ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Але чутка випередила його. В палацi зчинився несосвiтенний переполох. Там тепер правив один володар — страх, вiн був дужчий за всi повелiння й накази. Аги i беї перемiшалися з простими воїнами, мурзи бiгли наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечi високих сановникiв покоїв, аби звiльнити собi шлях до втечi.
До хана звiстка про напад гяурiв — козакiв долетiла не одразу. На той час саме вiдбувалося засiдання дивану. Знудьгувавшись у Золотiй кiмнатi. Селiм — Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон був густо загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А вiд того, що мiг сидiти там, вiддавалися справам сповна й до кожного слова приплiтали ханове iм'я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання, в якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших. Радники дивану до засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб тi писали їм їхнi казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавiч. Вiн i справдi сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли сидiв, забавлявся: намагався вiдгадати, в чиєму голосi бiльше щиростi, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
Сьогоднi радники дивану мов показилися, намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан.
Коли в диван влетiв от — ага й гукнув, що воїни семиголового дракона Сiрка рубаються з воїнами пророка в Салачику, Селiм — Гiрей в першу мить подумав, що от — ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина i йому одурманiло в головi. Але, щойно спаралiзованi новиною радники на мить вмовкли, вiн почув далекi, проте виразнi удари барабана: тум — тум — тум, тум — тум — тум — i страх одiбрав у нього силу, аж довелося присiсти на канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з дивану вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить величезною мiтлою. Побачивши хана, зупинився тiльки диван — ефендi. Вiн щось белькотiв, хан не слухав його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi, зелена, як морська вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима, неначе зламане пташине крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi вуста були синi, аж чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван — ефендi зi срiбним ослiнчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить на своєму ложi пiд час ради, либонь, i сам не знав, навiщо вхопив його. Двоє велетенського зросту татар бiгцем пiдвели хановi закульбаченого коня, рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом конюших, рвався, намагався стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертiвся дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на ньому миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки — до них нiхто не бiг, щоб порятувати.
Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан — вiчний на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось — ось одiрветься i щезне навiки. Бiля обкованих залiзом дверей порталу залишилося п'ятеро чи четверо воїнiв велетенської статури у кольчугах i шоломах — мiсюрках, страшних у своєму спокої. Всi вони були нiмi. Двоє тримали за поводи в'ючних коней, решта виносили з палацу коштовностi. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на високих дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнської волосiнi вiдкрилося, й, мабуть, вперше правовiрнi побачили обличчя ханської дружини. Це була жiнка дивної вроди — молода, смаглява черкешенка. Вона лежала горiлиць, її iзор [25]закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла мiж червоними шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою, а далi вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж впала, пiдвелася знову, оглянулася по двору й повiльно, як сновида, побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко.
* * *
Марко сидiв у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зiбгавшись калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв тiпала ним, мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб'ють, а коли побачив, що вони полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, — чутка була неймовiрна, таке йому й у снi не снилося, щоб сюди, мiж крутi гори, в Зiницю Ока правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, — то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд полонених. Марковi од тої думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Сiччю, чималенький гострий стовп iз бляшаним вiстрям. Вона заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець…
Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс бородою до самих очей, давно не пiдрiзав чуба i нiби аж всохся лицем, якось зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий на лiсовика, що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому лiпше посмiхатися, яка шапка личить бiльше i в який бiк зачесати чуприну. Тепер же оця перемiна в обличчi мовби ставала в пригодi.
Й знову пригадав своє мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi — на трухлявiй просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий i зелений, вольнi озера та рiчки, й стислося серце.
У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з кутка — домелюється хтось з сiчових дiдiв i зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять i з того кiнця сирна, й з цього, а курiнний вдавано сердито присадовлює бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут, не грiши бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу."А що, як упасти на колiна перед кошовим… — зринуло раптом… — Прийняти найбiльшу покуту… Вони добрi… Вони щирi… Нiколи не карають тих, хто покаявся…"
Вiн злякався тiєї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожцi могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з обох бокiв стиснули гори, не високi, але крутi, здавалося, то величезнi бики обступили її. Пiд Марковими ногами дзюркотiла рiчка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелинi, вподовж неї бiгли дорогою татари: пiшi й кiннi, на вiслюках, на мулах, з клумаками й без нiчого. Скрипiли гарби, ревла худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною, тi, що втiкали, злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм трiшки сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз мiсто залишилося позаду, дорога роздiлилася на двi, бо розбiглася в двi руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побiг праворуч — туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрiмкi кручi, з лiвої чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору — дорогу з обох бокiв обступали хащi кизилу, в'язовнику, бересклету, вони переплелися вгорi, затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
