ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з невiльництвом й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав, що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його уже й на свiтi немає або веслує десь на галерах до кривавого поту i всi морськi бурi чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лаврiна не почував.
На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось схоже до протесту. Й тодi думав, що, може, колись втече звiдси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає грошi й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волiв не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося. Що ж, так звелiла доля. Вiн не винуватий. Якщо сказати правду, йому навiть пощастило. Залишився б у Ладижинi — упав би трупом. Вже й спомин про нього розвiявся б. При тiй згадцi Марко починав труситися — вiн смiявся нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн бачив щось у менi, якусь правоту, якусь правду. Адже вiдомо: без волi божої i волос не впаде на людськiй головi.
Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували його. Не почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не зовсiм погано. А дасть бiг, на осiнь одпустять на волю. Християни тут теж не всi невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах. Чимало з них сiють ячмiнь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тiльки податi платять бiльшi, нiж татари. Марко чекав осенi. I часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли сiрим муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут є розкiшнi долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та iншi дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одної скелями, а люди — густими живоплотами, можна й вiку звiкувати, не знаючи свого найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Вишневi сади зацвiтають,
Ой там зозулi вилiтали,
На синєє море поглядали.
Синєє море замерзає,
Замерзає льодком тоненьким,
Притрушує снiжком бiленьким.
Ой там козак з турком воювався,
Там козаченько розгулявся,
А пiд ним коник розiгрався,
У синєє море увiгнався.
Та пiд ним льодок проламався,
Та козаченько обiзвався:
"Ой бийся, коню, вибивайся
Та отцю — неньцi уклоняйся,
Ще й моїм братцям совiтникам,
Ще й моїм сестрицям.
Та й моїй жiнцi — удiвоньцi,
Та й моїм дiткам — сирiточкам".
Запорожцi лежали пiд палючим кримським сонцем у заростях кермеку — високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний синьо — рожевим цвiтом. Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного квiту вони мовби мерцi. Саме так чому здалося Сiрковi, коли поглянув на чотири тисячi розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi тiльки поскидали чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли самi й стали бiля своїх господарiв, стерегли їхнiй сон. Дув сухий i колючий кримчак, через те сiчовики й перепочивають у долинцi. Вiтер ворушив на горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi, вони були бiлi, блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби вкритому сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв перемiшане багно було чорнiше за дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись до них.
Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода в Сивашi у тому мiсцi, де пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже до колiн провалювалися в чорний, густий глей, пiд глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, — тягли за собою коней, пiдважували їх мотуззям пiд животи, падали разом з ними та риштуком у солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося — на нiй повис увесь Крим з султаном i ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу — Дениз [24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якiй вода висохла, а земля була густо встелена дрiбними черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж провалювалися трохи не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земної твердi, виривали з рук повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися й провалювалися по живiт одразу. Вони не iржали — козаки заздалегiдь позав'язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно — здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi люди бiля них. Конi розбризкували чорне болото, воно летiло вусiбiч, заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на сухе, були чорнi, неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала бiла сiль.
Зате жоден кримчак не знав про той перехiд. Запорожцiв побачили бiля Кам'яного мосту четверо татарських дозорцiв, але про те вони вже не розкажуть нiкому.
Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу на Крим, сподiвався йти двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн мiж двох шабель. Щоправда, одного разу ордi вдалося затиснути Косагова пiд Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до виходу. Тодi полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов — мiцний воїн i надiйний товариш. На його слово можна було покл. асти — ся. А в такому вiйськовому промислi коли б один не дотримав до — мови: де й коли з'їхатися, кому в який бiк iти, кому заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий погинув би напевно.
Проте цього року для потужної налоги з двох бокiв Сiрковi забракло сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi не пускав на Сiч хури з порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи — Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна, був слабкий, як бранець Пiсля квестiї.
Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту вiйська в двадцять тисяч i повiв степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами — вдень ховалися в балках, обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
Стояла вiтряна погода, сухий дончак пiднiмав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до самої землi i сiяло то дощем, то червоно — рудим пiском. Пiщанi бурi були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас конi. А в два останнi днi годували їх iз шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi до всього, козацькi конi проти колючого пiщаного вiтру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали їм набратися сили.
