ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Ждан виповiв свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишнi, стежка була широка, й мiсця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не зацiпенiв зi страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив її.
— Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, — сказав Колиска, повертаючи з стежки на широку вулицю. — Пагуби вiн їм хоче. Бо ж не признають його над собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця — з реляцiєю — дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако — без огляду.
Сидоровi думки роздiлилися на двi отари. I не мiг вiн зiбрати їх докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще було б вiдхреститися од цього хлопця та його небезпечного замiру. Але й Ждан тодi вiдхреститься вiд нього. А йому вельми припав до серця цей парубок. I йому, й Парасочцi. Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина. Але тi багацькi синки самi шукають наречених з багатим посагом, та й репане багатство i душу робить репаною. А Ждан — хлопець совiсливий, чесний, сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку, нi тестя та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо їх просто в нього немає, прихилиться до їхнього, Колисчиного, роду. То нiчого, що не має статку, не в ньому щастя.
Вiдмовити Ждана вiд того, на що той намiрився, теж було небезпечно, можна прогадати в його очах, змалiти до порошинки. Лiпше перебрати той клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись. О, Сидiр гаразд знає гетьмана. Знає, що робить з тими, хто бодай одним оком заглядає в шпарку до його покоїв. Немає нiчого небезпечнiшого за намагання стати на путi вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi зятя, треба його якось вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з покоїв до стайнi (челядi те в подив), й головний управитель позавчора сказав старшому конюху, аби забирав свiчкогаса до коней. А в недiлю їдуть стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця.
— Є в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських канцелярiях, куди подiвся той ординанс. — Вiн пристояв мить, i мусив пристояти Ждан. — Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна. Дивися, не виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi.
* * *
Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу ж поїхав у Седнiв, куди вiд'їхав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не гадав, що батькiвщина, на якiй, власне, нiчого не має, може так дiймати до живого, накликати стiльки споминiв.
Запах рiдної луки одразу притлумив запахи всiх iнших, нехай i розкiшних, полiв i лукiв. Країна дитячих споминiв, у яку вели рiднi стежки, була багатшою, нiж всi iншi країни. А вiн таки ж набачився за останнiй мiсяць країв i земель, їхали степами й лiсами, минали мiста i села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбiйники, i, може б, вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник i двоє челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не розгубився — дiстав з сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi, з одного випалив у широку спину розбiйницького отамана, з другого — в низенького, схожого на тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на голе тiло. Отож вiн понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на Дон i подарунки старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили i порятованi ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi гостинцi, й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не поманило Ждана в рiднi краї — лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та земля твоя, на якiй народився. Там, на Дону, спiвали українським козакам пiсень три рудi красунi — внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан спочатку думав, що вони спiвають йому. А тодi розупевнився. Надто вони були красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець Лещенко, танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi як три рудi хмарки. А в Батуринi на нього челає пухкенька, червоненим Парасочка. За всiєї несерйозностi її смiхотливої одачi, та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцiнувати кохання молодого, цнотливого козака.
…Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцiєю дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв за ними. Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги. Отам, на Крячковiй могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми карасiв. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови — й вони сколочували її до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i їхнє бiле полотно дерлi видимi деркачi. Отам, пiд олешиною, вовки розiрвали Явдошку — оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд Реп'яшок з рушницею. А ото синiє Неситiв бiр, туди вони ходилипо малину, хоч i боялися вовкiв.
Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з ними, щось йому пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.
Вернувся на панський двiр, i його запросили до столу. Сьогоднi в гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi стояли столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло чоловiк сорок. Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли на вартi в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку вiд Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана кортiло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував — соромився. А Колиска й собi не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав дослухатися й coбi. В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав вервечку. В сусiдньому селi Макишинi, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зрiла змова. Колишнi вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзiєю зiписали в пiдсусiдкiв, збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана. Та коли б тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж вивiдали й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну з турками, й списали на папiр все. Зiбрали грошi, двоє призвiдцiв — козаки Гулько i Зайченко — лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулiя, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з клiткою, в якiй возять продавати на базар гусей, поклали туди зв'язаного Сулiю, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв'язали, щоб вивiдав усе до кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi той поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестiю.
Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманськi милостi в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрiдним братом по матерi. Це з ним пасли вони на Рокитянськiй луцi корови, ловили в болотi карасi й обiдали на Крячковiй могилi. З неї злiтали вниз, наслiдуючи степових чаєчок… Це ж, мiркував Ждан, вiн уже нiколи не погомонить з мрiйливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося, хоч i смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гульковi. Все?таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.
Тихенько вилiз iз?за столу, налив у мiдний пугар дулiвки й вийшов з свiтлицi. Сутенiло. У дворi стояла гнiтюча задуха, пахло кiзяками, перепрiлими збоїнами, з?за високого зеленого паркану з гетьманського саду повiвало сухим, переспiлим запахом липи. Пiдiйшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв на землi i спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стiни льоху. Однi дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував, що вони не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак само по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто — пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.
