ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Косарi переморгувалися, чоловiк у кудлатiй шапцi почухав нестрижену потилицю, сказав:
— Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому.
— Дурний ти, Терешку, — сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, — тут лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти.
— Недарма тобi в'язи покрутило, все назад озираєшся, — вiдповiв Терешко.
— Неначе сам щойно не ховався у житi, — гостро одказав косар зi шрамом.
— Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима — ще страшнiша, — спробував помирити їх Сiрко. — А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.
Сiрко попрощався з женцями й поїхав до козакiв. Вони вже напоїли конi й трохи пiдпасли їх, не знiмаючи сiдел, тiльки попустили попруги. Переобiдали самi — солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтленої до дна рiчечки, поїхали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi хрести та банi церков на горi. Мiсто Чигирин, оселя нездiйсненних мрiй Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на березi Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з двох мiст — горiшнього, де на Кам'янiй горi стояли фортеця, гетьманськi хороми, будинки старшини, соборна церква, i нижнього — на пiдгiр'ї, де критi гонтом та черепицею будiвлi тиснулися одна до одної, де сiримiло з десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд. Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, мiцними мурами неначе зависло пiд хмарами. Стара гетьманська столиця зустрiла запорожцiв та донцiв церковним дзвоном. Козаки зупинили конi, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже нiби й не було сьогоднi нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить за один день… Небавом довiдалися, що дзвони тi — на їхню честь. Й стрiчали їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому був якийсь потаємний Дорошенкiв замiр, але саме поспiльство, стражденне, вимучене вiйною, полинуло надiєю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте мiщанство, й городовi козаки при повнiй зброї, всi з просвiтленими обличчями, з надiєю в очах. Не вгавали на дзвiницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорi зi стiн гримали гармати, бiлi клубки диму котилися по схилу гори аж на приднiпровськi луки. Одначе бiля мiської брами запорожцiв i донцiв перепинила озброєна варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та євангелiї поклявся, що не везе в серцi жодного лихого замiру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i євангелiє, заприсягнувся. А сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може вiн з кiлькома сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю.
Пiсля того їх упустили до чигиринської фортецi.
Того ж дня приймав їх у своєму палацi гетьман й давав банкет на їхню честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi про що не запитував, нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi приїхали до нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде солодшою. Запорожжя — то честь i слава України. Який же козак не прагне прилучитися до того воїнства, зрiвнятися з ним честю i славою!
Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами свiтлицi пiвча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощi тi хмiльнi, нервовi — не справжнi. I нiхто не має од — ваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними чобiтками мiщаночки, гупають чоботиськами старшини, тiльки гетьман сидить край столу й постогнує:"Нудно менi. Нудно од ваших танцiв".
Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав: "Весело. Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами.
Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги — друзi й вороги. Наступив четвертий день, другий день по святiй тройцi.
* * *
Сiрко сидiв на лавочцi пiд рясною вербою, вирiзав з гiлки млинка. Довкола нього — на лавочцi, на травi, просто посеред дороги — комашився чималий гурт дiтлахiв, бо ж цiкаво, як вправно й швидко рiже дiдусь — запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi вправнi з ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима скаже, яке це дерево, скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi вирiзати з дерева всiлякi штукенцiї, а тут ще такий попит.
Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк од гучних Дорошенкових бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi, де вовтузився бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй довгими пацьорками до шиї, взявся допомогти хлопчаковi, допомiг, захопився, й враз налетiла їх цiла зграя — босоногих i галасливих, затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi тицяли пiд нiс.
— Гей, приберiть ратища, повиколюєте очi, — вдавано гнiвно насурмив брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу".
А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотiв бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами на крилах. На хуркiт i збiглася галаслива" орда". Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й не хотiв, аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий тiльки упрохував, щоб тi, хто вже мав цяцьку, одходили далi: у вухах хуркотiло, цiркотiло, торохтiло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн замовк, притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить її пальцями.
Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь, теж бавляться чиїмись шаблями. А потiм пiдростуть i складуть голови над Днiпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вiтчизни. I сам вiн огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмiшка, якi, можливо, єдино й надають смислу людському життi на землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих голосiв i безжурна, беззахисна дитяча усмiшка.
Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. Приїздив додому в солонiй од поту, пропахлiй степом одежi, брав їх на руки, а про що з ними говорити — не знав. Тягнувся до дiтей, а вони тяглися до його козацької зброї. Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що їм казати. Вiн уже тодi глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбiльше в свiтi i його вже не вернути, — найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi слова сказали його сини. Пам'ятав тiльки їхнi останнi слова, сказанi на браннiм полi. Вiн навiть не вiдає, чи знають слово "дiд" його онуки.
Небавом одне по одному притихли всi дiти. Мабуть, хтось iз старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сiрко, при одному йменнi якого туркiв i татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Вiдчули лагiднiсть, i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню — шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва брова. То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'ється при боцi шаблюка й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий.
