" й прибув од Високого Порога. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину шапку. Один тiльки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор [13]Аадиль — Гiрей — i його кiстки орли порозносили по найвищих кручах Понтiйських гiр, — над ним звершився грiзний закон Фатiха. Селiм — Гiрей любив Порту i ненавидiв її. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Вiн ненавидiв султана i любив великого вiзиря. Кепрюлю — заде Гiрей зобов'язаний усiм. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесi'! та Румелiї, аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма до себе. Селiм їхав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком.
Думка про цей похiд зродилася не в Гiреєвiй головi. Однак хан вiдає гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i, либонь, тодi з ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурiї. Проте, здається, невдача загубила їхнiц слiд. На початку зими Селiм — Гiрей бiгав швидким сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони таки скинуть проклятих гяу — рiв, козакiв, з просторiв всесвiту й одкриють собi шлях до тих країв. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю — заде, вiн намислив видушити шершнiв у їхньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир умiє робити велике з малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думоч — ки сплiтаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливої ради при султановi — куббе — алти — виле — лiяв чорну квiтку смертi гяурам — козакам."Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця", — вже давно твердить вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пообiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й тодi вдалися до лисицi. Бо ж повелитель правовiрних наказав винищити запорозьке кодло будь — якою цiною.
Мудрий радник Сулейман Кегай вивiдав, що першого сiчня всi козаки збираються докупи, другого — обирають нову старшину й тодi п'ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: "Це день, посланий нам аллахом. Треба непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати сторожу, оточити Сiч, щоб звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п'яних гяурiв суворому й безпощадному мечу". Кепрюлю наказав не скуплювати всi орди, а взяти найкращих воїнiв гiр i степу, а яничарiв для походу одбирав сам. Все врахував великий вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки: сiм минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й несподiвано їх укрили глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних непорочний, але важкий килим, посилав їм ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи бог невiрних? Але немає таких перепон, яких би не здолали правовiрнi пiд прапором пророка!
Все складалося так, як намислили Кепрюлю i Сулейман Кегай i як напророкував знаменитий астролог Галiб — бей. От тiльки клятий чиряк. Ще б два днi… Лiкарi б привезли з моря свiжих морських трав, котрi розм'якшують шкiру й висмоктують гнiй. Але гидотна болячка не хотiла чекати кiнця великого походу.
Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не на нозi, а на душi, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив їх у Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як поламанi кантари за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало їх, аби потiм татари не сказали, що самi випили келих звитяги.
Селiм — Гiрся морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кiнських копит вiддавався болем у п'ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч на хановi — тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi, а поверх ще вовчий кожух, й повстянi рукавицi, i шапка з хутра рудих лисиць, на котрiй поблискували алмази. З кiнських нiздрiй виривалися бiлi хмарки пару, груди коня — геть в iнеї, в iнеї й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль.
Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочи — лись важкi випари. Там, в гущi коней, розiгрiтої кровi, поту й гарячої сечi тепло. Кiнськi морди пообростали iнеєм, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими, якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але теплий дух висить над колоною. Оддалекя здається, що то горить пiд кiнськими копитами степ. Iнодi зривається на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить його короткою нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову тупiт копит, шерех снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту зброї не чути, в татарина все припасовано мiцно.
Праворуч вiд хана зашелестiв бур'ян, з ханським вороним румаком порiвнявся гнiдою кобилою калга — солтан, що вiв у походi орду й то вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет — Гiрей, швидкий на думку, не кепський воїн, хоч трохи занiжений у дитинствi в Стамбулi, прагне показати себе воїном суворим, витривалим, не пiдвладним утомi. Мабуть, калга переборює самого себе. У Селiм — Гiрея, що вирiс на конi в безперестанних утечах та погонях, ноги стерпли й болять у колiнах. Здається, до них попiдвiшувано гирi. А як то воно Дзямбету, котрий до своїх двадцяти лiт вилежувався па м'яких стамбульських подушках, подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Iспанiях. Проте хановi не шкода калги. Йому нiкого не шкода. Вiн не знає, хто з найближчих пiдданцiв його друзi, а хто — вороги. Кому звелено наглядати за ним i потай доносити в Кафу, де стоїть на вiчних чатах могутня султанова залога, готова по першому знаку падишаха виступити й кинути його, хана, в найглибшу ущелину. Так, хан не вiрить навiть Дзямбету, наступнику престолу, бо й вiн став калгою за повелiнням з Адрiанополя. Та й вислужується вiн вельми. Правда, зараз цена добро — комусь треба вести колони и давати лад всьому вiйську.
