ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

— А чому ви так кажете, дядьку? — крутонув шиєю Ждан.

— Обачно, бо… Як сказав господь: ще пiвень не проспiває тричi…

— А хто може виказати?

— Отож я й запитую.

Ждановi помертвiло в очах. Й не вiд страху за себе, не вiд натяку Хом'якового (хоч пам'ятав i розумiв, яку небезпеку посiяв, виповiвши Тимковi таємницю), а саме через те, що син людський виявився зовсiм не такий, як вiн про нього думав. Напружував пам'ять, щось з неї виплутувалося, а тодi прорiк:

— Але ж ми разом читали: "Справедливiсть твоя скрiпить тебе… нiчого тобi боятися, страх не наблизився до тебе".

— Ти випустив слова" далеко будеш вiд гнiву". А вiн навис над тобою, ти в його лабетах, у його кiгтях.

— А чого боятися вам?

— Я не боюсь, — промимрив дяк. — Хоч… усе живе о своєму животi думає.

I враз скипiло в Жданозiм серцi, вiн стиснув кулаки, що лежали на колiнах, прямим, кинджальним поглядом сiконув дяка.

— Скiльки вам лишилося жити… Й чого варте таке життя?

— Е, хлопче, — нарештi пiдвiв голову Хом'як, — що менше лишається в квартi трунку, тим вiн дорожчий i солодший. Коли його повна кварта, не шкода й на долiвку пролити.

Знову пробiгла миша, тепер уже з — пiд печi в запiлля.

— Усе в божiй волi, — бубонiв Хом'як. — А найперше ми, грiшнi. Ти не знаєш, якi то могутнi володарi свiту цього. I як добре вони знають та вгадують усе, що проти них. Навiть мовленi у льоху слова сягають їхнiх вух.

— Чи не мишi їх носять! — скривив у посмiшцi губи Ждан.

— Отроче, ти дуже мало знаєш свiт. А я пожив на ньому. Самих гетьманiв на моїй пам'ятi вiдспiвали дочасно… Свiтом, Ждане, править страх. Вiн ходить на котячих лапах i вибирає собi поживу.

Ждан не хотiв думати про те, що чи хто править свiтом. Але вiн враз вiдчув, що йому стало душно. Здавалося, вiн зав'яз у чомусь глевкому i йому годi з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони трiщать, однi спадають, а iншi… iншi тримають його, i думав про те, що оцей ось велетенський чорний чоловiк обплутаний ними з голови до нiг. У них i ляже в домовину. Здавалося, чого йому боятися: один, як перст, i жодних статкiв, i жодних надiй вiдломити ласий шмат вiд тлустого пирога на святковому столi життя. Поїдає осушки й крихти й боїться втратити їх. Як же вiн пояснить це боговi, якою молитвою вiдмолить свiй людський грiх?

Вибiг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свiчка, та не осявала душi. Ждан вiдчув себе маленьким, самотнiм на цьому свiтi, таким самотнiм, що хотiлося заплакати… Вгорi щось шкиргнуло чи шкрябнуло, вiн пiдвiв очi, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що проти зiр щось майнуло — крила чи руки, i вiн затулив обличчя, а тодi тричi перехрестився. Проте великого страху од того маєва не почував. Щойно поховав за вечiр у душi другу людину. А їх у нього й було лише двоє. Вiн вiрив у їхню людську совiсть, чеснiсть i ось мусив попрощатися з ними навiк. I немає йому бiльше куди подiтися, немає з ким порадитися. I видався йому свiт скованим одним велетенським ланцюгом.

Увесь цей час його не полишала ще одна думка — про Митрофана, брата, сiчового пiдписаря. Найкраще було б якось зв'язатися з ним — передати письмову цидулу чи навiть закликати того до Батурина, адже Митрофан сам натякав, що був би радий, якби Ждан передавав йому тутешнi новини. Але кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону, на посадженi в засаду чати: Митрофановi нiчого казати не можна. Митрофан служить не лише сiчовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то готовий служити. Страшно: єдиний брат — i йому не можна вiдкритися! Й така гiркота пойняли Ждана, аж не хотiлося жити. Стiльки довкола ницих людей, нишко — вих, хитрих, заляканих. Сливе увесь свiт з них. Ще донедавна вiн думав iнакше. Навiть у сирiтствi, в старцiвствi йому стрiчалися добрi люди. Багато добрих людей, котрi хоч самi були бiднi й покривдженi долей, а таки ж спiвчували iншому бiдаковi й допомагали чим могли. I вже пiзнiше, коли його прийняла за пiдпасича дядина, у веселiй хлопчачiй зграї спiзнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло вiд мислi й серця. Всi хлопчаки були правдивi, всi мрiяли вирости в справжнiх достойних козакiв i прожити тiльки правдою. Як же все гарно починається в свiтi i як погано кiнчається!" Через те немає долi нашому краєвi, — думав. — Бо порiзнила отако всiх неправда".

Тепер у Ждана залишився на пораду лише один чоловiк. Ждан не вельми вiрив у його совiсливiсть i правдивiсть, але був певний, що той нiкому не викаже таємницi. Бо сам не любить гетьмана. Сидiр Колиска доглядає гетьманський виїзд i двоє верхових гетьманових коней. Кругленький, пухкенький Колиска — вельми вправний конюх, четверо вороних у стiйлi не пiдпускають до себе нiкого, окрiм Сидора. Може, слово знає таке, а може, пiдкорив коней — звiрiв м'якiстю, добротою, охайнiстю. Якщо Ждановi випадає вiльна хвилина, вiн одразу бiжить у конюшню. Там затишно, там панує чистота, й тебе охоплює особливе почуття доцiльностi життя та тривкостi всього сущого на землi. В двi руки од проходу стоять конi — воронi, сiрi, гнiдi, мишастi, годованi вiвсом, добре вичищенi, побрязкують цепками, переступають з ноги на ногу, зiтхають глибоко, по — своєму, по — конячи. У самому кiнцi стайнi, в щiльно загороджених стiйлах — внизу дошки суспiль, а вгорi мiцнi дерев'янi грати — басують два знаменитi на весь край жеребцi — Шляхтич i Пiвень. Шляхтич — перський румак, довгоногий, довгошиїй, Пiвень — бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою i мiцними копитами. Одного разу тим копитом вiн забив на смерть пса — вовкодава, що був заникнув до стайнi, коли Пiвня виводили на прогулянку. А вгорi щебечуть у гнiздах ластiвки, стайня без ластiвок — то й не стайня, а льох. У лiвому кутку бiля дверей лежить накошена трава й стоять мiшки з вiвсом. Пахне травою, дьогтем, ремiнною упряжжю, гноєм i кiнським потом. Колиска дозволяє Ждановi почистити конi залiзним, з вишмульганою дерев'яною ручкою шкреблом. Той чеше воронi, гнiдi, сiрi боки, а потiм ще протре коня солом'яним вiхтем, аж шерсть на коневi заблищить, а Жданове серце осмiхнеться. Ще Колиса iнодi дає Ждановi вигуляти жеребця, промчати охляп аж за село, до Вовчої могили. Ждан любив коней не стiльки за гарячiсть i прудкiсть, скiльки за красу. I, скачучи на конi, уявляв себе не звитяжцем, а милувався, як гарно, як грацiйно бiжить кiнь. I тодi його душа виповнювалася чимось чистим, дзвiнким, красивим. Сидiр Колиска кохається в конях одмалечку, пожалiє найгiршу шкапу, але отих четверо i тих двоє не любить."А щоб ви понесли його пiд кручу…" — якось, крутячись у вiльнi хвилини на стайнi, почув його бубонiння Ждан. I зрозумiв, за що Сидiр ненавидить цих красивих коней: бо вони'возять гетьмана. А одного разу пiсля гетьманових вiдвiдин конюшнi Колиска так нажохав четверик, що машталiр не змiг управитися з ним, й довелося запрягати iнших.

За що Сидiр не любив гетьмана — хто зна. Адже починав служити ще в його батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом.

А Ждан заникує не тiльки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов їх пиляти, а там i колоти… Вiн перепиляв i переколов не одну хуру дров. I впорав весною Колисцi поле — дванадцять упругiв у долинцi пiд Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу… Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчиної дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi, Ждан не натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини. Парасочка видається йому красунею з — понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiкає на себе, а нiчого вдiяти не може й приступнтися до Парасочки теж не вмiє. Тiльки iнодi, коли забудеться, коли ошалiє, то розбалакається й тодi чеше, наче дячок — уставщик, i Парасочка слухає з цiкавiстю. А потiм блисне оком, крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковiє, зашпортнеться, пече ракiв. А Парасочка хихоче й сплескує руками: "Який же ти смiшний. Ждане". Парубок їй подобається. Подобається не вродою ("ох, коб хоч трохи кращий"), а саме оцiєю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж дечим i зобов'язана Ждановi. Про це знає не тiльки вона, знають її батько та мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину — пiшла, дурна, сама, а її й пiдсочив Олельчин Iгор. Син сотника Олелька Iгор — без князя в головi, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в себе, а до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього причмiл. От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а в рiчцi Ждан перевiряв вершi. Бiля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав на Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горiлкою й просив нiкому про ту пригоду не розповiдати. Ждан дотримав слова i став бажаним гостем у Колисок. Параска складає цiну своїй вродi й через те не зовсiм легковажить Ждановим коханням. Хоч i не осягає його до кiнця (цей найкоштовнiший у свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), тримає хлопця бiля себе — отако й зрiвноважуються на вселенських терезах любовi двi шальки. То життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр.