Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жінку, таку несхожу на всіх знайомих і родичок, на всіх петербурзьких і провінційних дам.
Марія завжди одягалася зі смаком, але тепер можна було додати — з паризьким смаком, тільки зараз, коли б він розумівся на цьому, — якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, і в дзеркало не поглянула — байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечі, відтіняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилиці. Він пам'ятав її довгі коси, спущені долу або вінком, як короною, на голові. Зараз — звичайнісінька зачіска, немов також — розчесала, заколола будь-як і ані волосинки не поправила. Та однаково — ні на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очі глянули йому в живі очі й нагадали давню милу і добру кузину М.чніу, Марі. Та зараз очі її були зовсім іншими, наче вони вже набачились невблаганної дійсності, і не було вже в них тої сповненої життєлюбства цікавості до всього, стремління одразу багато побачити й зрозуміти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гіркі
452-453!!!!
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою — старий наш Пирогов і старий Гарібальді.
— Марі, — перебив Митя, — я писав у статті про роман Чер нишевського «Что делать?», що для таких людей, як Оуен, як Гарібальді, старості, давнини не існує — такі люди будуть новими для всіх віків і народів!
Варвара Дмитрівна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для неї, значить, і про причину арешту Миті, тепер раділа — як він захопився розмовою з Марі! Бідна Марі. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрідну сестру. Саме така жінка — самостійна, розумна — була його ідеалом, про таку він мріяв, коли писав про свого Базарова, такої жадали Базаров і він. Вони обидва помилилися — той із своєю великопанською холодною Одинцовою, а він — із своєю любов'ю до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порівняння! Ця талановита самостійна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, і та пігаліца, звичайнісінька панночка — Раїса! Як це він міг колись казати, що її, Раїси, сентиментальні, солоденькі, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живі соковиті твори другої «сімейної знаменитості»?
Це була справжня «емансипована людина». Не лише жінка, а людина!
А жінка... Усе в цій жінці чарувало його, і мимоволі почуття заздрості й ревнощів ворушилися в грудях. Ця жінка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловіка, не звертала уваги на поговір, на непевне становище, весь час сама працювала.
Який він був щасливий — той юнак! Стільки років із нею!.. А от тепер поховала його... Бідна! Поруч із почуттям заздрості росло ще й співчуття, бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона і сестра його, рідна Маша, мила Марі, яку він завжди так нетерпляче чекав у дитинстві!
Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцілувала його, і відчуття її губ не зникало. Хотілося дивитися у ці сумні очі, які лише при згадці про Лондон та Італію трохи пожвавішали, хотілося тримати ці маленькі руки в своїх, і щоб ці губи ще поцілували його, — може, й не по-сестринському!
Марія дивилась на нього уважно й ласкаво.
— Я все говорю, а я б тебе хотіла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповів про себе.
— Звичайно, я тобі все можу розповісти, абсолютно все, — з такою готовністю вирвалося у Миті, що у матері мимоволі заворушилося почуття ревнощів.
— Але хай потім, — сказав Митя, наче сам зупинив себе. — Знаєш, правду кажучи, я ще не отямився як слід після чотирирічного самотнього перебування в равеліні, після тієї тиші, мовчання. Життя зовсім перевернулося, і я ще ніяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помічаєте. Я ще ніяк не знайду себе.
Марія здивовано глянула на нього.
— Ти не знайдеш себе? А хіба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця — великий вселенський собор. Чернишевський написав там «Что делать?», а ти... Боже мій, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останні роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче і мусить сказати собі та іншим.
— Так, я знаю, що сказати. Але зрозумій, може, це смішно, я просто ніяк не можу призвичаїтись, пристосуватися після свого становища казенної тюремної речі до звичайних умов. Мені ще часто буває ніяково, важко з людьми, я тільки цього їм не показую. А тобі я справді можу все сказати. Наче вперше після в'язниці свіжого повітря ковтнув.
Дивно було матері чути це. Та й Марії також.
— А мені самій, коли читала твої статті, здавалося — свіжий вітер вривається в моє життя і всі думки переполошує, хоч інколи хотілося закричати: «Митю! Що ти! Я не згодна!»
— Миті запропонували видати повне зібрання творів, — з гордістю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марія не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. — Хіба хто мав таку честь у двадцять шість років!
— Мені вже двадцять сім, і прошу ставитись до мене з повагою, — засміявся Митя.
— Та зараз щось застопорилося з виданням, — стурбовано вела далі Варвара Дмитрівна. — Знову цензура присікується. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вірочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзі, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.
— Таку бідну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, — комічно закивав головою Митя.
Марії хотілося сказати: не бідну, не безпорадну (то я зараз бідна і безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя і зараз ще не пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марія це все одразу зрозуміла.
— Maman, — сказала вона, звернувшись так, як у дитячі роки всі, і рідні діти, і приймачки-племінниці, і далекі родичі називали Варвару Дмитрівну, завжди розважливу і справедливу до всіх «maman». — Я ж тільки їду за Богдасем, а потім на деякий час, не знаю ще на скільки, але ж лишуся в Петербурзі. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радістю. — Вона поляскала його по плечу. — І ми ж не тільки родичі по крові, ми ж і по роботі родич-і, журнали нас обох поять і годують.
— Що ж, я, як добрий ремісник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, — та ти це, певне, бачила на власні очі, — кожен швець, кожен пекар чи кравець пишається своєю майстерністю.
—— Ще й як! Ти б подивився на когось із них! Добрий майстер тримає себе як король! І таки вміє визискувати своїх підмайстрів та учнів.
— Як наш Благосвєтлов у журналі, — підморгнув матері Митя. — А під твоїм доглядом я радий бути, навіть коли він буде суворішим, ніж у равеліні! — звернувся він до Маші.
— Ну, що ти! Я дам тобі повну волю, крім часу сніданків, обідів та вечері, — усміхнулась Марія.
Для Варвари Дмитрівни це був вихід. Прощаючись з Марією, цілуючи її, вона сказала:
— Тепер я буду спокійнішою. Повертайся швидше. Митя тобі також у всьому допоможе, все ж таки чоловічі руки. А ти бережи його.
Митя пішов її проводжати. Вони розмовляли, як близькі родичі, товариші.
— Справді, Машенько, ти мені давай різні доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти приїдеш. Я відчув — ми будемо друзями, справжніми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
І він раптом додав таким тоном, що Марія зрозуміла — він усе знає, перед ним нема чого критися:
— Я все зроблю, щоб тобі було легше... Напиши мені обов'язково, — і притиснув її руку до себе міцніше, наче хотів, щоб відчула — вона може на нього спертися.
...А мимоволі він думав усю дорогу — поцілує вона його на прощання? Вона поцілувала. По-сестринському.
— Дякую тобі, Митенько. Коли б ти знав, як мені важко. Тільки йому так сказала. Навіть з Етцелем мовчала.
— Я знаю! — тихо сказав Митя.
Але хіба він міг знати всю безодню її болю?
