ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Вiн любив синiв. Мати завжди страхала їх ним при шкодi: "Ось приїде батько, я йому розкажу", але вони знали, чули серцем, що вiн добрий. Жодного не вдарив i дивував, як?то можна бити дiтей. Мабуть, через те, що рiдко їх бачив. Але й приголубити по — справжньому не вмiв.
Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а вдачею — в матiр.
Чомусь особливо запам'ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кiнь схарапудився й побiг…
Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi, ховав у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману:
— Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього.
Осавул не сказав, що чекає його давно, йому шкода було одривати Сiрка од дiтей.
Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку. Вiн подумав, що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому — у бою i в танцi, часом для нього бiй — то танок, а танок — то бiй. Якось, коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, вiн покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав грати" горлицi". Й так, у танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага його серця й найбiльша перемога. Довго пам'ятали її вороги i свої козаки, довго стояла їм в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам — один пiшов на вороже вiйсько!
Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до нової "горлицi" в полi, а тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша.
Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти.
На подив, гетьмап не був хмiльний i сидiв у горницi сам. Скронi зблискували, i кучерява борода також — очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те — на похмiлля — вочевидь проступили лiта зморшками й одутлiстю, сивиною на кучерявiй, пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах, госгрих, злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кiнським бiгом, кров'ю ворогiв i друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою Хмеля, їздив його послом до шведського короля, вiв перетрактацiї з Сомком, пiд Опiшнею перебiгло на його бiк вiйсько Брюховецького, водив дружбу з Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком, тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В куцi два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад i пiдступiв, що в iнший час їх вистачило б на столiття.
Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже у всiх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гiрко ненавидiв, а сивiв у самотi, озлобленостi, серед знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв. Звик до панства й не хотiв його втрачати.
Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й не мiг до неї не те що дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та постать манячить усiм гетьманам. Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок iсторiї з його спадку те, що кому до користi.
Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн якої були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена слюдою, пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана й iншi горницi, особливо багатi, обставленi поганською розкiшшю, розповiдають, там вiн курить кальян, п'є чужинськi напої, перед ним танцюють напiвголi танцiвницi. Може, все те й неправда, про те запитати Сiрковi нiби не годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по — дитячому, а трохи i всерйоз. Бо й те щось важило.
Побачивши Сiрла, встав iз незвичним для себе поспiхом, вийшов на середину горнгцi, немов намагався заступити отамановi шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рiшучий, мiряв гостя поглядом, Сiрко зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, мiцний, хоч i геть сивий. I погляд його сталево — карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обоє? Яка завiя промайнула перед очима, що побачили в тiй завiї? Чиї очi, чиї постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того?
Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля й ще ранiше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однiєї кручiї i стали на двох берегах рiчки.
— Давай, отамане, помолимося, — показав гетьман рукою на прочиненi дверi молiльної кiмнати. — Щоб не лишилося на душi грiховної осуги.
— Я вже молився, — спокiйно сказав кошовий. — I грiховної осуги не маю.
Одначе переступив порiг молiльної кiмнати, пошукав очима пресвяту богородицю, не знайшов — може, вона й стояла на котрiй полицi, але побачити її було важко: iкон було дуже багато, i всi наполовину захованi за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi. Постояв перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю.
Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена злiсть i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього великi руки. На столi була намальована картина страшного суду, й гетьмановi руки сягнули просто у геєну вогненну. Сiрко усмiхнувся, а гетьман, не зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi дорiжки, по якiй той мав сам пiти.
— Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй. Ти се погано вмiєш.
У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне.
Вiн не нагадував Сiрковi про давню обопiльну приязнь, а також про пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе їх по рiзних дорогах. Але й обiйти того вони не могли. Очiкували, хто почне перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою.
Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три днi, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Вiн або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволiкав розмову вiч — на — вiч, хотiв одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцiї гетьмана, i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по—євангельськи:
— Важко орати, коли нiчим сiяти.
— Все од бога милосердного. Прецiнь, уже вийшов у поле. — Й враз, перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув важкими бровами. — Чиє поле маєш на мислi?
— Твоє, гетьмане, — спокiйно одказав кошовий. — Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женцiв.
Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою i злiстю:
— Якщо приїхав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не туди втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай.
— Може, поїдемо й туди, — розважливо мовив Сiрко. — Чогось тебе болить та налога. Я ж нiби про неї нiчого не запитував.
— Мало менi ваших листiв, — блиснув очима Дорошенко. — Померти менi безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той злий замiр. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похiд великому вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха.
— Звiдки знаєш те, гетьмане?
Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зачаїлася посмiшка, її можна було потрактувати i як добру, примирливу, i як пiдступну. Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди — сюди, його дратував той усмiх, але надто поважний був мент, хотiв чи не хотiв, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповiдати свої таємницi.
