ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Йди, йди, будеш нам паном!
Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона.
— Шануйся, сучий сину, — гукали сiчовики.
Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали на голову снiг — аби шанувався, аби знав, кому зобов'язаний владою. Але цього їм видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету — був геть у бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг, покусував вуса, тамуючи лють, потамував, гадав — усе скiнчилося, та зненацька збоку вихопився молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм жупанi з позументом, лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув ногою кривдника, аж той заорав носом.
— Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати, як менi над тобою панувать, — плюнув у його бiк Бiлий, утираючись шапкою, яку пiдняв зi снiгу. Його м'язистий нiс почервонiв, вирлуватi очi горiли гнiвом. — Й над вами теж. Не дiждете. Шукайте дурнiшого.
Бiлий рiшуче закрокував iз майдану. Його перепинили, потягли назад, вiн упирався, тепер уже насправжки, одбивався, i йому скрутили руки.
— Пануй, шануйся, а то поламаємо ребра, — юртували запорожцi, й було видно, що погроза їхня не порожня. Це тямив i Бiлий, вiн узяв пiрнач, але й далi, поки литаврщик вибивав дрiб на його честь, був вовкодухий, витирав шапкою розчервонiле, мокре обличчя, не дивився на запорожцiв. З рота йому клубочiла бiла пара — ухоркався. Вiдтак потягнув у церкву. На порозi зупинився, постояв, махнув рукою — мовляв, пропадай усе пропадом, зник за важкими дверима.
— А мене, хлопцi, нехай би й довбнею вдарили, — сказав хтось за Сироватчиною спиною. — Я витерпiв би.
— В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палi нею забивати можна.
— А якби головою в г…? — допитувався череватий, веселий запорожець. — Згодився б?
Козаки зареготали, на них зацитькали.
Писаря обрали швидко, Яковлев не встиг покласти на стiл срiбного, на ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки.
— Пиши мудро, по справедливостi.
По м'якому обличчю кошового писаря розповзалися плями. Довiра козакiв лестила.
Незрима, наструнена до краю линва, що висiла над майданом од самого початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дiйшли куренi за осавула згоди нi позавчора, нi вчора. Половина верхнiх i три нижнiх кричали Єнченка, решта — Ворону, їх обох тягли в круг, за мить старшину — курiнних, хорунжого, обозного, довбиша — притисли до церковної стiни, натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось пiдхопив корогву, щоб не втоптали в снiг, вона лiтала над головами. Крайнi, котрi не могли дотовпитись, зчепилися мiж собою, нижнi й верхнi куренi перемiшалися, кiлька чоловiк, не довiвши словами переваги, кинулися руйнувати Медведiвський курiнь, з якого був Ворона, там уже летiла солома, медведiвцi стали в оборону, й уже замелькали шаблi. А в дверях церкви зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в снiг, i тепер кожна партiя поспiшала проперти свого обранця в осавульський бокун. Так колотилися довго. Першого ввiпхали в дверi Єнченка, але його тримали за поли медведiвцi, кунтуш трiщав, напинався на спинi, на товстiй його шиї повипиналися жили, й хтось черконув Єнченка чимось гострим по щоцi, й кров закапала на церковний порiг. Ворону тримали так само i тусали пiд ребра, — маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шнєю, вiн крутив на всi боки патлатою головою, радий би був утекти — не вдавалося. Кмiтливий од природи, не останнiй у бою, розгубився вкрай. Iєромонах, що вже й так був злодухий на сiчовикiв, замахав хрестом, наказав старостi замкнути церкву."Осквернили, осквернили. На святий порiг кров пролили". I застрашливе вирячив великi, з об'їденими якоюсь хворобою повiками, очi. Диякони вже гасили свiчки, коли зi свого бокуна вийшов Сiрко.
— Пане превелебний, знай свою справу, — кресонув очима по iєромонаховi, i той знiтився, а тодi пiдiйшов до дверей i розчепив руки тих, котрi тримали за поли Єнченка.
— Стань бiля мене. Впустiть сюди й Ворону, — сказав. — Обидва се козаки достойнi.
Єнченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового, вже не радi всiм урядам на свiтi. Єнченко сопiв, аж було чути в кiнцi майдану.
— Вийдiть усi з церкви, — провадив далi кошовий, — i скличте малий круг. По троє козакiв з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.
Малий круг — це заслуженi козаки, сiчовi дiди. Повсiдавшись просто на снiгу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бiк i обрав осавулом Єнченка. Козаки вже добряче потомилися, й на великому крузi Ворону майже нiхто не обстоював, й вiн тихцем — тихцем зашився в натовп.
А над Сiччю гуляла вiхола. Стрiхи курiлися бiлим димом, колюча крупа сiкла обличчя й руки, а запорожцi поспiшали до церкви, в тепло. Й забулися недавнi незгоди, й усi щиро та праведно хрестили лоби, навiть тi, котрi недавно зривалися хреститися шаблями. Десь i зачаїлася злоба, але в божому домi, при загальнiй злагодi i єдинодушiї, вона не одважувалася явити свiй вид. Козаки гомонiли, й пiп довго не мiг перекричати їх. I гнiвався, бубонiв за своєю конторкою пiдпаламар — нiхто не купував свiчок. Святi теж невдоволено хмурилися, але на них не дивилися. Всмiхалася тiльки богороднця: запорожцi — її дiти, вона одна розумiла їх. А потiм заспiвала пiвча, гарно заспiвала, уроча мелодiя опустилася на душi й змусила зiмкнутися грiшнi вуста. Лагiдна, оточена рум'янощокими пузатенькими янгольчиками божа матiр тепер уже дивилася з iкони на запорожцiв сумовитими, воiстину материнськими очима; в неї пiд ногами, на тiй же iконi, стояв iнший гурт сiчовикiв, в одного з них iз рота випадала паперова стрiчка, на якiй було написано: "Покрий нас. Пресвята Богородице, своїм чесним покровом". Iкона була давня, але старi сiчовi дiди ще впiзнавали в тому гуртi пiд ногами в Марiї своїх полеглих у битвах побратимiв, адже богомаз малював її на Сiчi.
Пiсля довгої служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом Вiйськової Скарбницi, обiд. Вибивали днища в бочках з пивом, оковиту носили з шинкiв дерев'яними цеберками. У великих кiнвах на столах стояли iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковитої, тернiвки на якийсь час навiть поглинули крутi, що не вивiтрювалися з куренiв нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи деревiю та материнки, якими забивали той дух. Деревiй, тоя, материнка, васильки, медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома сволоками.
Запорожцi розквiтали усмiшками, заходили з морозу, кидали на лаву шапки, потирали руки, розгладжували вуса. Непитущi залишалися в церквi. Їх на Сiчi також чимало. То вороги — ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi — поспiль п'яницi.
Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в iєромонаха. Отаман не любив бенкетiв по виборах, але так велiв звичай. До того ж вони були прiснi — не стравою, а словом, поведенцiєю, обснованi молитвами та чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть сьогоднi сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не часто вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а все поривався до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось непокоїло, саме через те й не змiг вiддати себе в руки долi й жити за її потаємними велiннями. Здебiльшого йшов наперекiр, був невспокоєний, упертий, непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила в його серцi, вона не давала упокоритись долi. Бувало, на якийсь час мовби заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того спокою. Тепер часто думав про це.
Проте не їв гризьбою серця за тим, що не прожив десь над левадою, не просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки шкодував, що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже нiколи не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув. Не покористав уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над Скарбною, кiш, влада. Вiн мiг одво — ложити душу на час, на день, на тиждень — пiсля виграної сiчi, гарно збудованого думбаса, а тодi його думка починала знову кудись пориватися, на душi ставало бентежно. Його життєлюбство мало саме такий триб — невспокоєностi. Так жив, так правив кошев'я й, може, через те не стратив сили, що помiж iнших була одна велика думка, один помисел, якi поливали живлющою водою серце й тримали на свiтi.
