ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою.
— I я чував оту химерiю од грамотiїв. Вiн шукав людини, а менi треба, щоб та людина вiдреклася од самої себе. Вiн ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе. Не розiбравшись, в пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову.
Минаєв задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може, йому пригадався Стенька i замлоїло на душi, що полишив тодi отамана на самого себе.
Сiрко подумав i мовив:
— Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i своїми козаками Дiн.
I замислився знову.
Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю кладку ставати не поспiшав. Спиняло кошового й вiще знамення — всю нiч перед виїздом з Сiчi на небi, бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi виходив з куреня, дивився на них, скрiзь по вуличках товпилися запорожцi, гомонiли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Нiч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти мiсячного свiтла вiкнами куренi, запорожцi в накинутих на плечi кунтушах скидалися на потривожених журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i дерев на зарiчках, по затоках шаленiло жаб'є, покрило своїм скрекотом усi iншi згуки. Той скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi камiннi хрести — пiд ними лежать найславетнiшi козаки, якi покрили себе вiчною славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi — завжди безiменнi. Їхнi костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або бiлiють вони на днi глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сiрко озлився спершу на запорожцiв, а тодi вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певнiший, взяв з собою замiсть п'ятдесяти, як намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двiстi донцiв.
* * *
Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'ї Iнгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий берег, а далi — лiвим берегом аж до Вужина, вiд якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужинi перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили до правобережної столицi. Сiрко наказав зупинитися в Бу — жинi надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби той мав час на розмисл: впускати їх до Чигирина чи перестрiти гiнцями й завернути назад. Гiнцiв запорожцi не зустрiли.
Сiрко їхав попереду. Ворон — високий темряк — йшов пiд ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кiнь мав два ганджi — нарiст на заднiй лiвiй нозi вище колiна й вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кiстцi сидiло вiстря татарської стрiли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося її загоїти. Зате високий, костистий Ворон прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебiрливий до корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ятає, щоб вiн коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотiв мiняти коня на iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося, що Ворон розумiє навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий.
Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого вони чорнiли вибитими вiкнами. В яруги iз степiв вкотилася вiйна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрiдка подвiр'ям перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у нетрi нехворощi, буркуну та маку — видюку. В зеленiм хутiрцi над широким ставом, од якого повiвало гнилим конопляним духом, — мабуть, коноплi намочили, а витягти не встигли й вони зотлiли там, — дорогу їм перебiгла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кiнський i людський дух, вiн щось нагадував їй, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по — вовчому пiдiбгавши хвости, вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою. Довкола хати рiс густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли, вкритi бiлуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi не пахне так життєдайно, як зеленi коноплi.
Дверi в хату були прочиненi, скрипiли таємниче, сумовито: ними грався вiтер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити її. Єдине, що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь не такi — мовчазнi та настороженi. Либонь, їх теж лякали порожнi подвiр'я, донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й реву худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли хрести на цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i вiдправу чинять мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих, хто їх захистить, навiть якщо й одягне за те на них свої ярма.
Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли рiдко, врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх — у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед ще один роз'їзд.
Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток.
Поля довкола позаростали пирiєм, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тiльки подекуди, здебiльшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лiсу, побачили женцiв. Видно, женцi помiтили їх давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок в лiву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам повернув до женцiв. Власне, тi женцi — не женцi, а косарi, може, через те, що пшениця вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля. Смутком повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на власному полi, не наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi звичаї, про ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято останнього снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрiлим зерном, а кров'ю."Ми виляжемо так, як жито", — подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвенiло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.
Косарi обступили отамана, радiли запорожцям, розпитували, куди тi їдуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися посмiшками зморшки: люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть їх пiд свiй захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сiрка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серцi, дивна забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув кунтуша, узяв у женця в плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повiв покiс. Одначе грабки чiплялися за стебла, толочили колосся, зрiзанi горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси не такий, як треба, — не посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу десяток викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що ось уже сорок, якщо не бiльше, лiт їв хлiб, запрацьований iншими. Земля йому не пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi який вiн плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з — пiд лемеша чорна скиба, як мiняє рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж упасти в рiллю, ростуть у долонi важкi зернини. Орав шаблею, сiяв кулями. Тримав рiдну землю в серцi, як її оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах з шагреневої шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб, який багато чого призабув. Так принаймнi йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу". Виходить, не все. Колись таки й мiг. Але давно те було.
