ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в обвiшанiй килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман подумав, що вже давно хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв. Не справджувалися його надiї на цього хлопця, хоч вiн нiчого недишкретного мовби й не зробив, але гетьман душею вiдчував, що той до всього доскiпливо приглядається, нiчого не приймає на вiру, якщо так, то пiд тими прищами неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все?таки вiн i досi чимось йому подобався. Чим же? Нелукавством. Простотою. А ще чим? Тим, що негарний?.. А може, тримав через те, що взяв сам, що обридли лестивi, слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий — вiдкритий i дикий. Колись i сам був такий…
Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути, аби не подув сприятливий вiтер у його вiтрило? Попував би десь у селi. Доживав вiку добрим сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на зиму капусту з хроном, смородиновим листям та горобиною. Десь у глибинi свiдомостi (неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у гетьманствi. Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли спогади, i став вiн знову важким, похмурим, буркiтливим гетьманом, котрого мучать безсоння i печiя, а сам вiн обридає всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може їх вирiшити за раз, часто одкладає на завтра. На завтра! Вчора одклав не обмiзковану грамоту з малоросiйського приказу. В тiй грамотi сказано, що йдеться до нових утарачок з турками — до великої вiйни, Адрiанополь i Стамбул рихтують її давно, й через те треба увiйти в спiлку iз Запорожжям, пропустити туди пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi скарбницi кошти для закупiвлi зброї.
Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч, так i не позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити обози! I таким робом укрiпити на силi Сiч, дати потачку сваволi й непослуху. Посполитi й так втiкають на Сiч, нема їм стриму. А дознавши, що Москва шле за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тiєї вiйни й не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому бiльше в мислi — українськi рядна чи венетiйськi сукна? Опрiч того, Самойловича канудило вiд думки, що допомагатиме тому прибишевi, своєму запеклому вороговi — Сiрковi. Спогадував слова, якими той шпетив його в листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець! Кiсткою в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза непослуху розтiкається звiдти по всiй гетьманщинi. Має себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх повчати, ще й хоче привести його до одної спiлки з правобережцями. Гетьман знає, що то за спiлка! Видеруть з рук булаву, вiддадуть, кому самi схочуть.
Що буде, коли не виконає оце велiння Москви? Надiшлють грамотку, вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч — то дикий клубок шершнiв, але мусять терпiти, бо той клубок стоїть на перепонi вовковi — турчиновi. Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав тiєї реляцiї! Саме так — добре не прочитав.
Ця думка осяяла його, як знамення. Перехрестився, дiстав маленький ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню. Вийняв з неї листа з двома печатками, поклав на стiл.
— Ей, свiтла!
Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником в руцi. Цей п'ятисвiчник (свiчки товстеннi, з бiлого лою) для читання. Самойлович страчав зiр катастрофiчне, це його вельми непокоїло i пригнiчувало. Тепер, коли вiн читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою.
Приступаючи до столу, Ждан побачив великого голубого метелика, який бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився. Й на хвилю вiдволiкся од своїх думок, їх одволiк чоловiк на парсунi, що висiла на протилежнiй стiнi. Та парсуна — єдина у кiмнатi. Чоловiк наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не знає, хто це такий. Якийсь латинянин, одягнений у козацьку одежу. Але вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато життiв. Життя цiлих поколiнь людей. Помовч — i чогось досягнеш! Помовч — i залишишся живий. Навiть потаємнi думки можуть вiдгадати! Не поспiшай, помисли — знайдеш найкраще рiшення!
Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем. Якби прийняв — гай — гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?!
Портрет чимось йому й не подобається. Либонь, нагадуванням, що й той жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все життя — в отiй мовчанцi, що є на свiтi iнше життя, просте й веселе, сповнене радостi й довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i є, але не тут. Не в цих i не в подiбних до цих стiнах. Самойловичу здалося, що чоловiк на портретi пiдморгнув йому. Мовляв, твiй розгад правдивий. Гетьман знову пiдсунув ближче листа.
У Ждана зiр, як у сокола — боривiтра. Боривiтер бачить маленьку птащку — пастушка в густiй травi на вiдстанi версти. Рядки, над якими гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу — як грубi гужiвки. Гетьман думає, що Ждан не вмiє читати й не знає, що той з дячком Алтином давно подолав часословець, псалтир i октоїх i тепер сам читає всiлякi книженцiї. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не знав, як те зробити. Та й iнодi вельми цiкавi кореспонденцiї читає гетьман. Ждановi втямки, як це страшно бути втаємниченим у гетьмановi справи, й мучить його совiсть, ось через це вiн на хоче бiльше прислужувати в цих покоях. Цур їм, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак гетьманського двору, а насправдi — звичайний наймит. Щоправда, всi тут наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний.
I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо писаний вiн на добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що йдеться до великої волейної потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд, а з ним i Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець.
— Розпали у грубцi, — раптом звелiв гетьман, — щось мене морозить.
Ждан здивувався — гетьман нiколи не пояснював своїх велiнь.
"I чого вiн такий непривiтний? — думав Ждан. — Доскочив найвищої влади. Все в нього є… Скiльки то користi можна зробити на такому урядi. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.. "Ждан заходив у глухий кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро.
Все було готове до пiдпалу: тонкi кленовi полiнця, м'яка вiвсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свiчки лизнув її. Золотi вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Ждановому обличчi, на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi.
Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i не навчився вгадувати гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося вiдгадати бажання гетьмана, хоч усi летiли летом на один покив його пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що має стояти прямо, як свiчка.
Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж пiдняла бiлий аркуш угору, а впав вiн донизу, на попiл, червоним сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало холодно, а потiм душно, зяпав вiдкритим ротом, i гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить — тiльки на мить — спробував обдурити себе розгадом: такi листи треба спалювати, аби не розкрилася таємниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм не така це таємниця, щоб її ховати од генеральної старшини. Гетьман усi листи оддає до таємної канцелярiї.
