Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далі видно буде. Але тепер їй треба для своєї роботи зупинитись у Петербурзі, увійти в якусь життєву колію. Це можливо, лише працюючи, інакше — як робити вигляд, що ти жива?
Поїхали. Короткі розмови з Богдасем про речі, про швидкий сніданок на довгій зупинці: «Бога ради, не відстань!»
Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшаві! У неї витягли гроші! А може, загубила у такому своєму розгубленому стані? Вона кусала губи від досади.
— Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Білозерський, — сказала Марія Богдасеві. — Він так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу нові твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути гроші, я позичу в них і надішлю.
— Звичайно, мамо, — заспокоював її Богдась. — Чого ти так турбуєшся і хвилюєшся цим? Надішлемо з Петербурга і все. Принаймні Варшаву подивимось!
Не було тепер чого дивитися Варшаву після придушення повстання. Спорожнілі, наче вимерлі вулиці, незвичайна тиша, яка зовсім не дивує десь у селі і так пригнічує у великому місті. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали «вішателем».
«Де ж тепер Тедзик? Сахновський?» — майнуло в голові у Марії. Давно, як давно передали вони їй привіт з Італії, куди подалися з Парижа.
А тут вона потрапила зовсім в інше оточення. Вона знала, що Василь Білозерський після неприємностей у Петербурзі, — у нього навіть обшук був у 1863 році, — після припинення «Основи», зовсім порвав з журналістикою і перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить поміркований, він ще дужче «поправів» і у Варшаві займає статечну посаду урядового чиновника. Проте він зустрів її дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзі, коли вона приїздила з Парижа. І так само, як тоді, ще дужче, ніж чоловік, зраділа їй Надя.
— Ні, ні, ми вас так одразу не відпустимо. Та й, дивіться, ви, мабуть, застудилися в дорозі, ви зовсім слабі, ви перепочинете у нас кілька днів, — обнімаючи її, казала Надя.
— І не сперечайтесь, і не заперечуйте, Маріє Олександрівно, дорога наша! Зробіть нам таку ласку й честь! — щиро підтакував дружині Василь Михайлович.
У Марії потеплішало на серці, її пам'ятають, її люблять земляки-українці! І, може, саме через це тепло так вразила її друга зустріч... Вона таки зупинилась на кілька днів у Білозерських. Обоє вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марія знала, що їхній хлопчик помер, і це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мій, кожний в світі своє лихо має.
Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всі хвилюються за неї. Треба було написати матері, Параскеві Дмитрівні, що вона затрималась у Варшаві. Здавши листи на пошті, Марія поверталась на квартиру Білозерських. На сходах побачила якусь жінку. Жінка зупинилася також коло тієї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчі. Боже мій! Та це ж Олександра Михайлівна, дружина Куліша! Сестра Василя Михайловича Білозерського. І в першу мить Марія зраділа. Свої ж, свої люди — хіба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що було з Кулішем, —такий дріб'язок перед ним!
— Олександро Михайлівно, доброго здоров'я! От несподіванка! — простягла Марія руку, навіть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.
Та дивилася здивовано.
— Хіба не пізнаєте? Марія Маркович!
Куліш дивилася якось спантеличено, нерішуче простягла свою руку, мляво відповіла на міцний потиск. Так, вона вже впізнала її, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всіх прикрих спогадів, навіть коли вже сиділи у вітальні.
Надія намагалась завести якусь спільну розмову, не могла зрозуміти, чому Кулішиха ледве цідить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсім просто каже:
— Така прикрість у дорозі трапилася — витягли гаманець з грошима. А втім, я рада, що через це зупинилась тут і бачу своїх друзів.
— Яким не первина вас виручати, — раптом презирливо мовила пані Куліш. Як її дратувала ця жінка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справді не пізнала Марії Маркович, але не тому, що та мала за ці роки постаріти чи змарніти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жінку. Ні, ні, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бідувала там, за кордонами!
Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох — і Надію, і Марію. Марія враз змінилася. Вона глянула гордо і навіть трохи примруживши очі на Кулішиху, а Надя почервоніла й заговорила швидко, стиснувши руки:
— Ми раді, ми дуже раді такій дрібній, по суті, неприємності, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марію Олександрівну. Маріє Олександрівно, ви ж знаєте, Куліші також живуть тепер у Варшаві.
— Так? — байдуже, холодно спитала Марія. — Пробачте, мені треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надіє Олександрівно, — вона кивнула недбало головою і вийшла з вітальні. Повертатися вона не збиралася.
— Чого це вона корчить із себе королеву? — обурилася Олександра Михайлівна. — Що, до чоловіка повертається? Кажуть, її полюбовник помер, довела його до смерті, тепер і до чоловіка можна!
— Як вам не соромно! —трохи не вигукнула Надія. —Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю!
Але цю розмову Марія чула. Треба триматися. Невже вона сподівалася, що самі друзі чекають на неї на батьківщині? Треба триматися.
З Білозерськими і слівцем не прохопилася про Куліша й Кулішиху. Надія була ще уважнішою, ще ласкавішою, і Марія, пам'ятаючи про важку втрату Надії, хай хоч і не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю невигойних спогадів, більше говорили не на особисті теми, і обидві розуміли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки — з чулості й тактовності.
Обоє Білозерські умовили Марію, щоб Богдась пожив ще в них у Варшаві, поки вона влаштується в Петербурзі. За Богдасем погодилася приїхати бабуся, Параскева Дмитрівна.
Все ж таки зустріч з Олександрою Михайлівною Куліш якось вплинула на Марію. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевненої в собі людини. А насправді...
Боже! Невже ніхто не чекатиме її ніколи, не жадатиме ніколи так її погляду, її мови, її подиху, як Саша?
Ніколи? Ніхто?
2
А на неї чекали, її жадали двоє людей...
Їй і на думку не спадало, і уявити собі не могла, як чекає на неї, думає, як, може, ніколи не думав, — Опанас Васильович.
Він хворів у Чернігові, куди вже слабим переїхав, і жив «на квартирі» в домі Меланії Овдіївни Загорської. Власне, її чоловіка. її чоловік — злий невдаха, п'яниця, горбань — жив теж тут. І їхні діти — його, Опанаса Марковича і Меланії Овдіївни. А він, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марію Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, і найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.
Ілля Петрович Дорошенко знав усе.
Він знав, що Марія Олександрівна повертається до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзі до того вона приїздила, привезла труну з тілом того невідомого йому Пассека, з яким прожила шість років за кордоном.
— Вона повернеться до мене? — спитав, дізнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. — Вона ж тепер повернеться до мене? — повторював він з якоюсь незрозумілою Дорошенкові надією.
— Куди ж вона повернеться? Сюди? — пересмикнув плечима Дорошенко.
Меланії Овдіївни не було в кімнаті. Немов її зовсім не було на світі зараз для Опанаса.
— Хоча б хлопчика побачити, — прошепотів Опанас, — Богдася мого, мого сина єдиного.
Немов там, за стіною, були не його діти...
— Ілько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тільки хлопчика одразу надішле. Може, його вже на світі немає?
— Що ти верзеш? Адже ти листи від нього одержуєш.
— І вона ж пише. Писала, — поправився, зітхнувши, Опанас. — Довго писала. Просила — то про Кармелюка надішли, то підписку на пісні збери. Вона ж ніколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирів, Ілько? От і ти не дочекався... То б вона приїхала і у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру підшукав. А ти не дочекався! — з докором казав Опанас. Дорошенкові здалося — він марить.
