ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Батьку, орда, ще орда.
Та звiстка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана, вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим, адже не прийшли й досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. її вкривала густа курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений вiтром, майорiв, як бiлий рушник. Попереду трiпотiли два ряди зелених прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий, то в правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об землю бiля нiг. — Литаврщику, — закричав, — бий" на коня"! То свої. Свої! Маленький, верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидiв пiд городком, вибив довгий, голосний дрiб. Вiн стрибав довкола литаврiв i бив не вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив її, помiняв на головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi протяжно, хрипко подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледiв умовнi покиви зелених прапорцiв.
* * *
Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увiткнув голову в колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою. До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi, але вiн їх не бачив i стогонiв їхнiх не чув, хоч сам?таки напросився на початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував її всiм тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився у цей триклятий похiд! Чого сподiвався вiд нього? Бахчисарайського золота? Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий резидент наобiцяв йому золотiї гори за правдивi i точно описанi перипетiї походу та домови i перемови, якi вестиме кошовий отаман з донцями та ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi. Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось вiддатися в полон. Вiн скиглив, неначе побитий пес. I стогнали, ойкали пораненi козаки, котрi повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi.
* * *
По довгiй, пофарбованiй хною бородi Селiм — Гiрея скочувалися краплi поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в'їдалася кiльцями в тiло, а позолочений, з куфiчними написами шолом стискав голову каральним обручем. Вiн зняв шолома, сухий вiтер лизнув солонi краплi поту на лискучому тiм'ї, затрiпотiв зжужманою мичкою чуприни. Хановi здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не вдалося довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об'їжджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике щастя воїновi — знати, що разом з ним у бою великий хан великої орди й престолу. Немало їх випило сьогоднi чашу смертi, їхнi душi вже розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними, але хан знає, що паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiдає, кого погинуло бiльше — гяурiв чи правовiрних. Не вiн їхню землю, а вони його попрали копитами своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розiслав гiнцiв по горах i долах, три салтани роз'їхались у три кiнцi й привели йому п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi карачеї, вже потомленi в сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й ненавистi, й готовностi битися за вiру до кiнця. А кому її забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними курбачами, закупленими в Стамбулi.
Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимi бiля Сiчi, вони осмiлилися прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства. Але тепер вiн не випустить їх. Дурнi гяури самi принесли голови, аби правовiрнi повiдрубували їх i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по iнших країнах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити живим. Урус — шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних — йому рубатимуть правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних — йому заллють горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм — Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм — Гiрея пiдскакав маленький, пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко сказав:
— Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi — ага з ордою.
— Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! — молодо закричав перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною головою.
— Хай застогнуть земля i небо! — вигукнув калга — солтан. — Смерть гяурам! — I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого обличчя.
Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм — Гiрей дивився в степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома розчепiреними вбоки пальцями. Двоє сейменiв з почту виїхали з?за його спини.
— Скажiть азi, — мовив, — нехай стане на лiвому крилi. Сеймени попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
— Сонце свiту мого, великий хане, — наблизився до ханського стремена, засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, — аллах провiщає перемогу.
Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. Їх уже бачило все вiйсько, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух — бей перший вказав на вiсникiв перемоги i сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли доїхати до вiйська Седi — аги. I враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi над головами значки та постатi вершникiв. Значки були їхнi, ординськi. А вершники… Досвiдченим оком степового воїна хан розпiзнав, що то не ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
— Це козаки! — гукнув нуреддин — солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе опанував себе, викинув убiк праву руку.
— Вiйську — списами сюди!
Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали iнший поклик — рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного удару. В них за спинами тремтiв iнший згук — гугнявий, протяжний — козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило їх. Свист, стукiт копит, шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипається злiсть, а в серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручiї, завируiзал: i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського воїнства була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось — ось мала перекинути її, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй знову завирував на мiсцi.
