ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Розгад був один.
Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у бовдурi хтось рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду.
В першу мить Ждан понiс оцю таємницю, як вiдкопаний на злодiйському обiйстi скарб. Вiн понiс її, як справжню коштовнiсiь, яку можна посернути людям, адже це найбiльша радiсть — подарувати iншим щось велике, ранiше одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у лихоманцi. I тiльки згодом вона придушила його, як жорновий камiнь. Вiдчував її огром, аж болiло серце.
Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник, i пливла по стiнi легка тiнь, що, здавалося, теж знала все й радiла разом з ним. Щось велике, не знане ранiше заполонило Ждана, наповнило незвичайною вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю. Вiн зрозумiв: нлстуїпiв момент, для якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на землi. Звершити дiло праведне, хоч i небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне.
Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тiй кладцi вночi ходить козак — кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiгає на цей бiк i ганяється за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв рушниками (Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдчаї побiжить по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi.
Але таке буває пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь дiвчата, i той смiх пругкою хвилею проходить по Ждановi, лоскоче серце: Ждан рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а серце чомусь стислося, й вiн зупинився. А тодi думь. а — iаїна прогнала всi iншi думки. I вiн покликав:
— Тимку! Ходи сюди!
— Йди ти.
— Нi, ти! Маю справу.
Пiдiйшов Тимко — високий, гарний парубок у китайчатiм жупанi, мiсяць вигравав на його обличчi, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дiвчата. Тимко — Жданiв товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан смалив халявки до найгарнiших дiвчат. Власне, халявок не смалив — тiльки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, i всi батуринськi красунi по черзi снилися йому ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з тих дiвчат не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не мiг нiчого з собою вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну, а що вже правила за ту цiну… парубки глухої ночi й на кладовище ходи чи по її забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в рiчку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, i провалювали голови, а вона заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав її iнший парубок. Одного разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб її провiв додому Ждан.
Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вiвдю кiлька вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi Махтей, а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. I запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповiдали один одному всi, якi мали, таємницi, й Тимко пристав на Жданiв замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе.
— Чого бiжиш, як з пожежi?
— Тимку, ходи ближче… Я тобi скажу таке… Розумiєш, я припадком прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано, аби дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч i свої обози. А гетьман того листа не показав нiкому i спалив у грубцi. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемiнити свiй намiр…
Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко. Обличчя його якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла.
— Ти… ти… — зашепотiв вiн… — цс — с. — I оглянувся на кущ, що чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води.
— Дурне мелеш… Хто тобi повiрить?
— Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на євангелiї.
— Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до неба… Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав… Цур дурня… Забудь… То вищiї помисли. Ми й справдi кузьки.
— Ти не кузька, а блощиця, — скипiв Ждан i крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом.
— Йди вже, — понуро, тихо мовив Тимко. — Проспися. Бо… Якщо мене вiзьмуть на квестiю…
— За що тебе брати на квестiю. Ти — нiкчемний заєць. Скуби собi капусту.
Тимко опустив голову.
Ждан плюнув пiд ноги й почовгав по стежцi вгору. Йому самому було страшно. Й не знав, чи витримав би тi лютi квестiї, яких, правда, сам не бачив, але про якi чував. Але ж, подумав, у двiтi є щось бiльше за власний страх. I навiть за життя. Якщо напружитися…. Якщо зiбрати воєдино волю — можна витримати. Вiд широкої, обплутаної корiнням дерев стежки вiдбiгали вбоки iншi. Ждан несамохiть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далi привела по широкiй межi до новенької дерев'яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнiв, дашок блискотiв проти мiсяця, як слюда. Церкву спорудили на мiсцi старого церквища, ще й бур'янiв довкола не викосили. За ними не видно було давнiх настоятелiв храму, могилок їхнiх.
У хатинi бiля церкви, власне, у сторожцi, доживав вiку колишнiй дяк у абшидi Хома, двоюрiдний брат седнiвського дяка, звiдки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожi один на одного, обидва не пiднялися на вищi щаблi церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самi бiдували. Нинi в новiй церквi новий дяк, а Хома справляв сторожiвську службу. Перебивався вiн з ячмiнної кутi на воду: десь прочитає канон на iсход душi, комусь напише клопотання до полкового суддi або й до гетьманської канцелярiї. Дуже любив писати тi папери Хома Хом'як, тiльки не любили їх читати в канцелярiях. I не любили самого дяка, може, через те и дочасно виперли з церкви.
У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан.
У Хом'яка свiтилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, вiконце. А тодi пригадав, що дяк нiколи не замикає хату, й прочинив дверi. Хом'як сидiв за столом, читав псалтир. Вiн його читає завжди, тiльки вичитує з нього трохи не те, що вичитують iншi. Прочитає главу, а далi сяде й замислиться, як то воловi пролiзти у вушко голки?! Чи вiл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздимається…
Псалтир — єдина книжка в дяковiй хатi i єдина коштовна рiч. Все iнше Хом'як давно поспродував та помiняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горiлки. Лишилася одна миска та один черепочок, двi ложки (одна для гостя), дерев'яний цебер з водою, порожнi полицi i жердка, а на печi — кожух. У кожух Хом'як одягається взимку, кожухом укривається. Навiть вiника немає в Хоминiй хатi, й не метено там, мабуть, з рiк. Хом'як нечесаний i невмитий, важкi сиво — чорнi ковтюхи звисають йому на очi, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий i темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покiнчив рахунки зi свiтом i не боїться нiчого. Через те й вирiшив одкритися йому та запитати в нього поради.
Хом'як вислухав Жданову оповiдь, дивився перед себе на важкi, чорнi, покладенi на святе писання руки. Ждан скiнчив, а дяк усе ще мовчав, не вiдриваючи погляду вiд рук. Виглянула iз запiлля миша — худа й довга, шаснула пiд пiч. Либонь, вона тут вже не боялася нiчого. Це чомусь i розвеселило, й утвердило в своїй думцi Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, i далi не повертаючи до нього голови, пробурмотiв:
— Щасен чоловiк, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законi держиться…
