Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
...Але ж справді. Він не дочекався. Одружився. З горя. Ніхто не знав, що з горя. Адже цілком природно — годі йому бурлакувати. А він-то знав: з якоїсь такої безвиході, коли дізнався, що полюбила якогось хлопця і на все рукою махнула. Ні, у нього ніколи не було ніяких навіть найпотаємніших надій на якусь взаємність, але ж поки вона була з Опанасом, — він був рідний усій сім'ї, її друг, брат. І йому нічого більше наче не було потрібно. А тепер — яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсім чужа людина, і ніхто не знає, навіть Опанас, як він картає себе весь час... А зовні — все ніби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче — як сміється.
Чи хотів би він тепер побачити Марію Олександрівну? Він не знав. Боявся цього питання. І не листувалися більше. Він перестав писати.
— Ілько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надіслала. Я не можу вмерти, не побачивши його.
— Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
— Не старий, а дурний, — спробував пожартувати Опанас. — Напиши, може, й вона приїде. Попрощатися. Навіки попрощатися. Тоді прощалися — хіба знали? І вона не знала, моя бідолага, адже й вона бідолага, Ілько. Хіба їй з такими, як ми? Не вміли ми її цінити... І той, що вмер. Що він перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив — і збожеволів... А зі мною їй непереливки було... І мовчала, ніколи не дорікала.
Він усе шепотів, шепотів, перед очима виринали далекі картини, і більше прикрі, які ніколи й не згадував.
— Ти слухай, слухай, Ілько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києві... Бідували дуже, на Куренівку перебралися, у хату під соломою... Нічого, ані слівця не казала, немов так і належить.
А в чому ходила! Черевики латані, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, і — нічого, ані слівця, ще й бадьориться і мене підбадьорює, сміється: «Все гаразд буде, ти собі ще фрак справиш і циліндр купиш». Їй-богу! Так і казала — циліндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату під солом'яним дахом хазяйці завинили. От тільки раз і сказала сумно: «Так уже Богдасеві чобітки потрібні». Ти не знаєш... У Немирові так не було, як тоді в Києві... Ніякої роботи... І раптом розшу.кує нас Чалий, ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. І бачить, у мене непродані мої книжки, каже: «Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра — і вже гроші матимете». Ти подумай, справді, навідався я за два дні, і він мені щось чи тридцять, чи іНавіть п'ятдесят карбованців виручив і дав. Ти думаєш, я їх додоіму відніс? Марієчці віддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю — ігреба на радощах і Манечці, і Богдасику якихось ласощів. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти знаєш, фрукти різні у цукрі, такі, справді, тільки у нас у Києві в Балабухи роблять, і попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крім сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вітрині — циліндри, і біс мене з глузду звів — згадав її жарт: купиш собі циліндра. Зайшов і таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички модні, правда, не тільки собі, а й Марусі теж купив. Ще якусь дурницю, дрібницю непотрібну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокінний. Іду й уявляю — ото зрадіє, ото здивується! По дорозі ще Чалого побачив, він аж очі вирячив, а я помахав йому рукою в новій рукавичці — знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гості приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибігає моя Манечка й справді здивувалась, немов і не мене побачила. Я їй і коробку з ласощами, і шампанське, і рукавички модні, а вона зблідла, а губенята смикаються, наче от-от заплаче, і очі з докором дивляться, як я карбованця тому візникові недбало, як великий пан, дав. І знову — ані слівця, а я ще й образився, що не зраділа подарункам, хотів вже її розрадити. «Нічим тобі не вгодиш», — буркнув, йолоп такий, адже ні на хату, ні на чобітки Богдасикові вже не вистачило... А їй на черевики й поготів...
Він схлипнув. Так уже згадалася чітко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре — легше було б!
— Ілько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде?
Він усе шепотів, шепотів... Щось знову згадував те, що ніколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'яті — дошкульне, непоправне. То весь час усі ці роки намагався нанизувати всі її огріхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча ніхто від нього цього не вимагав, усі більше її засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому ніби так і належало — зійтися з іншою жінкою. А зараз, зараз усе в глибині приховане, людям не знане, спливало, і дорікало, і обвинувачувало. Він згадував ту ясну, щиру, віддану дівчину, яка так вразила його, а потім як узявся він її «виховувати», в які шори забрав, які умови створив! І ніколи докору, ремствування... А потім... потім усе порвалося... і край...
Він і зараз не хотів думати, не припускав, що ніколи вона його не любила, ніколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозуміннями, матеріальним становищем, не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що ці борги, нестатки, мізерні розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уяві її очі, так як ніколи не дивились у дійсності — може, лише тоді, одненький разочок, коли в циліндрі, з шампанським і ласощами від Балабухи приїхав на ту куренівську «дачу»... І він шепотів... шепотів... та вже нічого не міг розібрати Дорошенко, то він підвищував голос, і Дорошенко почув, як за стіною щось зашаруділо, щось рипнуло:
— Тихше... — мимоволі вирвалося у Іллі Петровича, — Меланія Овдіївна.
— Боїться. І досі боїться, що приїде Маріечка, і я її покину. Покину, та не для Маріечки. Шкода мені її, Меласі, — не зазнала щастя. Була зі мною — весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж їй листи показував: «Меланії Овдіївні низенько кланяюсь», «Усіх вітаю, а Меланію Овдіївну найдужче». Ні, не любила вона мене... Може, й раділа, що коло мене Мелася — їй спокійніше там було. Та що я? Любила. Вірила. Писала: «Пришли все про Кармелюка... Обіймаємо тебе, наш друже...» Зоренька наша... Марко Вовчок... Мій Вовчок...
Він марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
— На води, випий води, Опанасе, тобі краще буде. До кімнати вбігла Меланія Овдіївна.
— Опанасе Васильовичу, вам погано?
От клята та Марієчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все життя!
Та тільки вбігла — чоловічий грубий голос залунав з інших покоїв:
— Меланіє! А ну швидше сюди!
— Знаєте що, Меланіє Овдіївно? Треба Опанаса Васильовича мерщій до лікарні. Йому дуже кепсько, — сказав Дорошенко. Меланія Овдіївна заридала.
3
А другий, хто чекав на неї, —ні, не Дорошенко. Це був її троюрідний брат, Митя Писарєв.
Вона зустрілася з ним після семи років життя за кордоном, після похорону Саші в Москві, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами, їхала через Петербург.
Вона нікого не хотіла, не могла бачити в Петербурзі. Вона не могла ні з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собі ради. Вона всоте переживала останній день у Ніцці, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в тумані поставала ця жахлива подорож — Париж, Вільна, кілька годин у Петербурзі, Москва, Тетяна Петрівна Пассек, і ця яма коло стіни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. І вона знову тоді поїхала мерщій до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа.
Їй страшно було самій, і їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзі, їй спало на думку, що годилося б відвідати Варвару Дмитрівну й Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортеці, він пережив такі страшні роки! А улюблена її тітка — що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти.
Двері відчинив Митя, і обоє зупинилися. Вони не бачилися з від'їзду Марії у 1859 році. Сім років! І яких років! Вік за них прожито і в неї, і в нього!
