ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сиваш переходили ввечерi — за свiтла, нiч перепочили на березi, а вдосвiта в Крим уломилися три загони — один помчав на ханську столицю — Бахчисарай, два iншi полетiли на Козлов та Карасiв, де здавна були найбiльшi невольничi ринки ханства i всiєї Порти. Струснувши Крим, визволивши бранцiв, мають всi три партiї в один день зiйтися на Салгiрi, де в неї впадає iнша рiчка — Зуя, й разом вернутися сюди. Сiрко ставив поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч копали шанцi, а зараз, стомленi, знемо — женi, спали, виславши в степ дозори.
Мiсце для оборони кепське. Скрiзь, куди оком кинь, — степ, уже порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi деревинки, сива ковила, сухий пирiй та дятлина; позаду — бiла пустеля Сиваша, що вже виглядом своїм хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч їх на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може, їх притомила спека, а може, вони по — своєму, по — пташиному вiдчували мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та грищ. Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на мiлинах й тим вдовольнялися.
З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за тридцять од глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили. Вони й стали для козакiв правим бастiоном, на якому поставили двi легкi гармати — ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв на схiд i там нагорнули чималий насип — другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред табору — на той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його ровом. Вiд могил i лiвого бастiону протягли рови до Сиваша. Оборонний табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i щоб стояли вони не бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та копцiв, набили трохи дубового палiччя — скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
Запорожцi — люди звичнi до лопати, вона їм найперше стає в оборону й помiч. Татари не вмiють копати шанцi й не вмiють до них приступати в пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й те не допомагало. На його мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй вниз од лiвого вуха шрамом, поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло втомою, одначе живий блиск чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про те, що отаманову мисль спека не вклала спати й що сам вiн готовий будь — якої хвилини стати до бою. Та й як могла заснути мисль, коли, зрушенi його велiнням, мчали степами, а можливо, уже й вулицями чужинських мiст козаки, сподiваючись єдино на укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл — то божевiльний ризик. Як майже всi iншi — за вiк помилився тiльки раз. Вiн любив ризик. Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум'я, коли в грудях бринить до краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами в метал — тугi стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
Але до тої митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби ворог не налетiв ззаду, не розкроїв вiйсько навпiл, не виготував пастки. Пастку слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на стояння тут, бiля цiєї гнилої ковбанi. Адже там — легше. Там ти — як стрiла у польотi, там нiколи думати, там бiльша звитяга i швидше збiгає час.
Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли, Сиваш навiть Сiрковi здавався краєм землi, тепер же його думка прослалася далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же крихким у цьому безмежному свiтi є людське життя, якi примарнi людськi бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав їх. Мрiв на обрiї козацький пiд'їзд — три цятки то зникали, то знову виринали в маревi, хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море. Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим паром. Сiрко подумав, як?то можуть спати козаки, певно, пiт проймає їх до кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав їх у кермек, аби набралися сили перед боєм.
На могилу зiйшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду — бiлобровий, рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
— Прип'яв ти мене, пане кошовий, бiля цього болота, як теля на стернищi. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не повернув, з — пiд приставленої дашком до чола долонi дивився на шанцi, щось вимiрював. Вiдповiв не зразу.
— Тут, Флоре, вона буде до бiльшої потреби.
Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
— Нашi вже доскакали до Козлова… Смiятимуться з нас, якi повернуться. Скажуть, що ви тут робили — кози пасли? А на Дону який дам одвiт: чого ходив у Крим — виспатися бiля болота?
— У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, — зауважив кошовий i оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був ще непривiтнiший, нiж степ.
— Та яка оборона, — вже й справдi починав нетерпеливитися Мннаєв. — Що тут боронити? Оцю гнилу воду?
— Ти ж знаєш що. Брiд. Шлях на вiдступ. Проскочити назад в якомусь iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк, то по той. Ми — пом'ятi, а вiн свiжий. — Сiрко сiв на кунтуш, що лежав на могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присiв поруч навпочiпки. — Трусони свого мухомора. — Й по хвилi, притоптавши великим пальцем тютюн: — Хан прийде сюди.
— А як не прийде?
— Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечi чи почав ганятися за всiма ватагами по Криму?
— Ну…
— Нащо ж вважати, що хан дурнiший за нас з тобою. Минаєв хвилину мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
— Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
— Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого… десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, — показав на закопи, — весь похiд виважуватимемо. Й не тiльки похiд… Тому й залишив найнадiйнiших козакiв. Солоно тут буде… А в тебе рука важка й серце хоробре.
— Таке вже й хоробре, — засоромився, аж спалахнули кiнчики великих вiдстовбурчених вух, Минаєв. — Солоно — то ще нiчого. Якби не було кисло.
— Оскоми не наб'ємо. — Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь, показав люлькою на городок у серединi оборони.
— Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю, а сам вiзьми кiлькоро своїх та проїдьте в лiву руку понад лиманом.
* * *
Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе вiття, крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко — шайтан! Сiрко — шайтан!"
Вершник промчав, а крик стояв, нiби завис у повiтрi й тремтiв, як натягнена тятива."Сiрко — шайтан! Сiрко — шайтан!" Його повторювали гори, вiн бився у тiснiй долинi, вiдлунював од велетенських камiнних лобiв, що нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запамороченi, не знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним — залитий кров'ю татарин на незасiдланому конi, вiн устиг гукнути, що козаки вже в Салачику — передмiстi, що там рубається з ними мiська сторожа, рвонув коня, а за кiлька скокiв звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до палацу з п'ятдесят сажнiв.
